На більшості території України кожухи не орнаментували, за винятком деяких районів. Красою і багатством декору славилися охтирські та богодухівські кожухи, вишиті на полах, спині та комірі. В тулуб'ястих кожухах Київщини оздоблювали рукави, низ та праву полу з акцентом у кутку. В підрізних кожухах (Київщина, Полтавщина, Поділля) орнамент розміщувався, крім піл і рукавів, ще на талії та вздовж підрізних бочків. У гуцульських кожухах, крім переда, спини та рукавів, оздоблювали плечі й лінії вшивання рукавів (див. додаток 22).
У безрукавках звичайно декорувалися перед, поли, спина. На Середній
Наддніпрянщині орнамент наносився вздовж піл, на грудях, внизу та обрамляв
вирізи для шиї та рук. На Київщині багато прикрашали нижній кут правої поли
(так званий наріжник), а також, спинку вздовж талії.
Розділ 3. Технологія декорування чоловічого одягу
.1 Види техніки вишивки чоловічих костюмів
Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям і Півдня України.
У кожному із них свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні тосередки.
Дослідники неодноразово підкреслювали, що саме орнамент української вишивки найповніше проніс крізь віки тотожність з орнаментом попередніх епох, передусім з античним геометричним.
Збереглися важливі історичні відомості про місця виготовлення давніх вишивок, людей, котрі нею займалися. Так, в ХІ ст. було організовано школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Київ був центром вишивального мистецтва.
Пам'ятки вишивок Х-ХІІІ ст. засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометричними мотивами. Уже в цей період два напрями вишивання: орнаментальний і сюжетний, перебували в органічній єдності, надаючи тканинам сюжетно-художньої виразності. Про поєднання сюжетних й орнаментальних зображень як типове явище вишивального мистецтва свідчать пам'ятки і пізнішого часу.
Вишивки ХVІІ-ХVІІІ ст. виконані переважно на домотканих полотнах: лляних, конопляних, вовняних, а також тканинах вітчизняного та зарубіжного мануфактурного виготовлення, шкірі місцевої виправки, з яких шили різні компоненти одягу, вироби інтер'єрного побутового та обрядового призначення. Орнаментально-декоративне вишивання набуло великого поширення не тільки на речах світського, а й церковного вжитку.
Його посилений розвиток був викликаний загальною схильністю до підвищеної декоративності та розкоші середніх і заможних кіл населення.
Різновидність, високий художній рівень орнаментального мистецтва поліської вишивки глибше розкривається при аналізі її локальних типів.
Виділяються вишивки західних районів Волині, півночі Рівненської, Житомирської і Київської областей, Чернігівщини і Сумщини. У кожному із цих регіонів спостерігаються локальні групи, підгрупи орнаментів. Зокрема, становить інтерес вишивка в північно-західного ареалу з дрібними мотивами переважно синьо-червоного колориту. Вишивка північних районів Волині подібна на вишивки, поширені на півночі Рівненщини, Житомирщини. Однак на Житомирщині композиція візерунків більш монументального звучання, збагачена різними варіантами трактування мотивів: "звізд", "рож". Такі широкі вишиті смуги розміщуються на традиційно визначних частинах одягу.
У центральних районах Полісся (Житомирщина, Київщина) поширені найбільш типові, давні принципи орнаментально-композиційного вирішення вишивок, серед яких переважала техніка занизування. Червоними нитками вишивали основні візерунки, а чорні вводили з метою розподілу за центром або для побічного обрамування.
Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, використання різних видів мережок (одинарний, двійний стовпчик, "шеляжок", "гречечка" тощо) отримали масове поширення на Чернігівщині, Сумщині (див. додаток 23). Точністю виконання виділяються білі вишивки жіночих і чоловічих сорочок, рушників з широкими смугами мережок, на яких настилом окреслені крупні геометричні і рослинні мотиви.
На Київщині особливо популярними були техніки поверхневого вишивання, затягування, набирання, низь, хрестик, шпанівка, ретязь тощо. Вишивка Київщини багата локальними різновидами. В усіх районах побутувала вишивка білими нитками на білому тлі. Ці та інші мотиви мають незчисленні варіанти зображень в усіх районах Київщини. Виділяються такі центри вишивального мистецтва, як Переслав, Канів, Чигирин, Золотоноша та ін. і з мистецтвом сусідніх народів. Давньоруські принципи вишивання одягу збереглися передусім серед українського населення Карпат. При спільних ознаках виділяється локальними різновидами вишивки гуцулів, бойків,лемків.
Вишивка Гуцульщини на початку ХХ ст. характеризується посиленим живописним звучанням при збереженні геометричного орнаменту.
Вишивка Бойківщини - своєрідне локальне художнє явище в українському вишивальному мистецтві. Основне призначення - декорування одягу впливалона її художні особливості.
У ХІХ ст. вишивка набула масового поширення на всій Україні , стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кожному селі, а в містах - у дворянському, купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на
Київщині, Яланець на Поділлі та ін. У цих майстернях виготовляли одяг, гаманці, скатертини, рушники, наволочки, чохли на меблі для власних потреб і на продаж. Українські майстрині брали участь у всесвітніх виставках народного мистецтва, їхні твори експортували.
Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер.
Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняють близько 100 типів вишивок.
Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції: естетичну, пізнавальну, пошукову. Це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.
3.2 Технологія вишивки декору чоловічих костюмів (вишивка козацької старшини XVII - XVIII століть)
Вишивка козацької старшини- це унікальне явище в історії українського мистецтва. Майже півтора століття вона займала високі мистецькі позиції, спонукаючи виконавців до розвитку орнаментики та технічних прийомів виконання.
Однобічна гладь зі стеблевим швом були найбільш поширеними техніками вишивання (див. додаток 24). Якщо вишивали шовковими нитками, то найчастіше технікою гаптування. Трохи згодом поширились й інші різновиди гладі: китайська, двобічна, художня, полтавська (у прикрій). У другій половині XVIII століття набуває поширення техніка хрестика, що була значно розмаїтїшою за сучасну.
Цікаві засоби копіювання орнаментів використовували майстрині: вони переносили мотиви зі зразку на чисту тканину за допомогою обведення контурів відваром лушпиння з цибулі. Інший спосіб - з′єднували оригінал з чистою тканиною і прошивали легкими стібками. Потім під зразком нитки обрізали, а на новій тканині залишались маленькі обрізані ниточки, які створювали копію орнаменту.
Значними осередками вишивки та гаптування були монастирські майстерні, в яких виготовлялися не тільки літургійні речі, але, вірогідно, виконувалися і світські замовлення. Такі майстерні були в Чернігівському П'ятницькому, Макошинському Покровському, Глухівському, Покровському, Кам'янському Успенському, Ладинському Покровському, Ніжинському, Введенському, Козелецькому, Богословському монастирях. Твори цих майстерень дають уявлення про техніки гаптування та, інколи, вишивання шовками.
Наявність схожих між собою орнаментів свідчить про те, що вони часто мали спільний зразок. Він міг бути запропонованим вишивальницям монастирських майстерень і з деякими змінами виконуватися декілька разів, а міг перезніматися й майстринями-селянками із зразків, які брали одна в одної панії та панянки.
Яскравою ознакою вишивки є майже виключно рослинний характер орнаментів. На початку XVIII століття вони укладалися з площинно вирішених мотивів граната, винограду, довгого зубчастого листя, круглої квітки, утвореної з прямого та косого хреста, які пересікаються і площини між їх кінцями зашиті. Ближче до середини століття орнаменти почали здрібнюватися, набувати динаміки, поліхромії, урізноманітнюватися новими мотивами, букетами. Ця вишивка потребувала вільної техніки виконання і вона набувала широкого розвитку.
Хоч реєстрів майна козацької старшини збереглося багато, та, на жаль, в них немає жодної згадки про техніку виконання вишивки. Вона характеризується загальними визначеннями - "вишиваний, зашиваний, шитий, гаптований". Тільки такі характеристики як "белошитое", або "шитое с биллю" дають уявлення про техніки. Бо відомо, що вишивка біллю, тобто, білими лляними чи бавовняними суканими нитками (заполоччю) виконувалася лічильною гладдю, набируванням, виколюванням, вирізуванням, мережкою та ін.
В кінці XVII - початку XVIII століття найпоширенішою технікою була однобічна гладь у поєднанні з стебловим швом, а у вишивці шовком - ще й з гаптуванням. Однобічна гладь - техніка дуже економна і, можливо, в той час це відігравало значну роль, бо шовкові нитки були дорогими. З часом набули поширення інші види гладі: двобічна, китайська, полтавська (у прикрій), художня. З початку XVIII століття спостерігається прагнення густі узори, виконані заполоччю, а інколи - і шовком, зробити легшими за допомогою ажурних заповнень окремих деталей затяганкою. Чим далі заповнення урізноманітнювалися і за формами, і за техніками. В цих орнаментах наочно представлено розвиток такої відомої нині техніки, як рушникові шви. Друга половина XVIII століття характерна все більшим поширенням техніки хрестика. Вражає розмаїття прийомів його виконання порівняно з сучасними прийомами. Зразки вишивки козацької старшини дійшли до нашого часу переважно у вигладі орнаментальних смуг. Вони показують вишивку козацької старшини у всій красі її орнаментів, кольорів та технік.
Виготовлення вишуканих дорогоцінних речей для козацької старшини потребувало від майстринь освоєння як давніх, так і нових технік вишивання, творчого підходу до поєднання в одному виробі декількох технік, що особливо характерне для XVIII ст. Це, в свою чергу, впливало на красу орнаментів.
В кінці XVII - першій половині XVIII ст. найпоширенішою технікою виконання діхромної (зеленим, вишневим, або чорним шовком у поєднанні з гаптуванням металевими нитками, червоною і білою та червоною і синьою заполоччю), поліхромної та монохромної (малиновою або білою заполоччю) вишивки була однобічна гладь ("шовком у гладь"). Фрагменти коштовного гаптування XIII ст., знайдені в Києві, дають змогу визначити техніку шитва у прокол, яка, надзвичайно схожа на сучасну вишивку однобічною та абсолютно тотожна з двобічною гладдю. Можливо в той далекий час вишивка шовком виконувалася тими самими швами, що й гаптування. А народна пам'ять донесла цю техніку до XVII ст. Цим можна пояснити переважно високу якість вишивки козацької старшини. Більшість тогочасних орнаментів не мала мотивів з великими площинами, а укладалася з овальних, круглих та поздовжніх мотивів, окреслених по контуру зубчастими або фестончастими смугами. В цих орнаментах дуже короткими діагональними стібками однобічної гладі вишивалася смужка контуру, вздовж якої дошивалися зубчики. Зубчики візуально розподілялися на дві половинки і шилися у дві смужки, покладені під кутом одна до одної. Такий спосіб вишивання одноколірними шовковими нитками створював гарну гру світлотіні і надавав виробу особливої вишуканості. Коли ж треба було зашити більшу поверхню, смужки стібків клалися вздовж контуру малюнка одна біля одної, аж поки не вкривалася поверхня деталі. Такі мотиви, як кетяги винограду, трактовані як трикутники з розробкою поверхні дрібними півсферами, вишивалися у півсферах стібками, покладеними віялом від низу. Тонкі гілки вишивалися діагональними стібками однією або двома смугами.
Техніка виконання однобічної гладі полягає в тому, що закріпивши нитку внизу деталі малюнка, прокладають її угору, прямо або по діагоналі, і закріплюють коротким стібком за тканину по контуру деталі. Потім голку вколюють у нижній контур деталі і закріплюють нитку так само, як угорі. Вишивку виконують справа наліво або навпаки. На лицьовому боці утворюється суцільний настил, а на звороті - короткі штрихи по контуру малюнка (див. додаток 25 а, б). Стібки мають бути короткими, щоб не проглядала тканина. Тому після нанесення малюнка на тканину треба кожну деталь умовно розділити на вузькі лінії, кожна з яких вишивається окремо. Вишивка виконується одним кольором ниток.
Однобічною косою і прямою гладдю вишивали також і геометричні поліхромні орнаменти, хоч і дуже рідко. Вона виконувалася за лічбою ниток тканини на зразок лічильної гладі. Стібки дуже короткі, покладені у різних напрямках, що давало можливість утворити чудовий світлотіньовий ефект. Окремі деталі орнаменту вишивали двобічною прямою або косою гладдю. Вона відрізняється від однобічної тим, що вишивальна нитка не закріплюється по контурах малюнка, а виколюється на спідній бік тканини у верхній смузі малюнка і виводиться на лицьовий бік у нижній його смузі. З обох боків тканини утворюється однаковий настил (див. додаток 25 в, г).
Гаптування у прокол та у прикріп XVII-XVIII ст.
Однією з найдавніших відомих людству технік вишивки є гаптування' золотом та сріблом. Першим століттям до н. є. датуються залишки золотного шитва з поховання знатної сарматки в селі Ковалівці Миколаївської області. Шитво виконано технікою гаптування у прикріп, яка стала відомою у Візантії та Київській Русі лише в XII столітті. В цей час тут гаптували переважно технікою у прокол ("на проєм"). Пізніше набуло поширення гаптування у прикріп, яким виконували орнаменти на церковних речах, а в ХVІІ-ХVIII століттях - також на речах козацької старшини: пологах, рушниках, хустках, хустах, сорочках, кибалках.
Складність техніки гаптування у прикріп полягає в тому, що для її виконання потрібні стаціонарні п'яльця, щоб обидві руки вишивальниці були вільними. Гаптувати можна прямо по тканині з полотняним переплетінням, по підстеленню з ниток, або по вирізаному з товстого паперу трафарету ("карті"). У вишивці козацької старшини використано всі ці способи.
Гаптування у прокол ("на проєм") виконувалося по тонких розріджених тканинах, які давали можливість протягувати металеву нитку наскрізь. Звивисті деталі орнаменту набрані з коротеньких, за шириною смуги, ліній, укладених з густо розміщених по діагоналі стібків.
Техніка гаптування у прокол виконується виведеною з-під споду металевою ниткою, якою роблять короткий стібок, витягують нитку під спід і знову виводять на лицьовий бік поряд з попереднім стібком.
Гаптування у прикріп - техніка виконання, яка не потребує витягання металевої нитки на зворотний бік тканини. Вона має декілька способів досягання поставленої гаптувальницею мети. Ця техніка передбачає накладання металевої нитки на тканину і закріплення у потрібних місцях шовковою ниткою. При цьому гаптувати можна як прямо по тканині, так і використовуючи різні підкладення для отримання рельєфу. У вишивці козацької старшини окремі деталі гаптувалися переважно по м'якому підстеленню з ниток у один шар, чим досягалася рельєфність узору (див. додаток 26).
Підстелення нашивають горизонтальними стібками поперек намальованого мотиву чи окремої деталі технікою однобічної гладі. Нитки для підстелення повинні бути товстими. З лівого боку унизу мотиву закріплюють шовкову нитку і пришивають нею кінець металевої. Лівою рукою кладуть металеву нитку вгору поперек підстелення, а правою пришивають її у визначених місцях короткими поперечними стібками шовкової нитки справа наліво і прикріплюють та розвертають донизу. Стібки повинні лягати між нитками підстелення і затягувати металеву нитку у глибину. Саме цими закріпами на зашитій поверхні утворюється геометричний орнамент. Якщо прикріпи робити по прямій лінії між двома нитками підстелення, на поверхні утворюються паралельні поперечні смуги, якщо по косій - діагональні. Діагонально розміщеними прикріпами, покладеними у двох напрямках, можна утворити ромбичний орнамент.
Не завжди гаптувальниці ставили мету створити гаптовані поверхні з розробкою дрібними орнаментами (див. додаток 27, 28). Гаптування виконане по нитяному підстеленню "у прикріп" способом настилання металевої нитки поперек вузьких деталей квіток та листя і закріплення її по краях. Таким чином утворюється опуклий мотив з блискучою, не приглушеною прикріпами, поверхнею.