право» як сукупності традиційних правових інститутів, які регулюють відносини, пов’язані з правом власності, договорів, деліктів тощо.
Англія, як відомо, раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, і це у свою чергу сприяло тому, що в цивільному праві ще в дореволюційний період домінували більш гнучкі підходи до регулювання різних сторін майнового обігу. Англійська буржуазія, не маючи в ХVII—ХVІІІ ст. власної правової програми, в цілому задовольнялася компромісами і традиційними конструкціями загального права і права справедливості.
Джерела цивільного права і процесу Великобританії
Унову епоху основними джерелами англійського цивільного права виступили прецедент і закон. При цьому, незважаючи на специфічне ставлення англійців до законодавчого акту як до джерела права, в XIX—XX ст. саме закон став основним джерелом регулювання найважливіших цивільних відносин. Свідченням тому є законодавство 1844—1867 рр. про компанії. Не кодифікованому в цілому англійському праву в цей час намагаються надати систематизованого вигляду. Так, наприкінці ХІХ ст. стали з’являтися своєрідні «сурогати кодексів» — консолідовані статути з елементами кодифікації (Акт про перевідний вексель 1882 р., Акт про товариства 1890 р., Акт про продаж товарів тощо).
Посилення значення акціонерної форми об’єднання капіталів, різке збільшення питомої ваги компаній в англійській економіці на початку ХХ ст. сприяли появі нового закону про компанії — Акту 1908 р., що мав характер консолідованого й об’єднав усе попереднє законодавство в цій галузі. У ньому був закріплений розподіл компаній на так звані публічні і приватні.
Різке зростання ролі корпоративного капіталу в Англії у ХХ ст. сприяло активізації законодавчої діяльності в цій сфері, що мало наслідком появу цілої низки нових актів про компанії (1929, 1948 рр.). Як консолідуючий акт Закон про компанії 1985 р. ставив за мету, не кодифікуючи чинне законодавство про компанії, об’єднати і певним чином перетворити його. Це дало результати, хоча існуюче законодавство і досі залишається складним і заплутаним.
Усередині ХХ ст. була прийнята ціла низка консолідованих законів і зокрема кодифікованих законів, що зумовило суттєві зміни в регулюванні шлюбно-сімейних відносин: наприклад, Закон про помешкання сім’ї 1967 р., Закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 р., консолідуючий Закон про шлюбно-сімейні справи 1979 р., Консолідуючий Закон про судочинство у шлюбно-сімейних справах 1984 р. Водночас вони не виключали дії попередніх актів і прецедентів, які зберігали традиційні і своєрідні риси.
Ускладненню статутного права сприяла поява й порівняно «молодого» джерела права — актів делегованого законодавства. До їх числа відносять акти виконавчої влади, котрі видаються на основі і в межах спеціальних законів парламенту про делегування своїх повноважень. Найбільш поширеною формою делегованого законодавства є накази міністрів; в окремих сферах суспільного життя, зокрема, освіти, охорони здоров’я тощо за своєю кількістю і значенням вони переважають статутне право.
Процесуальне право в розвинутих європейських країнах на початку ХІХ ст. мало різні форми. В Англії в галузі цивільного процесу діяли спеціальні норми: процес мав обвинувальний характер, тобто сторони визначали сам хід процесу, його матеріали, що багато в чому мало відбиток інституту суду присяжних.
Сучасними джерелами цивільного процесуального права Англії виступають насамперед законодавчі акти судоустрійного характеру, що визначають структуру, компетенцію й деякі питання діяльності судів відповідних рівнів (Закон про Верховний суд 1981 р., Закон про суди графств 1984 р., Закон про суди і юридичні послуги 1990 р.). Важливу роль у регулюванні цивільного судочинства відіграють закони про відправ-
479
лення правосуддя, зокрема Закон 1985 р., а також правила Верховного суду й інших судів, що розробляються комітетами, до складу котрих входить невелика кількість суддів та інших висококваліфікованих юристів. Ці правила затверджуються лордомканцлером (він же безпосередньо очолює комітет із правил Верховного суду) і набувають чинності, якщо їх проекти не заперечуються з боку парламенту.
Відсутність в англійському цивільному праві будь-якої внутрішньої стрункості, накопичення прецедентів і законів, що відносяться до різних епох, не заважала англійській буржуазії, яка набула досвіду у правовій казуїстиці, успішно використовувати його у власних цілях. Недалеке від класичних зразків цивільне право Англії було сприйняте здебільшого в країнах, що раніше були англійськими колоніями: США, Канаді, Австралії та інших (тут воно піддалося ще більшій капіталістичній модернізації).
Джерела цивільного права і процесу США
Джерела цивільного права. Поняття «цивільне право США» є досить умовним, оскільки, згідно з Конституцією, регулювання цивільно-правових відносин віднесено до компетенції окремих штатів, тому у країні немає єдиного цивільного законодавства. Основними джерелами цивільного та цивільно-процесуального права є Конституція, федеральні закони, конституції й закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов’язковими вважаються рішення Верховного Суду США.
Відомо, що США більше, ніж Великобританія, сприйняли досвід країн континентальної правової сім’ї у сфері кодификації правових актів. За проектом Філда (з невеликими змінами) був прийнятий у 1872 р. Цивільний кодекс Каліфорнії. Але навіть у штатах з частково кодифікованою системою права кодекси не посіли авторитетного місця в системі джерел права, як це можна побачити у країнах континентальної правової сім’ї. У цивільному та сімейному праві більшості американських штатів діють не кодекси, а закони, котрі регулюють окремі правові інститути або норми загального права. Виняток становлять штат Луїзіана, де в 1870 р. було прийнято Цивільний кодекс, який продовжував традиції французького права, і штати Джорджія, Каліфорнія, Монтана, Північна й Південна Дакота, де цивільні кодекси регулюють лише вузьке коло питань цивільного та сімейного права.
Строкатість, роздробленість норм майнового права породжували конфліктні ситуації, призводячи до судових колізій. Наприкінці ХІХ ст. почали укладатися приватні кодифікації прецедентного права, які охоплювали основні інститути цивільного й торгівельного права, договори, представництва, довірчу власність. Ці кодифікації не набули нормативної сили; але суди зверталися до них при розгляді цивільно-правових казусів.
З кінця XIX ст. у зв’язку з потребами американського суспільства й насамперед підприємницьких кіл, особливо зацікавлених в однаковості правових норм по всій країні, у США починається рух за уніфікацію права у штатах. З цією метою в 1889 р. був створений спеціальний комітет, що розробив проекти деяких уніфікованих законів (із продажу товарів, торгівлі паперами тощо), пов’язаних головним чином з регулюванням торгівлі, і рекомендував їх до прийняття легіслатурами штатів. А в 1892 р. була створена Національна конференція вповноважених з уніфікації права штатів, котра підготувала близько 200 проектів законів, переважно з торгового права.
У самостійну галузь правового регулювання, здійснюваного здебільшого федеральними законами, перетворилося так зване антитрестівське законодавство, спрямоване на недопущення надмірної концентрації економічної могутності в руках окремих монополій на шкоду системі капіталістичної конкуренції. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., доповнений у 1914 р. важливими для цієї галузі Законом Клейтона і Законом про федеральну торгову комісію, якими заборонялися спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.
Регулювання сімейно-шлюбних відносин історично належить до компетенції штатів. Відповідно, джерелами сімейного права є законодавства штатів, котрі дуже відріз-
480
няються між собою: в окремих штатах зберігають своє значення прецеденти загального права, причому не тільки американських, але й англійських судів.
Значні розбіжності в сімейному праві різних штатів сприяли постійному виникненню правових конфліктів, що й зумовило потребу в Одноманітному законі про шлюб і сім’ю. Такий закон був розроблений Національною конференцією вповноважених у 1970 р., але остаточне схвалення отримав лише в 11 штатах. Як бачимо традиція, що склалася, пріоритет законодавства штатів у галузі сімейно-шлюбних відносин над федеральним законодавством, продовжує зберігатись і до сьогодні.
Чисельне зростання федеральних законів, актів делегованого законодавства зумовили потребу в роботі з систематизації й ревізії федерального законодавства. У 1926 р. було складено федеральний Звід законів, який періодично оновлюється і раз на шість років перевидається. Він складається з 50-ти розділів, пов’язаних з певною сферою правового регулювання, конкретною галуззю або інститутом права. За своєю структурою цей Звід є неоднорідним: окремі його розділи являють собою зібрання близьких за змістом актів, виданих у різні часи й мало пов’язаних між собою, інші, навпаки, включають у себе кодекси законів з відповідної галузі і складені за певною схемою.
Робота щодо спроб уніфікації федерального законодавства, законодавства штатів значно посилилась у ХХ столітті. Про це свідчить прийняття в 1952 році Одноманітного торговельного кодексу, підготовленого Національною конференцією вповноважених з уніфікації законодавства штатів. Розробка уніфікованого законодавства штатів є одним із напрямків роботи Інституту американського права, заснованого в 1923 році.
За останні десятиліття здійснюються також спроби наблизити норми загального права окремих штатів. У багатотомному виданні «Оновлене викладення права», підготованому Інститутом американського права, в систематизованому вигляді й у формі, що нагадує статті законів, викладені норми американського загального права з різних його галузей, і передусім з тих питань, які майже не регулюються законодавством: договірне право, представництво, цивільно-правові делікти, власність, страхування, квазідоговори, довірча власність. Кожному з цих питань присвячено від одного до чотирьох томів у першому виданні з 19 книг, яке з’явилося протягом 1932—1957 років. З 1952 р. Інститутом розпочато видання «Другого оновленого викладення права». Незважаючи на те, що воно є приватною систематизацією норм звичаєвого права й не має формальної юридичної сили закону, його авторитет є досить високим, що зумовлює їх використання не тільки при розгляді справ у суді, але й під час прийнятті судових рішень.
Джерела цивільного процесу. На початковому етапі історії американського суспільства для захисту прав індивідуальних власників і власницьких інтересів підприємницьких корпорацій використовувалося законодавство штатів і традиційні форми позовів за загальним правом. Але з початком промислового буму та з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхідність і в конституційних засобах захисту власницьких прав. Це знайшло відбиття в рішенні Верховного суду США про поступове поширення на індивідуальну й корпоративну власність V та ХІV поправок до Конституції. Ці поправки в загальній формі встановлювали, що жодна особа не може бути позбавлена життя, волі або власності «без відповідної правової процедури». У подальшому потреба в систематизації та уніфікації цивільно-процесуального законодавства призвела до появи в 1848 р. у штаті Нью-Йорк завдяки зусиллям відомого американського юриста Д. Філда кодексу цивільного судочинства, котрий згодом послужив зразком для інших штатів.
У ХХ ст. основними джерелами цивільного процесуального права продовжували залишатися відповідні акти законодавства, правила, які видавалися судовими органами, і норми загального права, котрі зазнавали незначних змін. Одним із джерел федерального цивільного процесуального права служить розділ 28 («Судоустрій і судова процедура») Зводу законів США (у редакції 1948 р. з подальшими змінами й доповненнями). Суттєву роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в низці актів Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних справ. Най-
481
важливішими серед цих постанов Верховного суду є такі федеральні правила: цивільного судочинства (1938 р.), апеляційного судочинства (1968 р.), про докази (1975 р.). Такі акти, як і зміни в них, набувають чинності, якщо після їх схвалення Верховним судом США не з’являться заперечення з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.
У цивільних процесуальних кодексах штатів спостерігається значно більша подібність, оскільки законодавці різних штатів нерідко спиралися на єдиний зразок — Циві- льно-процесуальний Кодекс штату Нью-Йорк 1848 р., складений Д.Філдом. Джерелами процесуального права виступають також правила, котрі розроблюються вищими судовими органами кожного зі штатів, але, як правило, з орієнтуванням на відповідні акти Верховного суду США. Особливо великою тут є роль федеральних правил цивільного судочинства, сприйнятих у багатьох штатах практично без змін. Принципове значення для всіх американських судів (і федеральних, і штатів) мають рішення Верховного суду США, в яких сформульовані постанови з процесуальних питань.
2.2. Джерела цивільного права і процесу країн континентальної правової сім’ї
Уже в ході революції 1789—1794 рр. були закладені основи нового (буржуазного) цивільного права. Французька буржуазія під час революції не тільки домагалася перетворення цивільного права, але й ужила заходів стосовно його систематизації, що знайшло конституційне закріплення в 1791 році.
Джерела цивільного права і процесу у Франції
Найбільш інтенсивно робота над Кодексом цивільного права розгорнулась у республіканський період. Усього було підготовлено й затверджено п’ять проектів. Під час правління якобінців з’явилися ще два проекти кодексу. Перший із них, який складався лише з 695 статей, був визнаний складним і недостатньо радикальним у забезпеченні природних прав людини (проект 1793 р.), другий, що складався з 297 статей — надто пробільним (1794 р.). На липень 1796 р. підготовлені ще два проекти обсягом 1104 статті, на листопад — ще один. Його було в цілому схвалено, однак чинності набули тільки його перші дві статті.
Державно-політичні зміни, котрі відбувались у країні, знову відклали остаточне завершення цієї роботи, що не могло в подальшому не викликати незадоволення селян, багаточисельної буржуазії, не захищених у своїх завойованих під час революції власницьких правах. Саме тому уряд Наполеона Бонапарта вважав завершення цієї роботи своїм найважливішим завданням.
У серпні 1800 р. було створено нову кодифікаційну комісію, перед якою постало завдання — підготувати кодекс «у дусі рівності, справедливості, і природних основ». До комісії увійшли четверо відомих правознавців — суддів вищого, Касаційного суду: Ф.-Д. Тронше, Ж.-М. Порталіс, Ф.-Ж. Біго, Ж. Малевіль. На початок січня 1801 р. проект у цілому був підготовлений. Після тривалого обговорення та доопрацювань його положень (у цьому брав безпосередню участь сам Наполеон Бонапарт) 21 березня 1804 р. Кодекс був прийнятий за назвою «Code civil des fransaise» (дослівно — «Цивільний кодекс французів», далі — ЦКФ), що згодом став називатися Цивільним кодексом Наполеона.
Розроблений за традицією французької цивілістики, він мав головну особливість —
взаємне переплетення кутюмного й римського права. Загальна схема кодексу була взя-
та укладачами з праць видатних французьких правознавців ХVІІІ ст. і насамперед Ф. Бурбона — автора трактату «Звичаєве право Франції і кутюми Парижа» (1747 р.). Для розділів про зобов’язальне право найбільше значення мали праці Р.-Ж. Потьє «Пандекти Юстиніана в новому порядку» (1748 р.) та К.-Ж. Олів’є «Принципи римського цивільного права».
482