Материал: idpzk

редакцію; з’явилося приблизно 300 нових статей. Найбільшого ж перегляду зазнала перша книга, де збереглося лише близько 10 % первинного тексту.

Основним джерелом цивільного процесуального права Франції до початку 70-х років ХХ ст. був Цивільно-процесуальний кодекс 1806 року (ЦПК). Його прийняття зумовлювалося появою Цивільного кодексу та необхідністю приведення у відповідність до нових матеріальних норм права цивільно-процесуальних законів. Основу нового кодексу склав Ордонанс про цивільне правосуддя 1667 р., що й визначило характер нового кодексу. Його норми встановлювали процес, котрий вимагав виконання складних формальностей, укладання великої кількості процесуальних документів, що призводило до повільності судового процесу. У загальних судах вимагалась обов’язкова участь адвокатів. Кодекс мало змінювався і в подальші часи.

У період 1971—1973 рр. були видані чотири декрети, кожен з яких містив один з розділів майбутнього нового ЦПК, виданого в 1975 р. У чотирьох його книгах містяться положення загального характеру (книга 1), про кожну з юрисдикцій, зайнятих розглядом цивільних справ (книга 2), про розгляд справ, пов’язаних з конкретними правовими інститутами (книга 3), про арбітраж (книга 4). Що стосується виконавчого виробництва та деяких інших питань, то ЦПК 1975 р., незважаючи на значний обсяг (1507 статей), їх не регламентує. Тому нині одночасно діють відповідні нескасовані розділи «Цивільного процесуального кодексу» 1806 р. і повний текст «Нового цивільного процесуального кодексу» 1975 року.

Джерела цивільного права і процесу в Німеччині

Австрійське цивільне уложення 1811 року. Особливе місце серед кодифікацій ци-

вільного права, що з’явилися після появи Кодексу Наполеона, посіло «Загальне циві-

льне уложення для спадкоємних земель Австрійської монархії» (Австрійське циві-

льне уложення) 1811 року. Це один з перших зводів цивільного права де знайшли відображення принципи дійсної громадянської рівності й ліквідації станового ладу. Затвердження принципів природного права, декларованих епохою Просвітництва, було тим більше значимим, що з формально-юридичного боку багато норм і положень Уложення зазнали впливу традицій римського права.

За структурою Уложення складалося зі вступу і трьох книг (1502 статтей). У вступі визначалася сфера цивільного закону (стосовно до приватних прав і обов’язків жителів) і загальні принципи дії закону.

Книга І — «Про право особисте» — присвячена питанням загальної правоздатності, а також сімейно-шлюбному праву.

Книга 2 — «Про особисті права стосовно до речей» — охоплювала одночасно норми і майнового, і зобов’язального, і спадкового права.

У 3-й книзі — «Про особливі визначення прав особистих і речових» — були зібрані правові положення про охорону прав, засоби їх судового (і не судового) захисту, а також про специфічне регулювання взаємовідносин поміщиків і селян.

Така структура багато в чому відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, що притаманна традиції римського права. Однак з точки зору внутрішнього змісту розділів Уложення являло собою цілком самостійний звід. Термінологічне викладення статтей характеризується простотою і зрозумілістю.

Значення Австрійського цивільного уложення не обмежилося тільки періодом свого часу й територіальних меж держави. Звичайно, його вплив на подальший розвиток європейського права не став настільки значним, як уплив Французького цивільного кодексу, але протягом першої половини XIX ст. Уложення було уведено і на німецьких територіях Австрійської імперії (згодом і Австро-Угорщини): Хорватії, Словенії, Боснії й Герцеговині, частково в Сербії та Чорногорії. Нетривалий час воно діяло на територіях Північної Італії, що перебували під протекторатом Австрії. Повною мірою чинним кодексом було воно на території Західної України. Після падіння Австрійської монархії й

484

розпаду імперії воно зберегло чинність в Югославії, Польщі, Чехословаччині — країнах, що знову утворилися на її місці.

До початку XX ст. численні недоліки кодексу, пов’язані також з його деякою архаїчністю й надмірною юридичною простотою, стимулювали роботу над його модернізацією. Протягом 1914—1916 рр. було видано три збірки доповнень, якими були замінені понад 180 статтей кодексу. В основному вони торкнулися договірного права — загальних правил, договору оренди і, зокрема, наймання житлових приміщень, договорів трудового наймання (яким практично не приділялося уваги у класичній редакції 1811 р.). У цих питаннях на переробку Австрійського цивільного уложення вплинув приклад новітнього зводу цивільного права — Німецького цивільного уложення. Значні доповнення до зводу були зроблені після Другої світової війни (про права іноземців, значення норм міжнародного приватного права). Але в цілому він залишився до кінця XX ст. чинним зводом цивільного права Австрії.

Саксонське цивільне уложення 1863 року. Вагомою пам’яткою цивільного права Німеччини середини XIX ст. стало Саксонське цивільне уложення 1863 р., що являло собою спробу переробити відповідно до традиційного «німецького духом» та інтересів німецької буржуазії «сучасне пандектне право». У мотивах до цього Уложення зазначалося, що римське право було вагомим складником чинного в Саксонії права, а тому численні його положення були використані законодавцем (наприклад, римське розуміння власності як права на повне й виключне панування над річчю тощо).

Укладачі Саксонського цивільного уложення розкритикували ЦК Наполеона, оголосивши його «змішанням початків римського права, притому дуже невірно зрозумілих, із французькими звичаями», замінили інституційну систему пандектною, за якою матеріал розташовувався в такий спосіб: спочатку йшла загальна частина, куди були винесені питання, що вимагали єдиного підходу для всіх розділів Уложення. Далі йшли розділи, пов’язані з найважливішими інститутами: речове право, зобов’язальне право, сімейне право, спадкоємне право. Але структура і юридична техніка Уложення при всіх елементах новизни були далекі від досконалості, і воно зазнало критики за численні повторення, наукоподібність і непрактичність багатьох її статтей. Критики Уложення небезпідставно зазначали, що воно сліпо йде за римським правом і походить швидше на підручник пандектного права, ніж на законодавчий акт. Лише з утворенням Німецької імперії створилася реальна політична основа для уніфікації й систематизації цивільного права Німеччини.

Німецьке цивільне уложення 1900 року. Значною віхою в розвитку буржуазного цивільного права стало прийняття в 1896 році Німецького цивільного уложення (НЦУ), що набуло чинності з 01 січня 1900 року. Велике історичне значення цієї пам’ятки права визначається тим, що в ньому не тільки відбилися особливості економічного та політичного життя Німеччини кінця XIX ст., котра стала світовою державою, але й акумулювалися нові й характерні для епохи індустріального капіталізму тенденції в розвитку буржуазного цивільного права в цілому. Не випадково сліди впливу НЦУ в низці цивільних кодексів початку XX ст. проступають значно чіткіше, ніж ЦК Франції (наприклад, у Бразилії, Китаї тощо).

Розробка імперського цивільного кодексу в Німеччині почалася відразу ж після прийняття в 1873 р. поправок до конституції, згідно з яким цивільне право відносилося до компетенції імперії. Перший проект Уложення був складений лише в 1883 р., проте він був відкинутий, оскільки занадто відверто випливав з римського права й був надмірно складним. Другий проект, підготований у 1895 р., німецька буржуазія оцінила, навпаки, як «перемога німецького духу над римським».

Як у самому тексті НЦУ, так і в доданому до нього великому (240 параграфів) Законі про набуття Уложенням чинності, легко простежуються й інститути феодального походження. У перехідних положеннях передбачалося збереження дії місцевого права, особливо у сфері поземельних відносин.

У цілому ж структура дуже великого за обсягом (2385 параграфів) НЦУ відповідає доктрині пандектного права, котра найбільше була визнана німецькими цивілістами.

485

Розглядові окремих інститутів у ньому передувала загальна частина, що склала книгу першу. Книга друга НЦУ присвячена зобов’язальному праву, книга третя — речовому, книга четверта — сімейному, і книга п’ята — спадкоємному праву. На думку дослідників, у розділах, присвячених праву власності, і насамперед у книзі третій більшою мірою позначився вплив німецького загального, а в розділі про зобов’язання — вплив римського права.

До нашого часу НЦУ не піддалося будь-яким істотним змінам. У регулюванні циві- льно-правових відносин беруть участь і деякі нові акти, що доповнюють його: Закон про загальні умови договорів 1978 р., Закон про рівноправність чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., Закон про юридичний статус позашлюбних дітей 1969 р., Закон про шлюб 1946 р. з подальшими змінами, Закон про всиновлення 1976 р., і особливо Перший закон про реформу шлюбного та сімейного права 1976 р.

Цивільний процесуальний кодекс Німеччини, прийнятий у 1877 р., піддавався за час свого існування порівняно невеликим змінам, котрі були пов’язані головним чином з виданням Німецького цивільного уложення 1896 р., Німецького торгового уложення 1897 р. та з реформами про судоустрій. 1950 р. З огляду на попередні зміни опублікована його нова редакція.

§3. Основні інститути цивільного права

На відміну від інститутів державного (конституційного) права, цивільно-правові інститути ведуть свій початок з давнини. Це знайшло відображення в попередній частині нашого посібника, присвяченій державі і праву епохи станово-кастового суспільства (відповідний матеріал викладено за логічною схемою: інститути власності, зобов’язань, шлюбно-сімейні інститути та інститути спадкування). Цивільне право нової епохи являє собою складний комплекс правових інститутів, поява і зміст яких були обумовлені більш різноманітними взаємовідносинами буржуазного суспільства. У цей час декотрі цивільно-правові інститути набувають самостійного значення, перетворюються в окремі галузі права, однак вони дуже тісно пов’язані з цивільним правом. Тому у викладенні пропонованого матеріалу ми вирішили зберегти попередню логіку посібника, висвітливши в цьому параграфі цивільно-правові інститути, пов’язані з власністю,

договорами, шлюбними відносинами та відносинами спадкування. У наступному ж пара-

графі — коротко схарактеризуємо основні тенденції становлення й розвитку суміжних з цивільним правом галузей або інститутів.

3.1. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім’ї

Суб’єкти цивільного права

Зміни у правовому становищі суб’єктів цивільного права в зарубіжних країнах, значною мірою залежали від радикалізму перетворень, що відбувались унаслідок революційних подій. Англо-американське право суб’єктами цивільного права визнало як гро-

мадян, так і юридичних осіб.

Фізична особа як суб’єкт цивільного права. Незважаючи на проголошення прин-

ципу юридичної рівності, правоздатність деяких категорій фізичних осіб (заміжніх жінок, іноземців) була обмеженою. У США особливістю статусу фізичних осіб було те, що темношкіре населення, іменоване в Конституції 1787 р. «іншими особами», включно до громадянської війни 1864—1865 рр. взагалі не мало правосуб’єктності. У другій половині XIX — першій половині XX ст. формальне визволення негрів та надання їм прав громадянства ще не означало ліквідації їх дискримінаційного статусу (в тому чис-

486

лі й у сфері майнового обігу). Відомим є рішення Верховного суду кінця XIX ст., котрий підтримав систему сегрегації білих і чорних на основі доктрини «роздільних, але рівних прав», до відкритого обмеження цивільної правосуб’єктності негрів. І тільки у другій половині XX ст. завдяки серії рішень Верховного суду США, що переглянув свою колишню позицію, а потім і деяким законам Конгресу про цивільні права (60— 70-і рр.) для американського суспільства проблема встановлення рівності темношкірих американців та реалізації ними цивільних (у тому числі майнових) прав в основному була вирішена.

Середина XX ст. характеризувалася подальшою демократизацією законодавства, спрямованого на пом’якшення обмежень, що не давали повною мірою «рівного захисту законів» (XIV поправка до Конституції), у тому числі в цивільному обігу для заміжніх жінок, іммігрантів. Був знижений також вік, з досягненням якого пов’язувалося набуття повної цивільної правоздатності і дієздатності.

Юридична особа як суб’єкт цивільного права. Характерною рисою цивільного права нової епохи є поява юридичної особи як суб’єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа»: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Генріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв’язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала компанії права корпорації та різні привілеї, пов’язані з увезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, розважливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випуску акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов’язок реєструвати акціонерні товариства, уведено попередню й остаточну відповідальність, вимогу позначати у статуті місце знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимагалося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайомлення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а після їх реєстрації існував обов’язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

Ванглійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема механізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію 1856 і 1857 рр., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх законів, несли на собі прагнення законодавців до заохочення приватної ініціативи. Англійці одні з перших вдалися до таких нововведень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред’явника.

Досвід корпорацій як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визначенням Верховного Суду 1819 р., корпорація є «штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її існуванню».

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збільшення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фабричнозаводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозвільного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний порядок.

Вісторії розвитку корпорацій у США чимала роль належить Верховному суду США, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлумачити закон, суди наполегливо втілювали в життя політику держави, спрямовану на заохочення корпоративної форми виробництва. Це знайшло відображення й у спробах дати нові уявлення про

487