Материал: idpzk

Сімейно-шлюбне право

З усіх відносин, що регулювалися буржуазним цивільним законодавством, шлюбносімейні були тією галуззю, в якій отримали більшого вираження в момент створення кодексів контрреволюційні тенденції. Так, Цивільним кодексом Франції було закріпле-

но повновладдя чоловіка і батька, обмежена правоздатність і недієздатність заміжньої жінки. Світський шлюб і допущення розлучення — те, що було взято з революцій-

ного законодавства і стало єдиним прогресивним моментом у регулюванні питань шлюбу та сім’ї.

Кодекс розглядає шлюб як договір, і тому взаємна згода чоловіка і дружини є першою необхідною умовою для укладення шлюбу. Крім того, необхідно було досягти шлюбного віку (для чоловіків — 18 років, для жінок — 15 років), не перебувати в іншому шлюбі, і для дітей, котрі не досягли визначеного віку (син — 25 років, дочка — 21 рік), була потрібна згода батьків. Заборонявся шлюб між особами, що перебували між собою в родинних стосунках.

Допускаючи розлучення, кодекс називає такі причини: перелюбство (вимоги розлучення з цієї причини завжди можливі, якщо чоловік надав місце проживання своїй співмешканці в загальному будинку); зловживання своїм становищем, грубе нанесення важких образ одного з подружжя стосовно до іншого; засудження одного з подружжя до тяжкого й ганебного покарання; взаємна згода подружжя щодо розлучення.

Під упливом католицької церкви до кодексу було введено положення про окреме проживання. Воно встановлювалося за тими ж підставами, що й розлучення.

Взаємини між чоловіком і дружиною будувалися на основі влади й підпорядкування. Майнові відносини чоловіка та дружини визначалися шлюбним договором, укладеним до здійснення шлюбу. Кодекс встановлює ряд режимів користування майном на вибір майбутніх чоловіка та дружіни. Але, за загальним правилом, якщо у шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить в управління чоловіка, і останній розпоряджається прибутками з цього майна.

Однією з найважливіших переваг чоловіка як глави родини є здійснення батьківської влади: неповнолітні діти перебувають під владою батька до досягнення повноліття або звільнення з-під влади. Однак батько один здійснює цю владу під час шлюбу.

У кодексі мова йде в основному про законних дітей, але існує ще одна категорія — позашлюбні діти. Закон допускав можливість їх узаконення, однак це здійснювалося на добровільних засадах, тому що, відповідно до кодексу, відшукання батьківства заборонялося, але при цьому допускалося відшукання материнства.

Оскільки сімейні відносини відзначалися архаїзмом, протягом наступних після прийняття кодексу років, вони піддалися найбільшим змінам. Наприкінці XIX — поч. XX ст. були внесені деякі зміни щодо порядку укладення шлюбу: знищені деякі формальності, котрі заважали укладенню шлюбу; врегульоване питання про укладення шлюбу незаконнонародженою дитиною; мати одержала реальне право давати згоду на шлюб своїх дітей.

У1893 р. жінки, яким було дозволено окреме проживання, стали дієздатними. У 1907 р. при будь-якому шлюбному майновому режимі жінка отримувала право розпоряджатися продуктами своєїособистої праці та відповідно, заощадженнями, що звідси витікали.

Зміни у взаєминах батьків з дітьми знайшли своє вираження в ослабленні батьківської влади й розширенні прав дітей; у розширенні прав матері; появі ряду статей, що регулювали становище позашлюбних дітей.

У1912 р. була змінена стаття 340 ЦКФ, згідно з якою дозволялося відшукування батьківства в судовому порядку.

На відміну від французького кодексу, Німецьке Цивільне уложення визнало єдиною законною формою шлюбу цивільний шлюб. Шлюбний вік для жінок — 16 років, для чоловіків — 21 рік. Крім досягнення шлюбної правоздатності, необхідною умовою взяття шлюбу мала бути наявність обопільної згоди на шлюб. Для неповнолітніх вимагалася згода батьків.

503

Перешкодами для дійсності шлюбу служили: факт близької спорідненості, збереження першого шлюбу, не дозволялося вступати у новий шлюб жінці протягом 300 днів із дня припинення попереднього. Характерним тільки для німецького законодавства є заборона «одружуватися розлученому через перелюбство чоловіку з особою, з котрою розлучений чоловік зробив перелюбство, якщо за рішенням про розлучення визнано, що це перелюбство послужило підставою для розлучення».

Укладенню шлюбу передує заручення-договір, з якого випливав обопільний обов’язок дотриматися свого слова й одружитися. Розлучення допускається тільки в чітко визначених, зазначених у законі випадках. Підставами для розлучення НЦУ визнає:

•перелюбство та деякі інші «противні моральності» провини;

•зазіхання на життя одного з подружжя іншим;

•зловмисне залишення одного з подружжя іншим;

•грубе порушення шлюбних обов’язків або «безчесна поведінка, що глибоко розхитала подружні відносини, так що стало неможливим жадати від іншого чоловіка (дружини) продовження шлюбу»;

•важка і безнадійна хвороба, що перервала духовне спілкування чоловіка та дружини.

Особисті взаємини чоловіка і дружини будуються на основі визнання чільного становища в родині чоловіка. Дружина може не коритися, якщо чоловік зловживає подружнім правом.

Таким чином, НЦУ, на відміну від французького, не проголошувало влади чоловіка над особистістю дружини, надаючи чоловікові лише право переважного розв’язання загальносімейних питань. Заміжня жінка дієздатна, хоча її дієздатність і обмежена. Їй належить право мати професійні заняття або займатися промислом, вести господарське підприємство, однак на це потрібна згода чоловіка.

Майнові відносини чоловіків визначалися шлюбним договором. Якщо сторони своїм шлюбним договором не встановили іншого режиму, законною визнається роздільна система управління й користування, або система об’єднаного майна подружжя. Для цієї системи характерно збереження роздільності права власності на майно подружжя; чоловік здійснює єдине управління й користування сімейним майном; стосовно свого окремого майна дружина зберігає самостійність.

Взаємини між дітьми та батьками мали будуватися на принципі здійснення батьківської влади батьком, якщо він не був позбавлений її. До матері батьківська влада переходить лише після смерті батька або після позбавлення його батьківської влади, однак і тоді до матері може бути призначений радник, котрий має контролювати її дії.

Позашлюбні діти стосовно матері та її родичів зайняли юридичне становище законних дітей, однак права матері при цьому були вужчими від тих, які вона мала стосовно дітей, народжених у шлюбі. Позашлюбна дитина могла жадати від батька надання утримання залежно від соціального становища матері до досягнення 16-річного віку.

Основною тенденцією розвитку шлюбно-сімейного права у другій половині ХХ ст.

українах континентальної правової сім’ї стала його радикальна гуманізація й демократизація, про що свідчать численні закони, прийняті в 60—70-ті роки. В основному затвердилася юридична рівність чоловіка та дружини у сфері сімейних відносин, включаючи майнові відносини між ними. Поліпшено правове становище позашлюбних дітей. Визнання правової рівності подружжя дозволило в ряді країн (наприклад, у Німеччині, Італії, Швейцарії) відмовитися від юридичного поняття глави родини. Передбачається, що чоловік і дружина спільно здійснюють моральне управління родиною. Більшість національних законодавств визнає право заміжньої жінки на самостійний вибір роду своєї діяльності.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Найбільш поширеними є два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний. Виникнення першого пов’язане з положеннями шлюбного контракту, що складається до реєстрації шлюбу. Цим договором визначається правовий режим майна кожного з подружжя, що належить їм до шлюбу, і можливого майбутнього спільно

504

придбаного у шлюбі, можливих майбутніх розрахунків в сфері майна, а також багато інших питань аналогічного порядку. Шлюбні контракти зазвичай укладаються у середовищі заможних людей. Більшість же, беручи шлюб, довіряють свої майнові інтереси закону, тобто легальному режимові. Найбільше поширення одержали такі види легального режиму: 1) роздільне майно (Німеччина); 2) загальне майно (Франція, деякі кантони Швейцарії) — усе нажите у шлюбі належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно й отримане у шлюбі як дарунок або спадщина, а також придбане за рахунок прибутку від дошлюбної власності й від власного заробітку; 3) відкладене загальне майно (Данія, Норвегія) — функціонує режим роздільного майна, але у випадку розірвання шлюбу майно, нажите у шлюбі, поєднується й поділяється між чоловіком і дружиною нарівно, причому зі спільно нажитого майна виключається все, що передбачається режимом загального майна.

Інститут спадкування

Інститут спадкування в цивільному праві буржуазних країн зазнав серйозних змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яскраво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційного періоду суттєво були обмежені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за заповітом, законодавець, однак, обмежив заповідальну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість залишених дітей він міг розпорядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбавлялися права на успадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні в той час концепції суспільного походження власності.

Вільне від заповідального розпорядження майно успадковується за законом.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першорідства. Права законного спадкування мали родичі до 12-го ступеня. У 1917 р. коло законних спадкоємців було обмежено 6-м ступенем спорідненості.

Серед інститутів, характерних для рецепійованого римського права й відновлених у Кодексі, слід назвати субституцію (призначення додаткового спадкоємця), щоправда тільки для спадкоємців першого ступеня спорідненості — насамперед дітей, котрі вже народились, або тих, хто може народитися. Тим самим воля заповіту обмежувалася не тільки адресатом, але й обов’язковою долею спадщини. Таким чином, можна побачити, що в питаннях спадщини продовжували панувати перш за все інтереси родини.

Спадкоємні майнові права склали важливий розділ у Німецькому цивільному уложенні й репрезентовані великою кількістю норм та інститутів старого германського права і нечастого у спадкоємному праві принципу, згідно з яким спадкоємодавець за законом не мав обмежень у визначенні спадкоємної маси, яку він передає.

При спадкуванні за законом Уложення закріплювало систему «парантелл» (лі-

ній), котрі являють собою групу родичів, які походять від спільного пращура. Першу парантеллу складали спадні спадкоємці, другу парантеллу — батьки та їх спадні, третина — дід і бабка та їх спадкоємці тощо. Таким чином, спадкоємцями були родичі будь-якого ступеня, що можуть довести своє рідство зі спадкодавцем, яким би віддаленим воно не було.

На відміну від Кодексу Наполеона, після смерті одного з подружжя другий займав більш привілейоване становище: він частково успадковував майно разом зі спадкоємцями перших двох парантелл; якщо ж таких не було, то одержував усю спадщину повністю. За французьким правом він практично був позбавлений права обов’язкової частки у спадщині.

Послідовніше, ніж Кодекс Наполеона, НЦУ проводить принцип свободи заповітів. Складати заповіт можна було з 16-річного віку, однак до досягнення 21 року робилося це в публічній формі.

505

Охороняючи інтереси законних спадкоємців, НЦУ встановило деякі обмеження заповідальної волі. Наприклад, є обов’язкова частка: особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, мають право вимагати її надання в розмірі половини вартості частки цього спадкоємця при спадкуванні за законом. При цьому особа, котра має право на обов’язкову частку, спадкоємцем не є.

Крім того, Уложення закріпило своєрідний інститут — сукупний заповіт, який складався подружжям або одним з них при згоді іншого. У такому заповіті могла бути передбачена передача всієї спадщини третій особі, а не тільки тому, хто пережив.

У сучасному спадкоємному праві — як у Франції, так і в Німеччині — продовжують діяти переважно норми, закріплені в названих кодексах. Водночас у законодавстві останніх десятиліть можна побачити й певну тенденцію обмежити коло спадкоємців за законом близькими родичами і тим з подружжя, хто пережив; більш захищеними стали спадкоємні права позашлюбних дітей. Саме такі зміни відбулися у Франції з прийняттям змін у Кодексі, закріплених ордонансами 1958 р., Законом 1972 р. та подальшими актами.

§4. Суміжні з цивільним правом галузі права

4.1. Торгове право

У своєму розвитку торгове право пройшло три періоди: італійський, французький і німецький. Перший характеризувався повним пануванням станових початків: торгове, точніше, купецьке право виражалося у звичаях, а самі звичаї мали місцевий характер. У другий період становий характер хоч і зберігався, але вже суттєву роль у розробці нових правових норм почала відігравати держава — частина торгового права була кодифікована. У третій період купецьке право продовжувало змінюватися і стало торговим, відокремленим від цивільного.

Торгове право Франції

До кінця XVIII ст. купецтво настільки економічно зміцніло, що більше не побажало відігравати другорядної політичної ролі й рішуче протиставило торгово-промисловий капітал дворянському землеволодінню, що знайшло юридичне закріплення в Цивільному кодексі Франції (1804 р.), норми котрого були присвячені найзагальнішим питанням майнового обігу. Вони не регламентували цілу низку специфічних сторін торгової діяльності підприємців (комерсантів). У 1807 р. після серії скандальних банкрутств був прийнятий спеціальний Торговий кодекс, який доповнив Кодекс Наполеона положеннями про юридичні дії комерсантів. Значно менший за обсягом від Кодексу Наполеона (648 статей), він явно поступається йому й за досконалістю юридичної техніки, що стало однією з причин його радикальних перетворень у подальшому.

Спочатку кодекс складався з чотирьох книг: «Про торгівлю взагалі», «Про морську торгівлю», «Про неспроможність і банкрутства» «Про торгову юрисдикцію». Книга четверта містить здебільшого норми, що стосуються судоустрою й процесуального права: в ній визначені порядок формування та компетенція торгових судів, а також регулюються питання процедури судового розгляду в них і правила оскарження прийнятих рішень. Якщо взяти до уваги: а) що книги третя й четверта відносяться переважно до формального права; б) що морське й вексельне право, які входять до змісту першої книги, не мають відповідних відділів у Цивільному кодексі; в) що у першій книзі говориться тільки про такі торгові угоди, як купівля-продаж г) що через це торгові угоди залишилися цілком під дією норм цивільного кодексу, то стає очевидним, що Торговий кодекс мав діяти не паралельно, а додатково до Цивільного кодексу. Його поява викликана не стільки особливими вимогами торгового обігу, нездатного примиритися з

506