Материал: idpzk

були впроваджені загальновизнані принципи договору (рівність сторін, визнання в них «свободи волі і вибору», непорушність виконання зобов’язання тощо). У XIX ст. була скасована особиста відповідальність боржника за невиконання зобов’язання, що могла спричинити його поміщення до боргової в’язниці. Одержують розвиток і врегульовуються в законодавстві нові види договірних зв’язків: договір публічного перевезення вантажів і пасажирів, договір страхування.

З’являються нові види договорів, поява яких обумовлена зростанням ліцензійних угод (власник винаходу технологічних знань дає своєму контрагентові ліцензію на використання у визначених межах: своїх прав на патенти («ноу-хау»), лізингу (особливої форми продажу — довгострокової оренди машин, устаткування, підприємств), диференціацією банківських операцій тощо. Отримують розвиток бартерні угоди (безвалютний, але оцінений і збалансований обмін товарами, оформлений єдиним договором).

Намітився відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін у договорі, його юридичної непорушності.

Відхід від принципу свободи договору відзначався ще в XIX ст., але повсюдним це явище стало у XX ст., коли великі компанії одержали від держави ліцензії на право однобічного складання договору-приєднання, що не може бути змінений контрагентом. Поява таких договорів була обумовлена вимогами господарського життя, зокрема, необхідністю удосконалення, інтенсифікації значної частини ринку товарів та послуг. Подібні договори значною мірою зводили нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти надмірному зловживанню цим правом викликало до життя нормативні акти, що забороняють включення у договори-приєднання умов, які не можуть бути прийнятими (наприклад, виключення відповідальності продавця або постачальника за неналежне виконання договору). У цьому плані характерним є британський закон 1977 р. про «несправедливі умови договору». Під тиском рядових громадян-виборців були прийняті закони, покликані захистити інтереси осіб, котрі здобувають товари й послуги для особистого, сімейного використання. Тут варто також згадати законодавство США — як загальнофедеральне, так і окремих штатів (тільки у штаті Нью-Йорк зараз діє близько ста законів такого роду). Загальнофедеральний закон МагнуссонаМосса 1975 р. передбачає заходи, що ускладнюють можливість економічно сильній стороні включати в договір односторонньо вигідні їй умови. Покупець одержує додаткові гарантії проти можливих зловживань, у тому числі й право на повну інформацію про зроблений товар. Підсилюється відповідальність за несумлінне виконання договору.

Суттєвих змін зазнають договірні відносини при уведенні державного регулювання, надто ж масштабного в часи світових воєн та економічних криз. Лімітування й розподіл багатьох видів сировини, напівфабрикатів особливо вплинуло на порядок укладення та зміст договорів, і насамперед договорів постачання. Вони могли відбуватися лише відповідно до спеціальних дозволів уповноважених на те державних органів. Аналогічним чином змінилися зовнішньо-торговельні договори, банківські операції тощо.

Сьогодні форми державного регулювання зазнають важливих змін: усе більшого значення набувають заходи грошово-кредитного регулювання. Найважливішими засобами цього впливу стають бюджет, податкова політика, регулювання рівня банківського позичкового відсотку тощо. Відповідає цьому й нове нормативне закріплення такого курсу.

Помітно змінився погляд на принцип непорушності договору. Вже в ході першої світової війни стала очевидною неможливість дотримання багатьох договорів і насамперед договорів про великі поставки. Подорожчання сировини, її транспортування припускало різкий стрибок цін і збільшення термінів поставок. У таких умовах неминучою стала відмова від принципу непорушності спочатку закріплених у договорі статей або навіть розірвання договору.

Об’єктивної значимості набули й інші причини відмови, точніше, помітного відступу від принципу обов’язкового виконання договору. Це знайшло свій прояв у теорії цивільного права, зокрема у вченні про «непередбачені обставини», яке обґрунтовує правомірність розірвання та зміни договору, якщо обставини вчасного виконання договору

493

змінилися радикально порівняно з тим, якими вони були в момент його укладення. Виникнувщи в середні віки, це вчення широко застосовувалось в судовій практиці періоду світових війн й економічних криз.

Рух до визнання «про непередбачені обставини в договорі» в цивільному праві Великобританії і США почався з майже діаметрально протилежної установки: подальша можливість виконання не звільняє боржника від відповідальності. Чималу роль у цьому відігравало традиційне для «загального права» положення: неможливість виконання договору не звільняє боржника від відповідальності, але при дійсній неможливості реального виконання договору обов’язкова заміна, найчастіше — грошова компенсація. Разом із тим реалії XX ст. змушували шукати рішення, котрі допускають звільнення боржника від виконання договору за умови наявності визначених обставин. Вони втілилися в нових судових прецедентах. У праві отримало визнання вчення про «безплідність» договору, що обґрунтовує звільнення від договірних зобов’язань боржника в разі загибелі об’єкта договору; втрати значимості мети, заради якої договір був укладений, радикальної зміни умов до моменту виконання договору, що об’єктивно не могло бути передбачено сторонами та унеможливлювало його реальне виконання.

Утім, як і раніше, продовжують зберігати законну силу і прецеденти, що зобов’я- зують до виконання договору. Як наслідок судам надано можливість при розв’язанні такого роду справ більшою мірою враховувати конкретну ситуацію й аналогічні справи вирішувати по-різному. На сьогодні Верховний суд США при розгляді аналогічних справ досить виразно випливає з учення про «наявність умов», відповідно до якого передбачається, що сторони, укладаючи договір, нібито домовилися: боржник не буде нести відповідальності за невчасне виконання договору за обставин, що виникли, й таких, що зробили його виконання неможливим. Рішення головного питання про те, чи реальною є можливість передбачати виникнення такого роду обставин, а відповідно, і сама проблема виконання договору цілком довіряється суду.

Особливо складними й архаїчними тривалий час залишалися норми англійського права, що стосуються деліктів. У XVIII—XIX ст. широко використовувалися позови, вироблені ще в середньовічну епоху на випадок: вторгнення в чужі земельні володіння; позбавлення земельного володіння, злобливих дій тощо, а також особливі позови з порушення «особистої» власності — при незаконному привласненні речі, незаконному її утриманні.

З розвитком капіталістичного суспільства деякі аспекти деліктних відносин були ретельніше розроблені (наприклад, поняття недбалості), але в цілому в деліктному праві багато загальних понять і принципів лишалися несформульованими. Ряд деліктів, як і раніше, будувалися на принципі «суворої відповідальності»: достатним вважався сам факт заподіяння шкоди й не було потреби встановлювати суб’єктивну провину правопорушника.

Варто зазначити, що у сфері деліктного права більшою мірою, ніж в інших інститутах цивільного права Англії, зберігало й продовжує зберігати дотепер свою дію прецедентне право. Але архаїзм деліктного права не заважає йому поповнюватися й новими, сучасними правопорушеннями, наприклад, розголошення або інше несанкціоноване використання бази комп’ютерних даних тощо.

Відзначені зміни в цивільному праві, зрозуміло, не призводять до зникнення норм, заснованих на класичних принципах права XIX століття. Вони, як і раніше, домінують у правовому регулюванні дрібного, середнього підприємництва й особливо побутових майнових відносин.

Шлюбне-сімейне право

Англія (Великобританія). Як і в багатьох інших сферах, в англійському сімейному праві довго зберігалися феодальні пережитки: церковна форма шлюбу, побудова особистих відносин подружжя на визнанні головування чоловіка, обмеженість майнових

494

прав жінки, належність права розпоряджатися подружнім (спільним) майном виключно чоловікові, відсутність інституту розлучення, належність судових справ про шлюб компетенції церковного суду.

Процес демократизації в регулюванні сімейно-шлюбних відносин в Англії розпочинається з другої половини ХІХ ст., коли було прийнято низку законів, у яких визнавався цивільний шлюб, при збереженні за бажанням і його церковної форми (1836 р.), розлучення (1857 р.), право заміжньої жінки розпоряджатися своєю власністю в майновому обігу (1882 р.).

УXX ст. у шлюбно-сімейному законодавстві Англії звертає на себе особливу увагу вирівнювання прав чоловіка і дружини. Жінка, яка вступає у шлюб, має право на нове ім’я, нове громадянство (якщо чоловік іноземець), самостійне місце проживання — домиціль (раніше місце проживання дружини визначав чоловік. — Л. Б., С. Б.), самостійний банківський рахунок тощо. Шлюб, за англійським правом, являє собою різновид контракту, але суди не реалізують договірні відносини між чоловіком та дружиною. До суду можна звертатися тільки тоді, коли подружжя починають правові дії, що випливають з використання або поділу майна.

В англійському праві, як і раніше, зберігаються такі правові інститути, як фактичний поділ родини. У випадку однобічного залишення дружини чоловіком (при відсутності розлучення) за нею визнаються додаткові житлові й фінансові можливості за рахунок чоловіка. Але основною і єдиною формою припинення шлюбу сьогодні є розлучення.

Самі формальності і процедури розлучення спростилися. Так, було скасовано раніше встановлений порядок, відповідно до котрого церковний шлюб може бути розірваний тільки спеціальним окремим актом парламенту. У 1937 р. був прийнятий акт парламенту, що практично зрівняв права на розлучення дружини та чоловіка, зокрема, в разі подружньої зради. У 1969 р. прийнято парламентом Акт про реформу розлучення.

Увипадку розлучення через подружню невірність дружини або чоловіка закон вимагає не тільки доказів адюльтеру, але й того, щоб сторона, яка домагається розлучення, довела, що життя з чоловіком, який зрадив, є для неї нестерпним.

Узаконодавстві останнього часу більш докладно розглядаються майнові взаємини чоловіка та дружини із загальною тенденцією до їх вирівнювання. Передбачається не тільки взаємна матеріальна підтримка, але й право кожного з членів подружжя претендувати на визначену частку прибутків, що їх дає загальне майно. Зберігається й таке традиційне положення англійського сімейного права, як відповідальність чоловіка за борги дружини, але передбачається також режим роздільного сімейного майна (у цьому випадку, однак, не виключається можливість сплати аліментів біднішому з подружжя).

На краще змінилося становище позашлюбних дітей, правовий статус яких протягом тривалого часу був несприятливим: визнано обов’язок батька позашлюбних дітей виплачувати аліменти на їх утримування. Якщо він не робив цього чи добровільно платив невиправдано низькі аліменти, то проти нього міг бути порушений формальний процес про визнання батьківства.

Усімейному праві Англії збереглася також правова відповідальність батьків за дії дітей до досягнення ними 18 років. Акт про освіту 1944 р. поклав на батьків відповідальність за здобуття їх дітьми освіти; відповідно цей обов’язок був покладений на місцеві влади та на адміністрації шкіл. Закон встановив обов’язкову шкільну освіту для дітей віком від 5 до 16 років. При цьому батькам була надана можливість вибору форми освіти залежно від віку та здібностей дітей. Закон про дітей і підлітків 1933 р. передбачив захист дітей віком до 16 років від грубого поводження з ними, від залишення їх батьками або вигнання з дому. Свідомий прояв жорстокості стосовно дітей (наприклад, побої), міг розглядатись і як карний злочин.

Сполучені штати Америки. США використовували в основному ті ж принципи в регулюванні сімейно-шлюбних відносин, що й Англія. Крім того, історично склалось так, що воно належить до компетенції штатів, тому федеральне право в питання регулювання сімейно-шлюбних відносин практично не втручається.

495

Джерелом цього інституту цивільного права є законодавство штатів, що відзначається різноманітністю підходів до різних сторін сімейних та спадкоємних відносин, а також англійські судові прецеденти. Спроба уніфікувати існуючі норми була зроблена в 1970 р., коли національна конференція вповноважених підготувала Одноманітний закон про шлюб і розлучення, що його й було рекомендовано штатам прийняти. Однак уже сформовані традиції, відсутність єдності підходів у законодавстві різних штатів стали причиною того, що більшість штатів цей закон не сприйняли.

Різноманітність підходів до регулювання шлюбно-сімейних відносин уже можна побачити в самій процедурі укладення шлюбу: закони одних штатів вимагають цивільної форми реєстрації шлюбу, інших — надають юридичної чинності церковному одруженню (однак за умови, що йому передує надання ліцензії від муніципальних служб). Зрештою, в окремих штатах допускається визнання юридичних наслідків і за фактично встановленими шлюбними відносинами.

В останні десятиліття (у тому числі завдяки рішенням Верховного суду США) розширюються права позашлюбних дітей, число яких постійно зростає. Майно чоловіків після укладання шлюбу найчастіше продовжує залишатися в їх роздільній власності, хоча в декількох штатах визнається режим спільності майна чоловіків (такий режим рекомендований і схвалений в 1984 р. Національною конференцією вповноважених однаковими законами про шлюбні договори і майно подружжя. — Л. Б., С. Б.).

Підставою для розлучення законодавство одних штатів визнає лише непоправний розпад шлюбу, інших — роздільне проживання чоловіків протягом півроку; у деяких штатах потрібно довести в суді провину одного з чоловіків у грубому поводженні, невірності тощо.

Найбільш ліберальні правила діють у штаті Невада, що економічно виявляється дуже вигідним через наплив бажаючих прискорити розлучення.

Інститут спадкування

Характерною відмінністю англійського спадкоємного права є повна свобода заповіту. Будь-яка особа, досягши 21 року, могла заповідати своє майно кому завгодно, і найближчі родичі принаявності заповітуне малиправанаотримання будь-якоїчастки майна.

Щодо спадкування за законом були встановлені різні правила для спадкування земельної власності і для спадкування іншого майна.

Своєрідним є механізм спадкоємного правонаступництва: права й обов’язки, що належали спадкодавцеві, переходять спочатку до посередника. Ним є голова відповідного суду, від якого права переходять до призначуваного судом «особистого представника». Останній здійснює визначену процедуру («адміністрування спадщини»), після чого передає спадкоємцям права, котрими він володіє.

УСША правила спадкування дещо схожі з англійським правом. Практично у всіх штатах допускається спадкування як за законом, так і за заповітом. Стосовно до невеликих за сумою спадщин найчастіше діють спрощені правила, а щодо великих — судовий контроль за вирішенням питання про перехід майна і про управління ним, який здійснюється або виконавцем заповіту, або «особистим представником», або іншими призначуваними судом особами. У багатьох штатах закон передбачає особливе забезпечення прав в разі смерті одного з подружжя.

УХХ ст. основні зміни у праві спадкування у країнах англо-американської правової сім’ї зводилися до таких положень:

а) уведення одноманітного порядку спадкування як для нерухомого, так і для рухомого майна;

б) скасування права першорядності при спадкуванні нерухомого майна і з переважанням осіб чоловічої статі при спадкуванні;

в) полегшення становища одного з подружжя в разі смерті іншого; г) допуск позашлюбних дітей до спадкування.

496

При всіх генетичних зв’язках і структурній подібності англійського та американського права останнє в ході історичного розвитку, як ми могли побачити, набуло своєрідних і навіть унікальних рис. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали середньовічне походження (у сфері земельної власності, спадкування тощо). Крім того, в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), що були орієнтовані на саморегулюючі сили в економіці. Усе це дає підстави для узагальненої характеристики основних цивільно-правових інститутів країн англо-американської світової правової сім’ї.

3.2. Основні інститути цивільного права країн континентальної правової сім’ї

Суб’єкти цивільного права

В основу визначення суб’єктів цивільного права у країнах континентальної світової правової сім’ї було покладено основоположний принцип нового буржуазного права — принцип юридичної рівності. Він знайшов своє закріплення в перших кодексах цивільного буржуазного права. Так, у французькому Цивільному кодексі було встановлено, що будь-який француз користується цивільними правами, здійснення котрих не залежить від якості громадянина. Але рівність правоздатності не можна вважати абсолютною, вона була відповідною своєму часові: правоздатність жінки обмежувалася сімейним правом і значно більшими можливостями чоловіків бути учасниками майнового обігу. Права іноземних громадян були відмінні від прав, що їх мали французи: вони визначалися конкретними угодами з тієї чи іншої сторони.

Цивільно-правова дієздатність наставала з 21 року. Після цього її обмеження були можливі лише у сфері сімейно-шлюбних відносин або внаслідок опіки. Передбачалась і можливість повного позбавлення дієздатності. Широкі повноваження в цьому були надані суду та родичам, що зробило таку опіку інститутом архаїчним і навіть реакційним у правовому розумінні.

Правовий статус фізичних осіб за Німецьким Цивільним уложенням мало чим відрізнявся від французького: цивільна дієздатність наставала також з 21 року; суттєвих відмінностей між правовим статусом чоловіка і жінки, за винятком тих, що витікали з сімейно-шлюбного права, не передбачалося. Згідно зі Вступним законом, узаконення віку цивільної дієздатності поширювалося й на всі приватноправові відносини, пов’язані з земським правом.

Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце внаслідок душевної хвороби, марнотратства або через ігнорування своїх сімейних та громадських обов’язків. Умовою для прояву своєї дієздатності була наявність точного місцезнаходження (місця постійного проживання або основного помешкання).

Протягом другої половини ХІХ ст. і надто ж у ХХ ст. у правовому статусі фізичних осіб країн континентальної правової сім’ї, як і загалом у світі, відбулися значні зміни, що характеризувалися його подальшою демократизацією. У галузі правоздатності затверджується рівність всіх громадян без відмінностей національності, статі, віросповідань перед цивільним законом: скасовуються майже всі обмеження в цивільній правоздатності заміжніх жінок, продовжується гуманізація інституту опіки та піклування.

Розвиток капіталістичних відносин поставив на порядок денний питання про визнання ще одного суб’єкта цивільно-правових відносин — юридичної особи.

Характерною рисою Цивільного кодексу Франції є невизнання юридичних осіб як суб’єктів цивільного права. Таке негативне ставлення до юридичних осіб пояснюється: нерозвиненістю капіталістичних відносин, коли індивідуальна підприємницька діяльність відігравала головну роль, а нечисленні торгові товариства діяли за правилами Торгового кодексу; страхом перед поновленням в цій формі феодальних установ і насамперед церковних.

497