Материал: idpzk

шочергове значення має саме принцип соціальної держави, тобто держави, яка намагається забезпечити кожному громадянинові гідні умови життєдіяльності та соціальну захищеність.

§2. Держава в країнах Близького Сходу

2.1. «Нафтові монархії» Перської затоки

Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального складника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних державних форм. Район Перської затоки — це регіон, де досі існують такі характерні для середньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії.

Загальні риси «нафтових» монархій

Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав цього регіону, можна відзначити те, що головою держави в цих країнах є монарх (король, емір, шейх). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).

У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє т.зв. сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі державних органів. Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура — наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення тому, що запропоновано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вета стосовно до прийнятих актів.

Монарх у цих країнах — це також вища духовна особа країни (імам). Поєднуючи світську владу з релігійною, монарх обмежений у владі тільки приписами шаріату. Хоч у цих країнах можуть існувати документи під назвою конституція, вони не є основним законом держави. Справжньою ж конституцією вважають Коран. Норми священної книги мусульман є незмінними, вони мають вищу силу. Будь-яке конституційне положення, що суперечить Корану, є недійсним. Конституція, незалежно від того, прийнята вона парламентом чи іншим органом, лише зовні розглядається як створена людьми, оскільки з точки зору мусульманської концепції права, вона повинна являти собою вираження волі Аллаха; а призначення людей, законодавства полягає насамперед у тому, щоб виявити цю волю і представити її у вигляді глав, параграфів, статтей. Тому те, що зазвичай зветься конституцією, — це лише королівський нізам (акт конституційного характеру. — Л. Б., С. Б.), дарований монархом. З огляду на це більшість монархій Перської затоки за ідеологічною спрямованістю характеризуються також як теократичні монархії, тобто держави, де повнота світської та релігійної влади зосереджені в руках однієї особи.

Особливості «нафтових» монархій Близького Сходу

Поряд з загальними рисами в кожній країні за умов особливостей історичного розвитку проявились і певні специфічні риси.

Саудівська Аравія — батьківщина ісламу (водночас і терориста номер один початку ХХІ ст. — Усами Бен Ладена). Історія сучасної Саудівської Аравії бере свій початок

621

ще з XVIII ст., коли клан Саудитів у союзі з Мухаммедом ібн Абдель Ваххабом та його послідовниками почав об’єднавчий рух, який завершився у 1902 р. встановленням панування Саудитів над Ер-Риядом — нинішньою столицею Саудівської Аравії. У 1932 р. процес об’єднання країни був офіційно завершений проголошенням Королівства Саудівської Аравії.

Саудівська Аравія — абсолютна теократична монархія. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Це знайшло своє закріплення в низамі про владу 1992 року, згідно з яким влада у країні належить нащадкам Короля — засновника Абдель Азиза Абдель Рахмана аль-Рей-сала Аль Сауда по чоловічій лінії.

Король одночасно є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади.

Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним низами (регламенти) уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним низамом 1958 року.

Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним низамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів низамів, підготовлених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди.

Відсутність виборчих процедур формування тих чи інших органів державної влади, офіційна заборона діяльності політичних партій і профспілок вказують на відсутність у цій країні політичної демократії.

Бахрейн як незалежну державу проголошено 14 червня 1971 року. До цього її території перебували у складі Португалії, Персії, а з 1871 по 1971 рр. — під протекторатом Великобританії.

За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же — верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту — Національних зборів у складі членів уряду та 30 депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. У 1975 р. дія конституції призупинена, а парламент розпущено. Через 17 років, у грудні 1992 р. емір сформував раду (шуру) з 30 чоловіків. Як прийнято в цих країнах, рада є державним органом з дорадчими функціями, котрий розробляє проекти законів, що затверджуються главою держави. Як бачимо, певні спроби Бахрейну відійти від абсолютної монархії не вдалися. Більше «успіхів» у цьому плані досягнув Кувейт.

Кувейт як держава почав формуватися майже одночасно з Саудівською Аравією, коли наприкінці XVIІІ ст. династія Сабахів (править і донині) заснувала емірат Кувейт. У 1889 р. Великобританія нав’язала Кувейту підписання договору, який надав англійцям необмежений контроль над територією країни. Піднесення національно-визволь- ного руху змусило Великобританію в червні 1961 р. скасувати договір про протекторат. 11 листопада цього ж року набула чинності тимчасова конституція країни.

Главою держави є емір. Він же — верховний головнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем’єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії.

Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові — Національним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосу-

622

ванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу при емірові. Це дає певні підстави визначити Кувейт як теократичну дуалістичну монархію.

У новітню історію Кувейт увійшов як держава, територія якої на кілька місяців (серпень 1990 р. — лютий 1991 р.) була окупована Іраком. Міжнародне співтовариство і, зокрема, Рада Безпеки ООН засудила анексію Кувейту як юридично недійсну. В ніч з 16 на 17 січня 1991 р. війська багатонаціональних сил (США, Великобританії, Франції та ряду арабських країн) на основі резолюції РБ ООН від 29 листопада 1990 р. розпочали бойові дії проти військ Іраку. У результаті Ірак зазнав поразки, а державну незалежність і територіальну цілісність Кувейту було відновлено.

2.2. «Нафтові республіки» Перської затоки

Незважаючи на те, що переважна більшість мусульманських країн району Перської затоки обрали монархічну форму державного правління, деякі з них на певному історичному етапі висловлювалися на користь республіки. Серед них, насамперед, такі держави, як Іран та Ірак, зміст форми правління яких має специфічні особливості у порівнянні як між собою, так із класичними республіками.

Ісламська республіка Іран

Після розпаду Арабського халіфату Персія (Іран — тільки з 1936 р.) в ХІ ст. підпадає під владу турків-сельджуків, а у ХІІІ ст. — монголів. На початку ХХ ст. Персію перетворено на напівколонію Росії та Великобританії.

Сучасна іранська державність бере початок з революційних подій початку XX ст., коли було скликано національну раду — меджліс, котрий у 1906—1907 рр. прийняв Конституцію держави, яка після підписання шахом запровадила конституційно-монар- хічну форму державного правління.

Проіснувавши 70 років, монархія в Ірані була скинута в результаті революції 1979 року. Ісламська релігійно-політична революція відбулася в умовах кризи, створеної іншою, індустріальною революцією ініційованою монархічним урядом. Ним удалося провести індустріалізацію, але вона не встигала за приростом міського населення й армії безробітних. Розпочата аграрна реформа, спрямована на обмеження феодального землеволодіння й землеволодіння релігійних мусульманських громад, теж виявилася невдалою, і країна була змушена імпортувати продукти харчування. Усе це, а також посилення корупції у правлячій верхівці викликало обурення населення. Виразником масового незадоволення й організатором антиурядових виступів стало мусульманське духовенство.

Улютому 1979 р. у країну з політичного заслання повернувся аятола Хомейні, котрий очолив боротьбу за повалення шахського уряду і створення національної ісламської держави. Шах був скинутий і емігрував, а Іран, за результатами референдуму, офіційно проголошено ісламською республікою. Того ж року тимчасовий уряд запропонував проект нової конституції, який після доопрацювання спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців був затверджений керівником іранської революції аятолою Хомейні. Конституція Ісламської Республіки Іран набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2—3 грудня 1979 року.

УКонституції зроблено акцент не стільки на політико-правовій характеристиці іранської держави, скільки на її ідеологічно-релігійній спрямованості. Важливим нововведенням стало положення про те, що країною керує авторитетний мусульманський богослов-законник — Керівник («рахбар»), котрий вирішує найважливіші державні справи. Так, з метою «забезпечення державних інтересів» за пропозицією парламенту або за рішенням Верховного Суду, він має право зміщувати Президента, призначати на вищі державні посади, оголошувати мобілізацію збройних сил, війну, укладати мир тощо. Ця посада, яка стояла над усіма іншими державними посадами й інститутами, була представлена аятолі Хомейні (аятола — букв. «вуста Аллаха»).

623

За Конституцією, «формою державного ладу Ірану є ісламська республіка» (ст. 1). У статті 4 записано, що «всі закони та інші правові акти мають відповідати принципам ісламу». Контроль за виконанням цього конституційного припису покладено на факіхів — членів так званої спостережної ради. До її складу входять шість авторитетів у сфері мусульманського права, призначуваних Керівником, і шість правознавців, обраних парламентом за поданням вищого суду.

Пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посту Керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Кандидатом у Президенти, за Конституцією, може бути особа з числа політичних діячів відповідної релігійної належності. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до Керівника. Водночас Президент забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призначення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідальність несе Прем’єр-міністр за діяльність уряду.

Конституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути перевірені Верховним Судом до і після зайняття поста або посади на предмет їх майнового стану з метою запобігання зловживання владою.

Органом законодавчої влади визнано Національну Раду — Меджліс, до складу якого входять 270 депутатів. Однопалатний Меджліс формується шляхом загальних і прямих виборів. Термін його повноважень — 4 роки.

Таким чином, ми бачимо, що й у формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований, з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму республіканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд залежний як від Президента, так і від парламенту.

Іран сьогодні дає приклад відродження ісламу в одному з районів світу, що здавна був місцем зустрічей та взаємовпливів кількох культур і цивілізацій. «Ісламська революція» 1979 р. надала потужного стимулу пожвавленню ісламу, котрий заявив про себе як про один з могутніх ідейних та соціальних факторів сучасного політичного і конституційного розвитку країн Близького Сходу.

Республіка Ірак

Історія Іраку, який нині розташовується на території колишньої давньої Вавилонської держави, в середні віки має багато спільного з історією Ірану: з VII ст. обоє вони входять до складу Арабського халіфату, в ХІ ст. їх території захоплені туркамисельджуками, а в ХІІІ ст. — монголами. З 30-х рр. ХVI ст. їх шляхи розходяться: іракські землі до початку Першої світової війни перебувають під владою Османської імперії. Під час війни вони захоплені Великобританією, котра встановила свій протекторат над Іраком.

З початку 30 р. ХХ ст., по суті, починається сучасна історія Іраку. Згідно з англоіракською угодою 1930 р., Ірак з 1932 р. формально проголошено незалежною державою з конституційно-монархічною формою правління. У середині липня 1958 р. в результаті антифеодальної революції у країні повалено монархію й проголошено республіку. Її правові засади були визначені тимчасовою конституцією Іраку, яка набула чинності 16.07.1970 р. (з подальшими змінами вона діяла до квітня 2003 р., тобто до повалення режиму Саддама Хусейна військами «союзників» — американців, англійців та ін.).

За змістом Конституції, форма правління Іракської держави за часів Саддама Хусейна нагадувала президентську республіку. Виконавчу владу здійснювали такі вищі органи: Президент, Рада революційного командування (РРК) та уряд.

624

Глава держави — Президент — до вересня 1995 р. обирався РРК зі своїх членів. Відповідно до внесених у подальшому поправок до Конституції, Президент Іраку став обиратися на всенародному референдумі терміном на 7 років. Він мав надзвичайно широкі конституційні повноваження, одночасно був головою держави, головою РРК і головнокомандувачем збройних сил. Кабінет міністрів очолював Прем’єр-міністр.

Рада революційного командування видавала закони та інші акти, що мають силу закону, вирішувала питання діяльності Міністерства оборони, громадської безпеки, оголошувала часткову або повну мобілізацію у країні, оголошувала війну й укладала мир, ухвалювала проекти державного бюджету та інші фінансові документи, ратифікувала міжнародні договори й угоди.

Законодавчий орган — однопалатний парламент (Національна рада) у складі 250 депутатів (220 депутатів обиралися загальними прямими виборами при таємному голосуванні, а 30 депутатів призначав Президент з числа жителів трьох північних провінцій. — Л. Б., С. Б.) наділявся обмеженими повноваженнями. Він ухвалював законопроекти, прийняті РРК, самостійно від імені ¼ складу парламент міг ініціювати розгляд законопроектів, які, однак, не могли стосуватися військових та фінансових питань, а також питань державної безпеки. Прийнятий у такий спосіб законопроект набував чинності, якщо протягом 15 днів він був ухвалений РРК. За згодою Президента, парламент міг викликати міністрів для отримання необхідних роз’яснень.

На практиці ж уся державна влада була зосереджена в руках Саддама Хусейна, який тривалий час очолював всі органи виконавчої влади (Посаду Президента, голови РРК і головнокомандувача — з 1979 р., посаду Прем’єр-міністра — з 1994 р.). Відповідно, політичний режим Іракської республіки, яка з 1992 р. рішенням Президента перейменована на Республіку Ірак, можна визначити як недемократичний у формі військової диктатури. Це нерідко приводило до конфліктних відносин Іраку зі своїми сусідами. Зокрема, загострення ірако-іранських відносин у вересні 1980 р. переросло у виснажливий воєнний конфлікт, який закінчився в 1988 році.

Мілітаристська політика Саддама Хусейна яскраво проявилася в ніч з першого на друге серпня 1990 р., коли іракські війська вторглися на територію сусіднього Кувейту і протягом тижня окупували його. Багдад оголосив про «довічне об’єднання» Іраку та Кувейту і в односторонньому порядку проголосив Кувейт своєю 19-ю провінцією. Як уже зазначалося, за допомогою коаліційних сил агресія була припинена, державна незалежність і територіальна цілісність Кувейту відновлена.

Після цього Ірак, опинившись в міжнародній ізоляції, активізував свою діяльність з виготовлення зброї масового знищення. ООН спробувала поставити цей процес під свій контроль, але у другій половині 1990-х років міжнародні експерти були вислані з країни. Саддам Хусейн погодився знову прийняти їх тільки у 2002 р. під загрозою військового вторгнення з боку США. Хоча інспектори почали працювати в Іраку досить плідно, в березні 2003 р. керівництво США та її союзники (насамперед Великобританія) під приводом боротьби зі зброєю масового знищення, без санкції ООН (в РБ ООН проти військових дій виступили Китай, Росія та Франція. — Л. Б., С. Б.), почали військову операцію, яка в наступному місяці (08.04.2003 р.) закінчилася перемогою над Саддамом Хусейном. У результаті в окупованій союзними військами (США, Великобританія, Італія, Польща та ін.) країні, де, до речі, зброї масового знищення так і не було знайдено, почалися процеси впровадження стандартів «західної демократії», які на «східному» ґрунті поки ще не приживаються.

Одним з найактивніших союзників США в іракській кампанії був сусід Іраку, умовно й України — Туреччина.

2.3. Турецька республіка

Туреччина історію своєї сучасної державності починає з XIX ст., коли в надрах Османської імперії стали народжуватися буржуазні відносини й утворюватися нові політичні інститути. Перехід до них був обумовлений усебічною кризою, що охопила Туре-

625