Материал: Gidens_Sotsiologiya2

Надто незначні / відсутні втрати

Поліція нічого не зможе вдіяти

Ми розібралися з цим самотужки/справа надто делікатна, щоб звертатися до поліції

Поліція не виявила б інтересу

Довели до відома інші органи влади

Незручно було повідомляти

Побоювання помсти

Страх (зневага) до поліції

Інші причини

Мал. 8.1. Причини, з яких поліцію не повідомлено про злочин (відсотки від загаль­ ного числа тих, хто стали жертвами злочину й не звернулися до поліції; можна було називати більш ніж одну причину). Англія та Велс, 1993 р.

Джерело: British Crime Survey, Home Office. From Social Trends, 1996, p. 165.

про які було заявлено в поліцію, показала зростання на 50 відсотків (Bottomley and Pease, 1986, pp. 22—23). Це зростання, очевидно, по­ яснювалося підвищенням громадської уваги до проблем злочинності, що спричинило більшу кількість звернень до поліції, а також значно ефективнішими способами збирання розроблених поліцією даних.

Виходячи зі статистики злочинів, про які повідомлялося в полі­ цію, рівні злочинності у Британії зростали більш-менш безперервно протягом більш як півстоліття. До 1920 р. в Англії та у Велсі щороку реєструвалося близько 100 тисяч злочинів. Це число досягло 500 тисяч у 1951 р. і становило понад 5 мільйонів на 1991 р. Таким чином, сього­ дні поліція реєструє щороку понад дев'ять правопорушень на кожну сотню людей. Ми знаємо, що в Північній Ірландії набагато вищий рівень тероризму, але, згідно з статистикою поліції, загальний рівень злочинності там помітно нижчий, ніж у Англії та у Велсі, бо там на кож­ ну сотню людей припадає тільки 4 правопорушення (див. мал. 8.2). Згідно з офіційною статистикою, рівень насильницьких злочинів різко зріс за два останні десятиріччя. Дані «Британських оглядів злочиннос­ ті» також засвідчують, що від 1981-го до 1991 року злочинів проти влас­ ності стало більше на 95 відсотків, тоді як злочинів проти особи — лише на 21 відсоток. Здається, існує дуже тісний зв'язок між цим зростанням рівня злочинності та зростанням кількості безробітного чоловічого населення. Безробітні молоді чоловіки віком від 16 до 29 років широко представлені в обох категоріях злочинів. Регіональ­ ний аналіз дає додаткове підтвердження цього зв'язку. Найбільші осе­ редки безробіття в країні, такі як Мерсісайд, Великий Манчестер, Західні Центральні графства, Південний Велс та Великий Лондон, є водночас і темними плямами злочинності (Wells, 1995).

Джерела: Home Office; Royal Ulster Constabulary. From Social Trends, 1996, p. 159.

Новий лівий реалізм

Протягом тривалого часу багато кримінологів, а надто тих, хто до­ тримується більш ліберальних або лівих переконань, намагалися применшити важливість зростання офіційно зареєстрованих рівнів злочинності. Вони намагалися довести, що засоби масової комуніка­ ції дарма спричиняють у громадськості відчуття тривоги з приводу цієї проблеми, або твердили, що більшість зафіксованих злочинів були прихованою формою протестів проти нерівності, в дусі Мертонової системи аномії. «Новий лівий реалізм» (НЛР), що переваж­ но асоціюється з працями Джока Янґа, відійшов від цих поглядів (Young, 1988).

НЛР погоджується, що рівні злочинності справді зросли і що гро­ мадськість має всі підстави бути стривоженою. З огляду на це, даний підхід намагається привернути головну увагу до тих, хто стає жерт­ вами злочинів, радше ніж зосереджуватися на тих, хто здійснює кри­ мінальні вчинки. Статистика жертв, твердять ці автори, дає набагато адекватнішу картину злочинності, аніж «Британський огляд злочин­ ності» (Evans, 1992). Вивчення статистики жертв, твердить Янґ, за­ свідчує, що поліція програє боротьбу проти злочинності, передусім у бідних міських кварталах (додаткові відомості про внутрішні міські квартали та їхні проблеми читач знайде в розділі сімнадцятому «Міста і розвиток сучасного урбанізму»). Вулична злочинність, вклю­ чаючи всілякі насильницькі дії, торгівля наркотиками та вандалізм різко зросли.

Цей підхід спонукає Мертона, Кловерда, Оліна та інших дослід­ ників дійти висновку, що у внутрішніх кварталах міст розвиваються

кримінальні субкультури. Такі субкультури виникають унаслідок не так самої бідності, як неналежності до ширшої спільноти. Напри­ клад, криміналізовані групи молоді діють поза «респектабельним су­ спільством» і повстають проти нього. Той факт, що за останні роки зросла частка злочинності серед чорношкірих, пояснюється крахом політики расової інтеграції.

Критики вищеозначеного підходу визнають важливість акценту на жертвах, але вказують на те, що уявлення громадськості про зло­ чинність часто засноване на стереотипах, здебільшого фальшивих. НЛР може неумисне підштовхнути публіку до стереотипного уявлен­ ня: чорношкірий — злочинець. Цей підхід також критикується за надмірне зосередження уваги на жертвах. Необхідно вивчати досвід жертви і злочинця (Hughes, 1991).

Убивства та інші насильницькі злочини

Убивства

Дані про вбивства, мабуть, найдостовірніші з усієї кримінальної ста­ тистики. Але й тут існують проблеми. Щоб класифікувати смерть як убивство, треба напевне знати, що вона сталася. Тобто треба знайти труп; коли його не знайдено, смерть у більшості таких випадків не відносять до категорії вбивства. І навіть коли тіло вже виявлено, то

Мал. 8.3. Різні способи, якими вбивство людини може бути занесене (або не за­ несене) до кримінальної статистики.

Джерело: A. K. Bottomley and K. Pease, Crime and Punishment: Interpreting the Data (Open University Press, 1986), p. 9.

Іноді це пояснюють тим, що в Сполучених Штатах набагато легше дістати у власне користування пістолет або іншу вогнепальну зброю. Це почасти слушно, але не є повною відповіддю. Швейцарія має дуже низький рівень насильницьких злочинів, а проте зброя там легкодо­ ступна, адже усі чоловіки вважаються вояками громадянського ополчен­ ня і тримають зброю у себе вдома, включаючи гвинтівки, револьвери, а іноді й автоматичну зброю і, звісно, набої. Неважко там добути й дозвіл на придбання пістолета (Clinard, 1978). Найімовірнішим поясненням ви­ сокого рівня насильницьких злочинів у Сполучених Штатах є поєднання таких чинників, як доступність вогнепальної зброї, загальний вплив тра­ диції «життя на кордоні» та існування злочинних субкультур у великих містах. Насильство з боку жителів прикордонної смуги та членів «комі­ тетів пильності» вважається славетною сторінкою американської історії. Деякі з перших іммігрантських громад, що осідали в містах, розвивали свої власні неформальні методи соціального контролю за поведінкою су­ сідів, що підтримувався насильством або погрозою насильства. Молоді люди з негритянських та іспаномовних спільнот також розвинули власні субкультури, засновані на поняттях своєрідного уявлення про «справ­ жнього» чоловіка та честь, що асоціювалися з ритуалами насильства.

Важливо підкреслити аж ніяк не «романтичний» характер бага­ тьох насильницьких злочинів. Більшість нападів та вбивств мають ма­ ло спільного із здійснюваними під оглушливу стрілянину нальотами, як нам їх підносять мас медіа. Убивства, як правило, здійснюються в сім'ї та серед людей, близьких між собою або знайомих. Людей убивають набагато частіше під впливом алкоголю, аніж наркотиків, що й не дивно, оскільки алкоголю споживається набагато більше.

Значна частка вбивств належить до категорії «спричинених пове­ дінкою жертви», коли жертва провокує фатальну подію, першою зро­ бивши погрозливий жест або завдавши першого удару. Багато таких прикладів знаходимо в дослідженні Вольфганга, здійсненого в Сполу­ чених Штатах. Він перший привернув увагу до цього явища. Ось, при­ міром: «Жертва спалахнула гнівом, коли її потенційний убивця спитав про гроші, заборговані йому жертвою. Жертва вхопила сокиру й кинулася на свого позикодавця, але той вихопив ножа і вгородив його в нападника» (Wolfgang, 1958, p. 253; див. також: Campbell and Gibbs, 1986).

А тепер погляньмо, що відбувається з тими, кого звинувачено в злочинах. Відплатою за злочин є покарання. Найпоширеніша сього­ дні форма покарання — це ув'язнення (хоча за дрібніші злочини ка­ рають здебільшого штрафом).

В'ЯЗНИЦІ І ПОКАРАННЯ Зміни в методах покарання

Аж до самого початку дев'ятнадцятого сторіччя ув'язнення рідко використовувалося для покарання злочинів. Більшість малих і ве­ ликих міст мали свою в'язницю, та була вона, як правило, дуже мала, і там не могли водночас розмістити більш як трьох-чотирьох