Материал: idpzk

•релігійні злочини не повинні бути карані або, принаймні, карані жорстоко;

•суворість покарання повинна залежати від тяжкості скоєного злочину;

•ціль покарання полягає не у відплаті за злочин, а в загальній і приватній превенції. Положення цієї теорії вплинули як на юридичну науку, так і на практику. Після

Французької революції у країнах Західної Європи виникають цілісні системи криміналь- но-правових догм — школи кримінального права. Серед них найбільш відомими є класична та антрополого-соціологічна школи кримінального права.

1.2. Класична школа кримінального права

Класичною ця школа називається тому, що вона ґрунтувалася переважно на положеннях просвітницько-гуманістичної теорії та німецької класичної філософії.

Спираючись на ідеї Беккаріа, відомий представник цієї школи А. Фейєрбах (1775— 1833 рр.) сформулював важливі принципи кримінального права:

•немає покарання без закону;

•немає покарання без злочину;

•немає злочину без законного покарання.

Крім того, ним були розроблені такі кримінально-правові інститути, як склад злочину, провина, замах, співучасть.

Покарання вчений підрозділяв на дві групи: покарання загрозливі та покарання заподіювані. Мета перших — відраза страхом від злочину, мета других — демонстрація дієвості закону.

Свій значний внесок у формування класичної школи права зробив І. Бентам (1748—1832 рр.) — англійський юрист, філософ, ідеолог лібералізму, автор відомих робіт «Провідні основи кримінального кодексу для всіх держав» і «Роздуми про цивільне кримінальне законоположення (твори англійського юрисконсульта)», котрі мали великий вплив на розвиток юридичної науки. Будучи представником філософії утилітаризму, він вважав, що за допомогою законодавства можна врегулювати поведінку людей так, щоб вони були щасливі. Кримінальний закон, на його думку, повинен передбачати таке покарання, що зробить злочин непривабливим (невигідним).

Теоретичним фундаментом для класичної школи кримінального права послужила німецька класична філософія. Сформульовані І. Кантом та Г. Гегелем філолофськоправові конструкції свободи волі, злочинності й караності діяння вплинули на кримінальне право. Свободу волі людини, тобто можливість усвідомлено й безперешкодно обирати лінію власної поведінки, І. Кант розглядав як основу відповідальності. Людина, котра скоїла злочин, повинна бути покарана відповідно до принципу таліону. Мета покарання, на думку философа, — це кара, адекватна скоєному злочинові. На думку Г. Гегеля, злочин є порушенням наявного буття волі в його конкретному змісті. Порушення права являє собою зло, шкоду, наприклад, якому-небудь видові власності чи майну. Гегелем ставилися питання про неосудність або зменшення осудності дітей, божевільних, про винність особи, котра скоїла злочини у стані сп’яніння або почуттєвого спонукання.

Отже, класична школа кримінального права ґрунтується на таких принципах:

•немає злочину, немає покарання, не зазначеного в законі;

•кара (відплата) за зроблений злочин є головною метою покарання;

•свобода волі людини визначає її відповідальність за свої дії. Божевільний не має свободи волі, а тому не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності;

•жорстокість кримінального законодавства сприяє утриманню людей від злочинів. Класична школа кримінального права нерідко розглядається як учення про умовно-

правове діяння. Основна увага приділяється формально-юридичним конструкціям, точному описові в законі всіх ознак злочину, в той час як особистість злочинця практично не враховується. Відповідно, прихильники класичної школи вважають, що карається злочинне діяння, а не людина (діяч), що його скоїла.

534

1.3. Антрополого-соціологічна школа кримінального права

Антрополого-соціологічна школа кримінального права, представники якої найбільшу увагу приділяли соціально-психологічним аспектам злочинності, почала формуватись у другій половині ХІХ століття. Засновник антропологічного напрямку Ч. Ломброзо (1835—1909 рр.) — італійський судовий психіатр, криміналіст, професор вважав за необхідне приділяти увагу не формально-юридичним аспектам злочину, а особистості злочинця. У роботі «Злочинна людина у її відношенні до антропології, юриспруденції та психіатрії» вчений обґрунтував теорію природженого злочинця. На його думку, злочинець — істота особлива, котра відрізняється від інших людей, це своєрідний антропологічний тип, що спонукається до злочину в силу різних властивостей та особливості своєї організації. Тому і злочин у людському суспільстві так само природний, як і в усьому органічному світі. Пізніші дослідження інших учених не підтвердили кримі- нально-антропологічну теорію Ломброзо, а сам автор (у роботах «Злочин», «Жінка — злочинниця і повія») відійшов від своїх ортодоксальних поглядів. Аналізуючи соціологічні дані, вчений досліджував вплив освіти, бідності, алкоголізму, щільності населення на злочинність. Він дійшов висновку, що в основі злочинної поведінки лежить безліч причин: кліматичні, соціально-культурні, генетичні та ін. Ці та інші положення стали основою для подальшої розробки біолого-психологічних та соціологічних методів вивчення злочинності.

§2. Джерела кримінального права

2.1. Джерела кримінального права країн англо-американської правової сім’ї

Джерела кримінального права Англії (Великобританії)

Розвиток кримінального права в Англії і, зокрема, його пристосування до умов капіталістичного суспільства відбувалося особливими шляхами, що було зумовлено незавершеним характером англійської буржуазної революції XVII століття. На відміну від пізніших буржуазних революцій, вона, власне кажучи, не торкнулася феодального права, яке залишалось незмінним у своїй основі навіть до початку XIX століття.

Загальне право. Основним джерелом права залишалися судові прецеденти, і кримінальне право Англії значною мірою продовжувало ґрунтуватися на рішеннях судів, висновки яких публікувалися в судових звітах протягом попередніх семи століть. Перші записи такого роду під назвою «Щорічники» були рукописними, а з появою друкарства стали друкованими, із вказівкою укладачів. Приблизно з середини XIX ст. «Збірники судових звітів» почали видаватися під іменами укладачів — відомих англійських юристів (Крос, Плауден та ін.). З 1864 р., починає виходити щомісячна серія звітів за назвою «Law Reports», які видавалися вже не приватними видавцями, а під контролем особливої ради, котра мала права юридичної особи.

Розвиток загального права ґрунтувався на сформованих у судовій практиці правилах застосування прецеденту: подібні справи вирішуються подібним чином, тобто суддя при розгляді останньої за часом справи зобов’язаний брати до уваги вже відомі норми і принципи прецедентного права, у той час як у деяких інших правових системах вони служать лише матеріалом, що його суддя може враховувати при винесенні власного рішення.

Сьогодні найбільш відомими й авторитетними є щотижневі Всеанглійські судові звіти («All England Reports»), а також «The Criminal Appeal Reports», у яких публіку-

ються рішення з кримінальних справ.

535

Уся сучасна англійська система прецедентів зводиться до таких положень: у кожній справі суд зобов’язаний виходити з рішення більш високого в ієрархії суду, а апеляційні суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Виняток становить Палата лордів, котра з 1966 р. залишає за собою право змінити практику, відступивши від колишнього рішення, на власний розсуд. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів. Вищий суд може скасувати рішення нижчого суду і — в деяких випадках — свої попередні рішення. Крім того, будь-яка правова норма, в тому числі і прецедент, може бути змінена парламентським актом.

При розгляді загального права як джерела англійського кримінального права необхідно назвати також роботи відомих юристів різних поколінь, авторитет яких продовжує залишатися дуже високим .Умовно можна виділити два основних види таких робіт:

1)стародавні посібники, що використовуються як первинне джерело загального права (наприклад, «Інституції» Е. Кока). Такого роду праці являють собою зібрання обов’язкових норм;

2)сучасні навчальні посібники, що не є збірками обов’язкових норм, хоч їх нерідко цитують, а їх автори користуються повагою. «Водорозділом» між цими працями прийнято вважати «Коментарі до законів Англії» Блекстона, опубліковані в 1765 р., на цю роботу часто посилаються як на обов’язкове джерело, і у той же час від неї беруть початок усі сучасні підручники з англійського права.

Статутне право. Норми загального права, що розвивалися протягом століть, постійно доповнювалися або замінялися нормами статутного права. Однак не можна сказати, що судовий прецедент при цьому був витиснутий. Хоча деякі важливі питання Загальної частини й одержали своє законодавче розв’язання, значна їх частина і до сьогоднішнього дня лишається в тому вигляді, в якому вона була сформульована в судових прецедентах.

Відповідальність за деякі злочини встановлюється за загальним правом. Це означає, що їх визначення можна знайти не в парламентському акті, а в рішеннях суддів. Деякі статути встановлюють покарання за злочини за загальним правом. Наприклад, тяжке та просте вбивства є злочинами за загальним правом. На визначення цих злочинів не натрапляємо в жодному статуті, однак покарання за них передбачені в Законі про злочини проти особистості 1861 р. та інших законодавчих актах. При цьому слід пам’ятати, що суди не мали права встановлювати кримінальну відповідальність за діяння або розширювати вже існуючі склади злочинів. Це було підтверджено у 1972 р. палатою лордів, яка відмовилася підтвердити наявність такого повноваження у судів. Як бачимо, судовий прецедент і парламентський акт існують як два рівноправних, тісно переплетених джерела права.

Статутне право, як уже відзначалося, є другим основним джерелом кримінального права. І з часом у системі джерел роль статутів порівняно з загальним правом помітно зростає. На початку XIX ст. із затвердженням капіталізму англійське кримінальне право стало піддаватися все гострішій критиці. Для самих правлячих кіл ставало очевидним, що побудована виключно на жорстокості карна політика не приносить бажаного результату. Тому англійський парламент провів на початку XIX ст. серію законів, розрахованих на те, щоб шляхом пом’якшення покарань зміцнити існуючий правопорядок.

У1817 р. було скасовано публічне висічення жінок, у 1816 р. — виставлення біля ганебного стовпа, у 1823—1827 рр. уряд провів у життя серію актів, що різко обмежили застосування страти. З 1826 по 1861 рр. в Англії число злочинів, караних стратою, зменшилося з 200 до 4. За Актом 1848 р., навіть у випадку «ведення війни проти короля у його королівстві» призначалася не страта, а довічна висилка.

Особливо підсилився вплив статутів з другої половини XIX століття. Тільки в період між 1830 і 1880 рр. у результаті послідовного видання окремих парламентських актів була здійснена справжня реформа кримінального законодавства, що в основному пристосувала кримінальне право до потреб капіталістичного суспільства. У ході реформи було скасовано кілька сотень застарілих статутів, що були замінені так званими

консолідованими актами, які передбачали відповідальність за окремі групи злочинів

536

(крадіжка, підробка, ушкодження майна, фальшивомонетництво, злочини проти особистості). Були скасовані страта за майнові злочини (окрім тих, котрі супроводжувалися застосуванням насильства), калічницькі й ганебні покарання (таврування, виставлення біля ганебного стовпа тощо), хоч і збереглося публічне висічення злочинців. У 1857 р. було скасовано як міра кримінального покарання висилання в колонії, головним чином через протести з боку економічно й політично зміцнілої буржуазії колоній (наприклад, Австралії). Замість цього законодавчо закріплювалася система місць позбавлення волі всередині країни, основними елементами якої стали каторжні роботи й тюремне ув’язнення.

Як у змісті реформи англійського кримінального законодавства, так і в методах її здійснення (поступовість, половинчастість, небажання цілком відмовитися від минулого, підкреслена повага до «традицій», розтягнутість у часі тощо) позначилися специфічні для Англії прийоми управління суспільством. Серед чинних на той час англійських кримінальних законів певну частину складали акти, прийняті в ході реформи 1830— 1880 рр. і після неї, хоча й були до останнього часу більш ранні (найстаріший з них — Закон про державну зраду 1351 р., скасовано у 1999 р.).

На сучасному етапі розвитку статутного права привертає до себе увагу величезна законопроектна робота, яка здійснюється Комісією з реформи права, заснованою в 1965 році. Ця комісія підготувала проекти багатьох законів з різних галузей права. Крім неї, розробкою законопроектів займаються спеціальні королівські комісії та Комітет з перегляду кримінального законодавства, створений ще до Другої світової війни.

Розвиток кримінального законодавства в Англії з кінця 60-х рр. відбувався насамперед шляхом видання законів, що регулюють Особливу частину кримінального права. Закони, в яких порушені тим чи іншим способом питання Загальної частини, починають видаватися з середини 70-х років: Закони про кримінальне право 1967 р. і 1977 р., Закон про кримінальний замах 1981 р., Закон про злочин (покарання) 1997 р. тощо.

Слід зазначити, що дуже часто норми матеріального кримінального права містяться в законах кримінально-процесуального характеру: Закон про компетенцію кримінальних судів 1973 р., Закон про магістратські суди 1980 р., Закони про карну юстицію 1982 р. і 1991 р., Закон про поліцію і докази з кримінальних справ 1984 р., Закон про поліцію 1997 р. та інші акти. Як бачимо, немає жодного законодавчого акту, котрий містив би тільки матеріальні або процесуальні норми.

Крім спеціальних кримінальних законів, в Англії видається велика кількість актів з різних галузей права, які містять норми кримінально-правового характеру, встановлюють відповідальність за конкретні правопорушення. Офіційно законодавчі акти публікуються Королівським видавництвом у вигляді видання окремих актів або щорічних збірок парламентських актів, що з’являються під назвою «Закони про кримінальне пра-

восуддя» (наприклад, 1948, 1967, 1982, 1988 і 1991 рр.).

Делеговане законодавство. Крім статутів, до джерел сучасного англійського кримінального права відноситься делеговане законодавство. Як відзначають англійські юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що воно дає можливість швидко приймати і змінювати постанови, не подаючи їх на затвердження парламенту. Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повноважень, наданих парламентом, у протилежному ж випадку воно визнається недійсним. Вищою формою делегованого законодавства є «наказ у Раді», яким набувають чинності багато законів. Фактично «наказ у Раді» видається урядом і санкціонується Таємною Радою. «Накази в Раді» та інші делеговані акти публікуються видавництвом Її Велич-

ності у збірнику Statutory Instruments.

У кримінальних статутах нерідко містяться відсилання, що надають Державному секретареві повноваження, пов’язані з застосуванням таких актів. Ці повноваження можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів покарань. Іноді делеговане повноваження може торкатися дуже важливого питання: так, у Законі про дітей і підлітків 1969 р. міститься норма, котра встановлює вік настання кримінальної відповідальності — 14 років (за загальним правом кримінальна відповідальність настає з 10 років).

537

Однак у дійсності цей параграф може набути чинності лише після видання відповідного наказу Державного секретаря.

Як уже зазначалося, особливістю англійського кримінального права є відсутність єдиного кримінального кодексу. Спроби кодифікувати кримінальне право Англії та Уельсу мають давню історію. Перші кроки в цій сфері зроблені вповноваженими з питань кримінального права у 1833—1849 роках: було підготовлено два законопроекти, що охопили злочини проти особистості й крадіжку, які, хоча й були прийняті парламентом у 1853 р., на думку англійських юристів, не принесли великої користі. У наступні роки також проводилася робота, спрямована на підготовку кримінального кодексу, проте складений у 1877 р. відомим юристом Дж. Стіфеном за дорученням лордаканцлера і генерального атторнея проект парламентом не розглядався.

Результатом роботи комісій з підготовки кримінального кодексу стало видання в Англії в різні роки великої кількості кримінальних законів, частина яких цілком складалася з матеріальних норм, а інша частина включала також процесуальні норми. Ці закони являли собою своєрідні кодекси, що охоплювали деякі галузі кримінального права. Наприклад, Закон про злочини проти особистості 1861 р. (з подальшими змінами) передбачив відповідальність за протиправну поведінку, спрямовану проти особистості, і, крім встановлення покарання за просте і тяжке убивства, увів кримінальну відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, отруєння, напад, викрадення дитини, двоєжонство та незаконний аборт. Законом про крадіжку 1968 р. і Законом про кримінальне заподіяння шкоди 1971 р. була встановлена відповідальність за велику кількість злочинів проти власності.

Починаючи з 1981 р., в Англії розгорнулася робота над черговим проектом кримінального кодексу, що в 1984 р. був представлений на обговорення фахівців, а в 1989 р. після доробки направлений лорду-канцлерові. У його Загальній частині враховані норми і статутного, і прецедентного права, що регулюють відповідні правові інститути. Особлива частина є в основному систематизацією чинного кримінального законодавства з певних категорій злочинів. Але й по сьогодні немає його схвалення британським парламентом, хоч і вважають суттєвим аргументом на користь його прийняття наявність кримінальних кодексів у США, Канаді, більшості штатів Австралії та в інших країнах, що входять до системи загального права.

Джерела кримінального права США

Здобуття незалежності колишніми англійськими колоніями на американському континенті протягом національно-визвольної боротьби останньої чверті ХVШ ст. І «повне розірвання будь-якого політичного зв’язку» з Великобританією не спричинили за собою відмови від англійського права, що діяло там. Більше того, Конгрес поширював його дію на інші території в міру їх «освоєння» та включення до складу держави.

Рецепція права колишньої метрополії, що являла собою здебільшого сукупність норм прецедентного, або так званого загального права (Common law), і його додатка — законодавства або так званого статутного права (Statutory law), здійснювалася порізному: шляхом включення окремих частин англійського загального права до статутів, використання його норм у судовій практиці і прийняття загальних статутів або конституційних положень, якими санкціонувалося застосування основної маси англійського права за станом на якусь конкретну дату.

Так, у штаті Вірджинія континуїтет (лат.— «безперервність») дії старого права (англійського загального права й актів парламенту, прийнятих на додаток до нього до 4-го року правління короля Джеймса I), що мали загальний, а не суто англійський характер, підтверджувався ордонансом 1776 року. А у ст. 35 першої конституції штату Нью-Йорк, прийнятої в 1777 р., проголошувалося право цієї колонії за станом на 19 квітня 1775 р., яке складалося з загального права та англійських статутів, а також актів законодавчого органу колонії, за умови його можливої зміни та доповнення. Навіть

538