Материал: idpzk

На відміну від кодексу Наполеона, Німецьке Цивільне Уложення як суб’єкта цивільного права визнає юридичну особу. Інститут юридичної особи виявився зручною формою вираження процесу концентрації капіталу, що набув поширення наприкінці XIX століття.

Німецьке цивільне уложення називає два види юридичних осіб: ферейни (товариства, союзи) та установи.

Ферейни — це союзи осіб, пов’язаних членськими правами та обов’язками. Ці сою-

зи можуть бути або господарськими (мають на меті прибутки), або негосподарськими (переслідують культурні, наукові й інші цілі). За законом, союзи для того, щоб бути правоздатними, повинні мати: 1) устав; 2) місце розташування; 3) правління.

Установи утворюються в силу волевиявлень приватних осіб, котрі виділяють для досягнення визначеної мети певне майно.

Німецьке Цивільне Уложення не визначає змісту правоздатності юридичних осіб: вона розуміється як така, що випливає з самого факту їх утворення. Тим самим Уложення визнає за юридичною особою дуже широку правоздатність. Разом із тим держава зберігає право контролю за діяльністю юридичних осіб і може позбавити їх правоздатності, якщо ця діяльність загрожує суспільним інтересам.

Серед суб’єктів цивільних правовідносин НЦУ називає неправоздатні товариства — об’єднання, які, маючи окремі риси юридичних осіб, не відповідали всім встановленим для них вимогам і не визнавалися такими. Це були, як правило, різні робочі союзи, що їх законодавець не міг ігнорувати, але й не бажав визнати нарівні з буржуазними об’єднаннями. У результаті був створений інститут неправоздатного союзу, котрий діяв за правилами для договору товариства.

Цивільний кодекс Франції, як і Німецьке цивільне уложення, досить реалістично відобразив основні життєві умови буржуазного суспільства на конкретному історичному етапі. Але в подальшому, з розвитком самого суспільства, відбувалися зміни в законодавстві, зокрема в законодавстві про юридичні особи, кількість і значення яких зростало, що було обумовлено значним поширенням акціонерних товариств. Так, у Франції в 1930, 1940, 1965, 1985 роках були прийняті закони, які закріплювали існування товариств і асоціацій., котрі за своїм юридичним статусом були близькі до германських господарчих і негосподарчих союзів.

У 50-ті рр. ХХ ст. особливо суттєвих змін зазнав 9 титул третьої книги Цивільного Кодексу, який присвячено товариствам. Вони були зроблені під упливом відповідних положень про торгові товариства; тим самим відбулася певна комерціалізація цього ци- вільно-правового інституту. У 1978 році до Цивільного кодексу введено поняття юридичної особи, пов’язаного однак саме з товариствами. Останні, згідно зі ст. 1842, «користуються правами юридичної особи з часу їх реєстрації». Поряд зі спільними рисами у французькому та німецькому сучасному законодавстві про юридичні особи є й відмінності, але непринципові. В основному домінує тенденція до уніфікації, що особливо виявилося в законодавстві стосовно найбільш поширених видів юридичних осіб приватного права — акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, іменованих у національних законах по-різному. Вони, проте, ґрунтуються здебільшого на ідентичних принципах.

Право власності

Французька революція створила нові класи власників: буржуазію та селянство, правове становище яких був покликаний врегулювати Цивільний кодекс Наполеона. Він скасував розходження між майном родовим і набутим, заборонив субституції, оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власністю, дозволив таємний обмін нерухомим майном.

Головним інститутом речового права було право власності, що в Кодексі визначається як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш необмеженим по-

498

рядком, аби це не призводило до такого використання, яке заборонялось законами та установами». Згідно з доктриною Кодексу, власність мала: 1) абсолютний характер (права власника практично нічим не обмежувались, а допускалися лише закріплені законом обмеження); 2) визнавалась недоторканість і невідчужуваність власності; 3) широке розуміння режиму власності.

Проголошення абсолютного, вільного права власності свідчить про суто буржуазний характер кодексу, котрий утілює революційні уявлення про право власності. Він виділяє три види власності залежно від суб’єктів права: 1) індивідуальна; 2) державна або суспільна; 3) общинно-комунальна. Більша увага була приділена приватній власності.

Усі речі поділялися на рухомі та нерухомі. Усього виділялося 4 групи речей: 1) власне нерухомість (земля, дім); 2) нерухомості, які належать за призначенням (меблі, худоба тощо); 3) інші рухомі речі; 4) особливо цінні рухомі речі (гроші, коштовності, приватні папери, колекції тощо).

Крім права власності, Кодекс Наполеона визначає й інші речові права: право на чужі речі (узуфрукт, проживання в чужому будинку, сервітути, право застави), право на володіння, право на утримання.

УXIX ст. положення кодексу про власність не зазнало практичних змін: серед нововведень слід зазначити Закон 1810 р., який встановлює, що розробка надр власниками земельних ділянок здійснюватися може лише з дозволу держави.

У20-і роки ХХ ст. французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть котрої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймода-

вець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендаревіпідприємцю у продовженні договору оренди.

Розвиток процесу усуспільнення виробництва і сфери обігу мав своїм результатом і

зміну самої концепції власності, що розглядається не тільки як право індивіда, але і як його соціальний обов’язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значення індивідуальної приватної власності, натомість збільшується роль асоційованої та державної власності. Після другої світової війни сама держава виступає як найбільший власник, вкладник капіталу, підприємець.

Інститут речового права найбільш яскраво виражає сутність іншого цивільного кодексу — Німецького цивільного уложення. НЦУ поділяє всі речі на земельні ділянки та рухомі речі. Рухомістю вважається все, що не є земельною ділянкою і її приналежністю, міцно пов’язаною з ґрунтом. Німецьке Цивільне уложення чітко розрізняє правовий режим рухомих і нерухомих речей, у ньому вперше вміщені численні положення про право власності на рухомі речі, зокрема, цінні папери, що пов’язано зі зростанням їх ролі в цивільному обігу.

Подібно до римського права класичної епохи і цивільних кодексів ХVІІІ — поч. ХІХ ст., особливе речове право складало володіння, що визначалося як реалізація будьким свого панування над річчю. Крім того, Німецьке Цивільне уложення називає цілий ряд речових прав: право власності; користування чужими речами (земельні сервітути, особисті сервітути, узуфрукт, право забудови), право на отримання певної цінності з чужої речі (застава рухомості, іпотека нерухомості й ін.), право на придбання будь-якої речі (право переважної покупки, право полювання, рибного лову тощо).

Основним речовим правом є право власності. Німецьке Цивільне уложення, як і Кодекс Наполеона, не дає визначення цього речового права й розкриває його зміст у такий спосіб: «Власник речі може поводитися з річчю на свій розсуд і виключати інших від будь-якого впливу на неї». Це формулювання за своїм змістом, суттю близьке до поняття права власності у французькому праві: те ж широке панування особи над річчю, що виражається в можливості обходитися з нею на власний розсуд; та ж абсолютна влада над річчю, що дає власникові право усувати всіх інших осіб від впливу на річ. Таким чином, НЦУ, як і інші буржуазні кодификації, підкреслює початок свободи приватної власності.

499

Разом із тим НЦУ містить більшу кількість обмежень прав власника, ніж Кодекс Наполеона, що відповідає духові часу. Стосовно до права власності на рухомі речі кодекс значних обмежень не має: основна увага приділяється формулюванню обмежень права власності на нерухомість.

Німецьке Цивільне уложення, як і французький кодекс, визнає власника земельної ділянки також власником надр землі й повітряного простору над ділянкою. Однак при цьому: по-перше, власник земельної ділянки зобов’язаний терпіти проникнення на його ділянку газу, пару, запаху, диму, кіптяви, тепла тощо, впливів на ділянку, що виходять з іншої ділянки, оскільки такий вплив не перевищує звичайних меж у цій місцевості; по-друге, обмежуються права земельного власника на надра й повітряний простір над ділянкою межами «інтересу власника».

Зміст цих положень є вираженням компромісу з метою подолання протиріч між поміщиками і буржуазією. Інтереси юнкерства захищають також інші статті кодексу, зокрема ті, які визначають порядок переходу права власності.

У ХХ ст. у сфері речового права відбулися деякі зміни. Вони торкнулися насамперед самого визначення права власності. «Власність зобов’язує. Здійснення права власності повинно служити водночас загальному благу», — говориться у Веймарській конституції 1919 року. Основний закон ФРН 1949 р., закріплюючи у ст. 14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворив це положення Веймарської конституції, що свідчить про прояв основного напрямку розвитку права власності в Німеччині у XX ст., як і в інших розвинутих країнах світу, а саме його соціалізацію.

Інститут зобов’язань

Розвиток капіталістичних відносин зумовив значні зміни в зобов’язальному праві. Цивільний Кодекс Франції не дає загального поняття зобов’язання, але чітко формулює визначення договору: «Договір є угодою, за допомогою котрої одна або кілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати щось, зробити щось, чи не робити чогось». Поняття предмета договору збігається з поняттям предмета зобов’язання. Зміст зобов’язання у французькому праві цілком збігається з цим поняттям у римському праві.

Перелічуючи умови дійсності договорів, кодекс першим називає згоду сторін, що зобов’язуються. Згоду сторін французька доктрина розглядає як згоду воль (внутрішнього психічного акту). І далі кодекс називає умови, за яких дійсної згоди немає: згода була дана внаслідок омани або отримана шляхом насильства чи обману.

Велику увагу кодекс приділяє згоді сторін, виходячи з принципу свободи договору. Французьке право надає приватним особам можливість встановлювати по суті справи будь-які правовідносини, що не суперечать законові. Буржуазне право містить лише нечисленні заборони, які ставлять межу свободі договірних відносин, і найголовнішими з цих заборон є норми кримінального права.

Другий важливий принцип, на якому будуються договірні відносини, сформульований у ЦК Наполеона — це принцип непорушності договору. Таким чином, договір установлює безумовну зв’язаність контрагентів: одностороннє порушення договору викликає відповідальність порушника, котрий повинен сплатити всі збитки. Разом із тим Кодекс допускає можливість зміни умов договору і встановлення таких обов’язків сторін, що не відбиті в самому тексті договору: суд може доповнити договір «умовами, що є звичайними, хоча б вони й не були виражені в договорі».

Окрім загальних положень договірного права, в кодексі передбачалися 8 типових і поширених договорів: продажу, обміну, найму речей, роботи, послуг, товариства, позики, збереження, договір імовірного прибутку, застава. При цьому найбільша кількість статтей присвячена купівлі-продажу як договору, що має найважливіше значення в буржуазному праві. Привертає увагу захищеність покупця через визнання такого інституту, як евікція речі, коли за явні недоліки речі, в наявності яких покупець міг

500

переконатися сам, продавець не несе відповідальності, а за сховані зобов’язаний дати гарантію.

Договори традиційно є найбільш відомою формою виникнення зобов’язальних правовідносин і за Німецьким Цивільним уложенням. На відміну від Кодексу Наполеона, НЦУ не дає визначення договору. Однак, виходячи з його положень, можемо визна-

чити суттєві риси договору: договір — це юридичний зв’язок, встановлений між декількома особами; змістом договору може бути як позитивна дія, так і стримування від такої.

Договірні відносини, за НЦУ, будуються на принципі свободи договору. Надаючи приватним особам велику свободу щодо встановлення договірних зобов’язань, кодекс встановлює нечисленні законні умови їх дійсності. Коло осіб, здатних укласти договір, є ширшим, ніж у Кодексі Наполеона. Це обумовлено залученням до сфери капіталістичного виробництва значних прошарків населення (дітей, жінок). Цілком недієздатними кодекс Німеччини визнає лише осіб, котрі не досягли семирічного віку.

Характерною рисою НЦУ в питанні про обов’язкові умови дійсності договорів є визнання головного за значенням принципу — волевиявлення сторін (тобто зовнішнє вираження волі). Це пояснюється бажанням надати договірним зв’язкам стабільності. Тому заперечення угоди, зробленої під упливом обману, насильства, допускається лише протягом року, а під впливом омани — негайно. По закінченні тридцяти років заперечування угоди виключається в будь-якому разі.

Німецьке Цивільне уложення допускає корегування принципу свободи договору за допомогою соціально-етичних критеріїв «доброї совісті», «доброго характеру». НЦУ прямо говорить про недійсність угоди, що суперечить «доброму характеру». Судовим органам надані широкі повноваження стосовно тлумачення договірних правовідносин, аж до визнання їх недійсними.

Певні особливості, властиві НЦУ в питанні регулювання договірних відносин, можна відзначити й при розгляді окремих понад 20 видів договорів.

Особливістю НЦУ є існування абстрактних зобов’язань, що не допускалися Кодексом Наполеона. Цей вид договору визначається як «договір, за яким боржник обіцяє задоволення для того, щоб обіцянка послужила самостійною підставою зобов’я- зання». Таким чином, предметом договору є сама обіцянка, викладена в письмовій формі (наприклад, вексель, чек). Абстрактний характер цих договорів полягає в тому, що підстава укладення такого договору й видачі зобов’язання значення не має; обіцянка сплати боргу має зворотній характер, що допускає можливість переуступки таких зобов’язань. Поява абстрактних зобов’язань у кодексі стала поступкою законодавця великій буржуазії.

Крім договору, французьке та німецьке право знає й інші підстави виникнення зобов’язань. Це заподіяння шкоди — цивільний делікт (нанесення збитків, пов’язане з порушенням права). Основною ідеєю відповідальності за це в Цивільному Кодексі Франції та Німецькому Цивільному уложенні була винуватість. Той, хто наніс збитки, відповідав за делікт у випадку як прямої навмисної дії стосовно чужої речі або прав, так і у випадках необережності й непередбаченості.

Цивільний Кодекс Франції також встановлює, що зобов’язання може виникнути безпосередньо з закону у випадках, спеціально передбачених законом.

Протягом XIX ст. змін у регулювання зобов’язальних відносин майже не вносилося, чого не можна сказати про XX століття. Ускладнення сучасного соціально-господар- ського життя у світі зумовило важливі зміни в зобов’язальному праві. Окремі види зобов’язань багато в чому наповнювалися новим змістом, і це особливо помітно в договорі: поява нових його видів, відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін, незмінності договору.

Так відхід від принципу свободи договору виявився, як і в інших розвинутих країнах, у появі такої його форми, як договір приєднання, коли великі компанії отримували від держави в особі міністерств або інших уповноважених на це відомств права одностороннє складати формуляр або договір приєднання, що не міг бути змінений контра-

501

гентом. Тим самим укладач формуляра опинявся у привілейованому становищі, і це зводило нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти зловживанням призвели до появи законодавства, спрямованого на захист інтересів осіб, які купували товари, брали послуги для особистого та сімейного використання. Французькі закони № 78-23 від 10.01.78 і № 83-660 від 21.07.83 про захист та інформацію споживачів продуктів і послуг передбачають контроль за змістом договорів за участю рядових громадян. Виявляються недійсними договірні умови, якщо вони дають невиправдані переваги постачальникові або продавцеві в роздрібній торгівлі. Забороняються несумлінні форми реклами. І головне — продукти й послуги не повинні заподіювати шкоди здоров’ю людей.

Державне регулювання економіки при всіх відмінностях у різних країнах стимулювало вторгнення адміністративного права в галузь панування цивільного права. У роки світових війн це виявилося в регулюванні цін на продукти першої необхідності, на сучасному етапі — це грошово-кредитне регулювання.

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поширення набули й адміністративні, де однією зі сторін виступає державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними компаніями з метою забезпечення визначених програм економічного розвитку, реалізації завдань щодо інвестицій, обсягу виробництва, створення додаткових робочих місць тощо.

Утаких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному плані. Відповідні державні органи мають право контролювати хід виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати договір. З іншого боку, контрагенти держави в адміністративних договорах можуть розраховувати на податкові знижки, пільгові кредити тощо.

Щодо принципу непорушності договору, то стала очевидною (надто ж у кризових ситуаціях) неможливість виконання багатьох договорів, а відтак і потреба врегулювання цього явища. На відміну від англо-американської світової правової сім’ї,

вконтинентальній, особливо у французькому праві відповідно до класичних римських зразків, припускалося звільнення боржника від виконання зобов’язання в разі дії «нездоланної сили» — форс-мажорних обставин. Таким чином, суди мали визначену юридичну основу для відповідних рішень. Утім, припинення договору не завжди влаштовувало сторони, що частіше прагнули не до припинення договору, а лише до зміни його умов. Оскільки суди не займаються внесенням змін у договори (виняток становлять суди Німеччини, за якими на підставі Німецького цивільного уложення визнається певною мірою право на перегляд умов договору відповідно до обставин, що змінилися) сторони стали самі вносити в договори умови, за якими вже почали виконуватися договори. Вони могли бути змінені в разі виникнення непередбачених обставин. Здебільшого це стосується довгострокових, складних договорів (будівництво заводів та інших великих об’єктів за участю багатьох субпідрядників тощо).

УХХ ст. до НЦУ внесено ряд суттєвих змін, частина з яких була оформлена у вигляді додаткових статей, частина — у вигляді окремих законів та норм, доповнених шляхом правотворчості суддів, що особливо підсилилися у сфері приватного права. Так, у судах стало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відповідальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договірної відповідальності, котра розглядається як правовий засіб соціального захисту населення. Передбачається відповідальність за недбалість при укладенні договору. Уже од-

не відхилення від переговорів спричиняло обов’язок відшкодувати збитки. У 50-х рр. у межах суддівської правотворчості затвердилася практика, згідно з якою договори не повинні обмежувати права третіх осіб. Були переглянуті положення НЦУ про договір майнового, насамперед житлового наймання, що суттєво розширило права наймача. Унесені нові положення про зрівняння трудових прав чоловіків та жінок: у прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні.

502