Материал: idpzk

корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому прецеденті «Дартмуд коледж проти Вудворда», корпорація розглядається як юридична особа, що «існує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперервного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на певний термін, або безстроково, і діє як організація або окрема особа у справах, котрі відносяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повноважень, покладених на таких осіб законом». Згідно з правовою доктриною американській корпорації були притаманні 5 «критеріїв»:

1)статус юридичної особи;

2)обмежена відповідальність;

3)безстроковість існування;

4)вільна передача акцій;

5)централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополізму. Це змусило американських економістів та юристів «винайти» антимонопольне законодавство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., котрий з посиланням на норми загального права оголосив незаконними об’єднання, які переслідують ціль монополізувати міжштатну й зовнішню торгівлю США. Закон Шермана, що залишається основою антитрестовського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клейтона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

ХХ століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юридичну особу як організаційну структуру, що має насамперед власну правосуб’єктність і майнову відокремленість. Зберігається розходження між юридичними особами приватного права та юридичними особами публічного права. До першого виду відносяться різні ба- нківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватними особами, що на підставі юридичного акту визначають завдання організації, створюють її матеріальну базу. Їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитивний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підприємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі публічноправового акту, що має імперативний характер. Їм притаманна публічна природа поставлених перед ними цілей, наявність владних правових повноважень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до такого. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають насамперед корпорації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприємницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є закон про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива увага, приділена в них акціонерному товариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду стали найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм «система участі», що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі акціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об’єднання обирається його учасниками (акціоне- рами-засновниками), які володіють власною правосуб’єктністю, наділеною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов’язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капітал утворюються головним чином за рахунок продажу випущених цінних паперів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов’язуються нести відповідальність за своїми обов’язками. У разі змен-

488

шення основного капіталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступному фінансовому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних розмірів.

Усучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх правовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об’єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

— іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу АТ, їх прізвище зазначене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєстраційній книзі;

— на пред’явника — для пред’явлення таких акцій в обіг необхідна їх повна оплата,

ав деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще згода казначейства; перехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

— привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіденду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

— звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, котрі є різновидом цінних паперів, випускаються акціонерними товариствами і є борговими зобов’язаннями.

Узв’язку з комп’ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенденція до їх «дематеріалізації». Замість випуску акцій за традиційною — документованою — формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам’яті комп’ютера. У США, наприклад, контроль за всіма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних паперів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства — його «анонімність» — власне кажучи, втрачає колишнє значення.

Востанні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціальному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Великобританії товариство з обмеженою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвитку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться насамперед про державні підприємства. Організаційноправове оформлення останніх різноманітне, проте найчастіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного підприємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідальністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових свідоцтв. Державні підприємства такої форми підлягають звичайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виняток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства виконують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та соціальні функції (наприклад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі). Вони відповідальні за свою діяльність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв’язку з цим наділені правами комерційної організації. Як правило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансової та юридичної автономії (це насамперед пошта, телеграф, засоби геліокосмічного зв’язку, порохові заводи й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціальна правоздатність такого роду підприємств, так само як і присутність приватного капіталу в названих сферах.

489

Інститут власності

Право власності в Англії. У цивільному праві Англії, яка раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний період домінували, незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку, більш гнучкі підходи до регулювання власності, договорів та інших сторін майнового обігу. Підприємницькі кола Англії, котрі не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної правової програми, цілком задовольняючись компромісами й традиційними конструкціями «загального права» і «права справедливості».

Речове право як один із основних розділів буржуазного цивільного права в Англії тлумачилося найбільш широко, оскільки до речей відносять деякі абсолютні права: авторське, винахідницьке тощо. Англійське право, на відміну від французького, поділяло речі на реальні та персональні. До реальних речей належали земля, будівлі, документи, що встановлювали право на земельні ділянки й речі, пов’язані з землею. Персональні речі охоплювали інші предмети і права, у свою чергу поділяючись на два види об’єктів: речі, що перебували у володінні, — тілесні речі; позови — права, що не мають речового субстрату (авторське право, патентне право тощо). Такий специфічний середньовічний розподіл майна на «реальну» і «персональну» власність був пов’язаний зі специфічними формами захисту майнових інтересів — «реальними» і «особистими» позовами, котрі історично склалися в Англії.

УXIX ст. розпорядження реальною власністю було пов’язано хоча і з меншими, ніж раніше, проте з цілком визначеними формальностями й обмеженнями. При спадкуванні такої власності діяло збережене від середньовічного періоду правило майорату, що перешкоджало дробленню родового майна, виключало жінок з числа спадкоємців тощо.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності, що оновлювалися поступово, мало й певні позитивні наслідки. По-перше, традиційні англійські конструкції права власності забезпечили унікальну стабільність самих майнових відносин. По-друге, еволюційний шлях розвитку англійського права власності дозволив уникнути в цій країні крайнощів буржуазного індивідуалізму й затвердити погляд на право власності як на соціальний інститут, що корегує й самі правомочності власника.

Убританському сучасному праві використовується поняття рухоме та нерухоме майно. Але система речових прав в Англії продовжує залишатися невизначеною. Чимало юридичних понять у цій галузі несуть на собі відбиток епохи середньовіччя. Усі речові права розглядаються як різновиди права власності. Крім того, серед видів речових прав можна виділити: речове право оренди нерухомості в різних формах (сервітути, в тому числі персональні, довірчу власність), різноманітні речові права, що мають забезпечувальний статус (наприклад, іпотека).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що до цих пір вся земля в Англії визнається власністю короля, а окремі особи розглядаються як утримувачі землі. Однак практично право утримування приватних осіб нічим не відрізняється за своїм змістом від права власності: воно є безстроковим і встановлює можливість користуватися ділянкою й відчужувати її без будь якого дозволу. Але передача права на неї вимагає виконання складних формальностей. Суттєво розрізняється й порядок успадкування земельних ділянок і персональної відповідальності.

Оригінальним інститутом англійського права є довірча власність (траст) — форма власності, при якій одна особа (довірчий власник) керує, розпоряджається майном, переданим їй іншою особою (засновником) на користь третіх осіб (бенефіціантів). Довірчий власник розпоряджається означеним майном не зовсім вільно, а лише у відповідності до цілей, які були визначені засновником.

Інститут довірчої власності застосовується для охорони майнових інтересів недієздатних, для оформлення відносин, що виникають у зв’язку з утворенням благодійних фондів і та ін.

Право власності у США. Суттєві зміни у праві власності Сполучених штатів Америки відбувалися з розвитком корпоративної форми підприємництва. Дрібні й середні

490

фірми, які до закінчення громадянської війни відігравали вирішальну роль в економіці США, уособлювали ту стадію розвитку капіталізму, для котрої характерною була насамперед індивідуальна приватна власність.

Швидкий індустріальний розвиток країни у другій половині XIX ст. та у XX ст. не означав зникнення малого бізнесу, що й зараз відіграє не останню роль як в економіці країни, так і в повсякденному житті американців. Але сам розвиток сучасного капіталі-

зму привів до затвердження й домінування асоційованої корпоративної форми власнос-

ті: ця форма власності тісно пов’язана не тільки з приватними, але і з суспільними інтересами.

Інститут трасту (довірчої власності). В останній чверті XIX ст. в умовах бурх-

ливого промислового розвитку зі встановленням складних відносин у підприємницькому світі нове життя одержав інститут трасту (довірчої власності). У зв’язку з набуттям трастами величезної ринкової влади сам термін «траст» став синонімом монополії, маючи однак, і спеціальний, більш вузький правовий зміст, узятий з англійської конструкції довірчої власності.

У цей час правова форма довірчої власності використовувалася для створення об’єднань декількох корпорацій (супероб’єднань), яким вхідні його фірми передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним особам. Лава довірених осіб ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери корпорацій, котрі увійшли до трасту, замість старих акцій отримували у визначеній пропорції сертифікати трасту.

Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам контролювати всі фірми, що увійшли до трасту, провадити єдину виробничу й ринкову політику, встановлювати монопольні ціни й вести більш «тверду» війну проти конкурентів, які залишилися поза трестівським об’єднанням.

Корпоративна революція XX ст., в основі якої лежать науково-технічна й інформаційна революції, привела не тільки до зміни співвідношення індивідуальної й асоційованої приватної власності: вона викликала саму модифікацію приватної власності, її дифузію, більш тісний зв’язок із суспільними інтересами. Подальша соціалізація виробництва і праці додали приватній власності більш яскраво вираженого суспільного характеру. Це означає, що право власності як право суб’єктивне втрачає свій абсолютний характер. Виключні правомочності (правомочия — рус.) власника піддаються значно більшим, ніж у минулому, юридичним обмеженням. Ці обмеження стосуються закріплених законами примусових, але порівняно компенсованих, відчужень деяких видів приватної власності, або обов’язкового порядку їх експлуатації, або інших обмежувальних заходів для їх цивільно-правової реалізації. Найбільший прояв це знайшло передусім у праві власності на землю. У США все більшого поширення набуває так зване зонування — регульоване законами чи постановами місцевої влади обов’язкове для земельних власників розміщення житлових, торгових, промислових зон, зон відпочинку тощо. «Зонування», яке розпочалося ще у 20-х рр. ХІХ ст. з міських земель, тепер поширилося й на сільськогосподарські землі і проводиться з урахуванням збереження навколишнього середовища, боротьби з сільськогосподарськими шкідниками тощо. Зразком у цій сфері вважається законодавство штату Вермонт, де встановлений дозвільний порядок не тільки для землекористування, але й для продажу. Власне кажучи, визнано конституційний примусовий продаж землі однієї особи іншій при наявності «справедливої компенсації та суспільної необхідності». Продовжується розпочате ще в XIX ст. обмеження прав земельних власників на надра й повітряний простір. Детально розроблений адміністративно-правовий режим виробничої експлуатації надр, що передбачає придбання в державі концесії на розвідку й видобуток корисних копалин.

Усі ці зміни багато в чому зумовлюються ускладненням виробничо-економічного життя суспільства, необхідністю підтримки його нормального функціонування. Захист навколишнього середовища відповідає інтересам усіх. Разом із тим у соціальному плані від більшості названих змін у праві найбільші переваги отримують великі компанії, ко-

491

трі в таких умовах фактично звільняються від необхідності ділитися частиною своїх прибутків з дрібними й середніми власниками використовуваних земель.

Мало місце й поширення такої крайньої міри вторгнення у відносини приватної влас-

ності, як націоналізація. Законодавство визнає можливість компенсованого вилучення землі у приватних осіб у власність держави, наприклад, для будівництва військових чи цивільних об’єктів. При націоналізації підприємств установлюється пільгове відшкодування понесених колишніми власниками збитків з державного бюджету. Прикладом такої форми соціалізації власності, скажімо, в Англії було прийняття відразу після закінчення другої світової війни лейбористським урядом принципово нового для англійського права законодавства про націоналізацію життєво важливих галузей промисловості та інфраструктури. Відповідно до актів парламенту, націоналізовані галузі набули форми публічних корпорацій. Націоналізація, таким чином, здійснювалася на основі соціального компромісу, оскільки колишнім власникам була надана компенсація, і в такий спосіб вони отримали можливість зробити капіталовкладення в технічно більш розвинуті й прибуткові галузі економіки.

З початку історії американського суспільства для захисту прав індивідуальних власників та власницьких інтересів підприємницьких корпорацій використовувалися законодавства штатів і традиційні форми позовів за загальним правом. Але з початком промислового буму з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхідність у конституційних засобах захисту власницьких прав.

Оскільки сам текст Конституції 1787 р. не передбачав спеціальних механізмів захисту приватної власності, Верховний суд США поступово поширив на індивідуальну й корпоративну власність V і XIV поправки до Конституції, котрі в загальній формі встановлювали, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, волі або власності «без належної правової процедури». Це положення, яке мало спочатку суто процесуальний зміст, набуло в конституційному та в цивільному праві матеріально-правового характеру. Воно перетворилося на важливий засіб захисту права власності (доктрина «матеріальної належної процедури»). Суть цієї доктрини полягала в захисті прав приватних власників від надмірних обтяжувань з боку державної влади (федерації і штатів).

Зобов’язальне право

В англо-американському праві відсутнє загальне поняття зобов’язання. Окремими підгалузями цивільного права є договірне право й зобов’язання, які виникають з правопорушень. Норми англійського права, що відносяться до договорів і правопорушень, складалися в казуїстичній манері на базі традиційних позовів та понять, характерних для дореволюційної епохи. Зокрема, сама сучасна концепція договору сформувалася шляхом судової адаптації ряду середньовічних позовів, у тому числі позову про невиконання чи неналежне виконання боржником прийнятого на себе обов’язку.

У США найбільший розвиток отримало договірне право. Зростаюча роль договору стала особливо очевидною після громадянської війни в період стрімкого промислового розвитку США й формування динамічної ринкової системи. Удосконаленню договірного права сприяла політика економічного лібералізму, за якої склалася майже необмежена свобода укладання всіляких угод, котрі мають юридичну чинність. У свою чергу свобода договору була у принципі не зв’язана власницькими інтересами й відкривала шлях для індивідуальної та корпоративної підприємницької діяльності. До кінця XIX ст. тут повністю сформувалася характерна для договірного права конструкція зустрічного задоволення, заснована на обіцянці зробити очікувані дії. При такому широкому розумінні договору ринкові відносини отримали своє юридичне вираження саме в договірному праві та праві, заснованому на договорі правопорядку.

Заграрною і промисловою революціями договір став основною правовою формою,

вякій виражалися відносини щодо наймання робочої сили, обміну товарами, надання послуг. У зв’язку з цим у традиційні доктрини англійського права судовою практикою

492