279. Той член, яким людина, нижча за своїм походженням, вдарить вищого, саме він
унього має бути відрізаним, такий припис Ману.
379.Брахман підлягає оголенню голови замість смертної кари, для інших же варн — може бути застосована смертна кара.
381.На землі немає вчинка більш не відповідаючого дхармі, ніж вбивство брахмана, тому царю не слід навіть думати про його вбивство.
417.Брахман може впевнено привласнювати майно шудри, бо в нього немає ніякої власності, оскільки він той, майно якого забирається хазяїнові.
Примітка:
Документи № 1—2 використані з:
1)Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995. — С. 3—17;
2)Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 50.
1.БуткевичО. МеждународноеправоДревнегоЕгипта// Государствоиправо. — 2000. — № 5.
2.Жидков О. А. История государства и права Древнего Востока. — М., 1963.
3.Волков И. Законы Вавилонского царя Хаммурапи. — М.,1914.
4.Крашенинникова Н. А. Индусское право: история и современность. — М.: МГУ, 1982.
5.Крашенинникова Н. История права Востока: Курс лекций. — М., 1994.
6.Лурьє И. М. Очерки древнеегипетского права. XVI—X вв.: Памятники и исследования. —
М., 1960.
7.Рогожин А. И., Страхов Н. Н. История государства и права рабовладельческого Китая. —
М., 1960.
8.Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки / Под ред. А. И. Рогожина и Н. Н. Страхова. — Харьков, 1981.
9.Самозванцев А. М. Правовой текст драхмашастри. — М., 1991.
10.Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Стародавнього світу: Учбовий посібник. — Харьків: УВС, 1994.
11.Тищик Б. Й. Історія держави і права Стародавнього світу: Навч. посібник. — Л.: Світ, 2001.
12.Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Част. 1 — Історія держави та права країн Стародавнього Сходу. — Львів, 2002.
13.Якобсон В. А. Некоторые проблемы исследования государства и права древнего Востока // Народи Азии и Африки. — 1984. — № 2, 3.
72
ТЕМА 4. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ АНТИЧНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ.
ОСНОВИ ЇХ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ
Історія цивілізації з властивою їй державно-правовою організацією людського життя починається, як вже було показано, зі Стародавнього Сходу. Її новий і більш високий рівень розвитку пов’язаний з античним (греко-римським) суспільством, яке сформувалося на півдні Європи в басейні Середземного моря.
1.1. Передумови виникнення держави на півдні Європи
Свого апогею і найбільшого динамізму антична цивілізація досягла в період з I тис. до н. е. до поч. I тис. нашої ери. Саме до цього часу відносяться вражаючі успіхи греків і римлян у всіх сферах людської діяльності, в тому числі і в політико-правовій. Саме античності людство зобов’язане багатьма шедеврами літератури і мистецтва, досягненнями науки і філософії, унікальними зразками демократичної державності.
Греко-римський світ склався не на пустому місці, не ізольовано, не за типом «закритого суспільства». Ранні осередки цивілізації і перші протодержави виникли в середземноморському басейні ще в III—II тис. до н. е., причому не без помітного впливу східного світу. У подальшому, особливо в період «великої колонізації» (VIII—VII ст. до н. е.), із заснуванням цілого ряду грецьких поселень (міст) на азіатському узбережжі, взаємодія двох цивілізацій стала ще більш тісною і глибокою. Грецькі міста в Малій Азії Мілет, Ефес і ін. стали відкритими воротами, через які здійснювалися торгові, культурні й інші зв’язки тогочасного Сходу і Заходу. Всезростаючі політичні контакти греків, а пізніше римлян, зі східними країнами дозволяли їм використовувати і переосмислювати чужий, заморський державно-правовий досвід, шукати свої більш раціоналістичні підходи до законотворення і політики.
Створення перших протодержав, а потім і більш великих державних утворень на півдні Балканського півострова і на островах Егейського моря в III—II тис. до н. е. було результатом завоювання греками-ахейцями автохтонного (корінного) населення цього регіону (пеласгів, минойців). Завоювання призвело до перемішування і до схрещування різних культур, мов і народів, що породило високу крито-мікенську цивілізацію, представлену цілим рядом держав, що приходили в занепад або підносилися (Кносське, Мікенське царства).
Монархічний характер цих держав, наявність великого державно-храмового господарства і земельної общини свідчили про їх схожість з типовими східними монархіями. Крито-мікенські традиції ще довго позначалися на подальшій державності греківахейців, для якої була характерна наявність общинного укладу, пов’язаного з царським палацом, що виконував функції верховного господарського організатора.
Однією з найважливіших особливостей в утворенні держави в Стародавній Греції було те, що сам цей процес внаслідок постійної міграції і переміщення племен йшов хвилеподібно, уривчато. Так, вторгнення в XII ст. до н. е. в Грецію з півночі дорійських племен відкинуло назад весь природний хід становлення державності. «Темні віки», що пішли за дорійським вторгненням (XII ст. до н. е. — перша половина VIII ст. до н. е.), а потім і архаїчний період знову повернули еллінів до племінної державності і протодержав.
Особливості процесу становлення державності в античному світі (як і в країнах Сходу) багато в чому зумовлювалися природно-географічними чинниками:
а) Греція, наприклад, була гірською країною, де було мало родючих і придатних для вирощування зернових культур земель, особливо таких, які вимагали б, як на Сході, проведення колективних іригаційних робіт;
73
б) в античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східного типу, проте тут склалися сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Вже в III тис. до н. е. греки широко використовували бронзу, а в I тис. до н. е. знаряддя із заліза. Це сприяло індивідуалізації праці та підвищенню її ефективності. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових відносин, особливо морської торгівлі, сприяв швидкому становленню ринкового господарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася, стала причиною гострої політичної боротьби, внаслідок якої перехід від примітивних держав до високо розвиненої державності проходив стрімкіше, і з більш значущими соціальними наслідками, ніж це мало місце в інших країнах стародавнього світу;
в) природні умови вплинули на організацію державної влади в Греції і в іншому відношенні. Гірські хребти і затоки, які розтинали морське узбережжя, де проживала значна частина греків, виявилися істотною перешкодою для політичного об’єднання країни і тим більше робили неможливим і непотрібним централізоване управління.
Таким чином, самі природні бар’єри зумовили виникнення численних, порівняно невеликих за розміром, і досить ізольованих один від одного міст-держав — полісів. Полісна система була однією з самих значних, унікальних рис державності, характерних не тільки для Греції, але і для усього античного світу.
З точки зору своєї внутрішньої організації античний поліс являв собою закриту державу, поза якою залишалися не тільки раби, але і чужаки-іноземці, навіть вихідці з інших грецьких полісів. Для самих же громадян поліс був свого роду політичним мікрокосмом зі своїми священними для даного міста формами політичного устрою, традиціями, звичаями, правом тощо. Значні відмінності в економічному житті, в гостроті політичної боротьби, в самій історичній спадщині були причиною великої різноманітності внутрішнього устрою міст-держав.
До VI—V ст. до н. е. на перший план серед декількох сотень давньогрецьких полісів висунулися два найбільш великих і сильних у військовому відношенні міста — держави: Афіни і Спарта. Під знаком антагонізму цих двох полісів розгорталася вся подальша історія державності Стародавньої Греції.
1.2. Виникнення держави в Афінах
Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло в кінці II тис. до н. е. чотири групи племен, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя — базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці призвів до розділу общинної землі на ділянки зі спадковим сімейним володінням, до розвитку майнової диференціації, поступового виділення родової верхівки і зубожіння маси вільних общинників, багато з яких перетворювалися у фе- тів-батраків, які за борги потрапляли в рабство. Ці процеси прискорювалися завдяки розвитку ремесла і торгівлі, чому сприяло приморське положення Афін. Багаті сім’ї стали і першими власниками рабів, в яких обертали військовополонених.
Родоплемінна організація влади починала пристосовуватися до забезпечення інтересів соціальної верхівки. У народних зборах зростав вплив знатних родів, з їх представників формувалася рада старійшин і обирався базилевс. Первісне суспільство перетворювалося в політичне суспільство, часто зване військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не було у змозі вирішити, або хоча б стримати, розвинені в суспільстві антагонізми між класом рабів, що складався, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Важливу роль відіграли і зовнішні чинники його існування.
Передумовами для об’єднання племен Аттики під єдиною владою стали:
•географічне положення, що вимагало пристосування господарювання до умов навколишнього природного середовища;
•виснаження локальних природних ресурсів, що посилилося з переходом до виробляючої економіки;
74
•розвиток обміну, пов’язана з ним інтенсифікація міжплемінних контактів і, як наслідок, ослаблення кровнородинних зв’язків і асиміляція родів і племен;
•необхідність врегулювання і усунення виникаючих конфліктів, що виходило за племінні рамки.
Наслідком цього, і водночас важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах, були реформи, що пов’язуються, за традицією, з ім’ям легендарного героя Тезея. Вони розглядаються як результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть і завершилися до VIII ст. до н. е. Однією з таких реформ був сіно-
йкізм — об’єднання племен, що населяли Аттику, в єдиний афінський народ. У результаті сінойкізму в Афінах була створена Рада, що керувала справами всіх чотирьох племен. Старій родоплемінній організації було завдано першого удару.
Афінський поліс стає територіальною формою політичної організації суспільства,
яка наполегливо вимагала одноманітного (незалежного від племінних відмінностей) і, отже, централізованого управління суспільними справами, активнішого регулювання соціальних відносин, що розвивалися. До цього досить монолітне родоплемінне суспільство опинилося в складному становищі. Ще зберігалися міжродові і міжплемінні зв’язки, але вже виникали нові гострі конфлікти в зв’язку з майновою диференціацією, що посилювалася в Аттиці. Ці конфлікти, які найбільш виразно виявилися в суперечностях, що поглиблювалися між вільними афінянами і різними групами неповноправного
ізалежного населення (фети, іноземці, раби і т. д.), створювали підґрунтя для форму-
вання нових механізмів влади.
Виникла необхідність у політичній (державній) владі, яка стояла б над суспільством
іздатна була виступати, з одного боку, засобом угоди і примирення, а з іншого — силою підкорення і поневолення. Початок цьому було покладено закріпленням не тільки соціальної, але і політичної нерівності між вільними, їх розділенням (що також припи-
сується Тезею) на евпатридів — благородних, геоморів — землеробців і деміургів —
ремісників.
До евпатридів, родоплемінної верхівки, перейшло виключне право на заняття громадських посад, що вело до подальшого відділення публічної влади від населення. Геомори і деміурги разом з торговцями і бідняками, що складали більшість вільних, поступово усувалися від безпосереднього активного управління громадськими справами. За ними збереглося лише право брати участь у народних зборах, роль яких в цей час значно зменшилася. Разом з тим становище дрібних землевласників ставало все більш важким. Вони розорялися і вимушені були закладати за борги землі. Разом із заставою землі виникала і боргова кабала, за умовами якої несправний боржник міг бути проданий в рабство за кордон.
Архонти і ареопаг. Евпатриди, спираючись на своє багатство і виключне право на заняття громадських посад, поступово обмежували владу базилевса, пов’язану з традиціями родової демократії. Його функції переходили до нових, виборних з евпатридів посадових осіб — архонтів. Спочатку посада архонта була довічною, потім її обмежили десятирічним терміном. З VII ст. до н. е. стали обиратися дев’ять архонтів терміном на один рік. Колегія архонтів не тільки перейняла військові, релігійні і судові фун-
кції базилевса, але згодом взяла в свої руки все керівництво країною.
Майже в той самий час виникає ще один новий орган публічного управління — ареопаг. Замінивши раду старійшин, ареопаг обирав і контролював архонтів, здійснював вищу судову владу. До складу ареопагу входили всі колишні і діючі архонти, тобто знов-таки представники евпатридів.
Античне суспільство перетворювалося в політичне суспільство, що знаходилося під владою, яка виділилася з нього і стала над ним. Минулій єдності суспільства і влади приходив кінець.
Одночасно продовжував розвиватися й інший процес, характерний для виникнення держави, територіальний розподіл населення. У VII ст. до н. е. країна була розділена на округи — навкрарії, жителі яких, незалежно від племінної приналежності, мали на свої кошти будувати, споряджати і екіпірувати військовий корабель.
75