Реформи Солона. К VI ст. до н. е. в Афінах виникає надто складна обстановка. Розвиток товарно-грошових відносин призвів до подальшого соціального розшарування «вільного» населення. Серед евпатридів і геоморів виділялися багаті землевласники, деяка частина евпатридів бідніла, а геомори перетворювалися в батраків, що обробляли чужу землю, отримуючи за це 1/6 частину врожаю, або потрапляли в боргову кабалу, втрачали свободу і продавалися у рабство за кордон.
Зростала економічна роль багатої торговельно-ремісничої верхівки городян, як і раніше відчуженої від влади. Зростало і число бідняків фетів. Все більш нестійким ставало становище середніх і дрібних землевласників та ремісників. У результаті серед вільних виник цілий комплекс суперечностей між:
•багатими і евпатридами, що збідніли, але все ще утримували владу;
•багатіями із землевласників, торговців і ремісників, які прагнули до влади і використовували з цією метою невдоволення бідноти, середніх і дрібних власників.
Це вже були суперечності між багатою родовою аристократією і народом (демосом), очолюваним багатіями.
Для їх пом’якшення і згуртування всіх вільних в єдиний пануючий клас потрібні були глибокі соціальні і політичні перетворення. Початок їм поклав Солон, обраний архонтом в 594 р. до н. е. Хоча Солон був евпатридом, він розбагатів на торгівлі і користувався довір’ям серед широких верств населення. Головною метою його реформ було примирення інтересів різних ворогуючих угруповань вільних. Тому вони но-
сили компромісний, половинчатий характер.
Реформи Солона стали важливим етапом в утворенні держави в Афінах:
1. Передусім Солон провів боргову реформу — сисахфію, яка означала пряме втручання у відносини власності. Заборгованість бідняків була анульована. Афіняни, що попали в рабство за борги, звільнялися, а продані за борги за кордон, викуповувалися. Боргове рабство в Афінах надалі відмінялося. Сисахфія посягала на інтереси родової знаті і була поступкою демосу. У той же час Солон не виконав важливої вимоги бідноти — не зробив перерозподілу землі, хоч і встановив максимальний розмір земельного володіння. Але дозволивши в інтересах багатих афінян вільну купівлюпродаж землі і дроблення земельних володінь, він зробив неминучим подальше обезземелення бідноти.
2. З ім’ям Солона пов’язана також цензова реформа, яка була направлена на знищення спадкових привілеїв знаті, заміну привілеїв за походженням привілеями за багатством. Солон закріпив розподіл громадян на чотири розряди за майновою ознакою.
У перший розряд зараховувалися ті, хто отримував прибуток не менше за 500 медимнів20 або відповідну кількість інших продуктів у рік. Їх називали пентакосіоме-
димни;
У другий — такі, що отримували не менш як 300 медимнів — вершники; У третій — ті, які отримували не менше за 200 медимнів — зевгити; У четвертий розряд зараховувалися всі інші громадяни — фети.
Кожний розряд мав певні політичні права: громадські посади могли займати тільки громадяни перших трьох розрядів, а посаду архонта (і, отже, члена ареопагу) тільки громадяни першого розряду. Бідняки, що входили в нижчий, четвертий розряд, цього права, як і раніше, були позбавлені. Але вони могли брати участь у народних зборах, роль яких зростала. Збори стали розробляти закони, обирати посадових осіб і приймати від них звіти.
3. Одночасно Солон зробив поступки і бідноті, і евпатридам: інтереси перших отримали відображення в створенні нового судового органу — геліеї, в яку міг бути обраний будь-який афінський громадянин незалежно від його майнового становища. В інтересах інших було створено новий орган управління — Раду чотирьохсот, що обиралася з громадян перших трьох розрядів, по 100 чоловіків від кожного племені, де ще зберігалися родові традиції і вплив евпатридів.
20 Медимн — міра сипучої речовини (зерна), яка дорівнювала 52,5 л.
76
Реформи завдали удару по родовій організації влади і привілеях родоплемінної аристократії. Вони були важливим етапом формування державної організації в Афінах.
Але компромісний характер реформ перешкодив вирішенню гострих суперечностей. Реформи викликали невдоволення родової аристократії і не задовольнили повністю демос. Боротьба між ними продовжувалася і призвела через деякий час до встановлення тиранії Пісистрата, а потім його сина (560—527 рр. до н. е.), які закріпили успіхи демосу в боротьбі з аристократією і зміцнили політичний устрій, створений Солоном. Однак, при підтримці Спарти, що побоювалася посилення Афін, тиранія була скинута. Зроблена слідом за цим спроба аристократії захопити владу закінчилася невдачею. Спираючись на бідноту, багата торгово-реміснича верхівка афінських рабовласників, очолена Клісфеном, вигнала спартиатів і закріпила свою перемогу новими реформами.
Реформи Клісфена. Проведені в 509 р. до н. е. реформи ліквідували в Афінах залишки родового ладу. Вони знищили старий розподіл населення на чотири родові філи (племені).
1. Аттика була розділена на 10 територіальних філ, кожна з яких включала три території — тритії, що знаходилися в різних місцях: міську, прибережну і землеробську. Вони поділялися, в свою чергу, на деми. Така структура філ підривала політичні позиції земельної аристократії, оскільки на перших двох територіях переважали торговоремісничі верстви рабовласників. Селянство було звільнене від впливу древніх родових традицій, на яких засновувався авторитет знаті, доступ до участі в політичній діяльності отримали і ті, хто не входив в місцеву племінну організацію. На зміну кровнородин-
ному прийшов територіальний принцип розподілу населення.
2. Клісфен скасував Раду чотирьохсот і на основі знову створеної територіальної організації населення заснував Раду п’ятисот, що формувалася з представників 10 філ по 50 чоловік від кожної. Рада керувала політичним життям Афін у період між скликанням народних зборів і здійснювала виконання їх рішень.
3. Був створений ще один орган — колегія десяти стратегів, який також комплектувався з урахуванням територіальної організації населення: по одному представнику від кожної філи. Спочатку стратеги мали лише військові функції, але пізніше вони відтіснили на другий план архонтів і стали вищими посадовими особами Афінської держави.
4. З метою запобігти спробам аристократії реставрувати старі порядки за часів Клісфена в практику народних зборів було введено особливу процедуру, що отримала назву остракізм. Щорічно скликалися народні збори, які визначали голосуванням, чи немає серед співгромадян небезпечних для держави осіб. Якщо такі особи називалися, збори скликалися вдруге і кожний учасник писав на остраконі (глиняному черепку) ім’я того, хто, на його думку, був небезпечний. Осуджений більшістю голосів удалявся за межі Аттики терміном на 10 років. Остракізм, спрямований спочатку проти родової аристократії, використовувався згодом в політичній боротьбі між різними угрупованнями, що існували в афінському суспільстві.
Реформи Клісфена завершили тривалий процес становлення держави в Старо-
давніх Афінах. Диференціація владних функцій, що почали зароджуватися після Тезея, призвела до створення органів їх здійснення. У результаті поступово виник спеціальний і постійно діючий апарат здійснення політичної влади. Паралельно йшов процес монополізації влади над суспільством цим апаратом. Його влада стала державною владою, а апарат її здійснення — державним апаратом.
Так, слідом за революцією в економічних відносинах відбувалася соціальна революція, а потім і революція політична, яка завершилася виникненням держави. Всі вони не були одноразовими актами. Виникнення держави в Афінах супроводжувалося запеклою боротьбою між родовою аристократією і демосом, що завершилася перемогою демосу. Період найбільшого розквіту влади демосу — демократії в Афінах приходиться на V—IV ст. до н. е.
77
З кінця IV ст. Афіни вступили в смугу кризи. Переживаючи внутрішні протиріччя, ослаблена загальним невдоволенням, афінська демократія виявилася безсилою і не змогла вчинити опір Пелопоннеському союзу на чолі зі Спартою, а потім і Македонії. У 338 р. до н. е. фаланги Пилипа Македонського розгромили грецькі війська. Через два роки Афіни разом зі всією Грецією були включені його сином Олександром до складу Македонської імперії, а потім однієї з держав, що утворилися після її розпаду. У II ст. до н. е. після вторгнення римських легіонів, Афіни, як і вся Греція, перетворилися в одну з провінцій Римської держави.
1.3. Виникнення держави у Спарті
Іншим полісом, що значно вплинув на історію Стародавньої Греції, була Спарта. В основі виникнення держави в Спарті, яке відносять до VIII—VII ст. до н. е., лежали загальні закономірності розкладу первіснообщинного ладу. Але якщо в Афінах ці закономірності привели практично до майже повного відмирання родоплемінних відносин, то в Спарті процес виникнення держави відрізнявся суттєвими особливостями і супроводжувався збереженням значних залишків родової організації.
Головною особливістю історичного розвитку Спарти було втручання в становлення класового суспільства зовнішнього чинника насильницького характеру. Міграція племен на Балканському півострові, що почалася в XII ст. до н. е., супроводжувалася військовими зіткненнями між ними. Об’єднання завойовників — дорійських племен з місцевими ахейськими в долині Лаконії призвело до утворення спартанської общини і дозволило їй в VIII—VII ст. до н. е. розширити межі своїх володінь, поневолити населення завойованої сусідньої області Мессенії і поставити в залежність населення, що жило на периферії завойованої території.
Завоювання сприяло виникненню спільної власності завойовників на землю — основного в тих умовах засобу виробництва — і на рабів. Разом з нею відбулася і чітка класова диференціація — спартіати перетворилися в пануючий клас рабовласників, а підкорені жителі — в рабів або неповноправних громадян.
Організація соціальної влади у спартіатів була типовою для періоду розпаду первіснообщинного ладу: два родоплемінних вожді — архагети (як результат об’єднання дорійських і ахейських племен), рада старійшин, народні збори. Оскільки чисельність підкореного населення приблизно в 20 разів перевищувала чисельність завойовників,
об’єктивно виникла потреба в організації політичної влади, яка б забезпечила панування верхівки спартіатів над масою поневолених.
Цього ж вимагала необхідність єднання спартіатів, збереження деяких елементів родоплемінної спільності, а також аграрний характер господарства Спарти, відома ізоляція території країни, замкненої гірськими хребтами, що перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі і товарно-грошових відносин. Сукупність всіх цих обставин обумовила збереження значних елементів військової демократії і в умовах класового суспільства, що остаточно оформилося.
Соціальний і політичний устрій Спарти цього періоду було закріплено ретрою (договором), що приписується легендарному законодавцю Лікургу. Лікург, як історична особистість, ймовірно, не існував, час його реформ точно не встановлений. Вважається, що ретра відноситься до VIII — VII ст. до н. е., а остаточно «лікургів лад» склався до кінця VII — початку VI ст. до н. е. Ретра (можливо, їх було декілька) намагалася вирі-
шити два основних завдання: а) забезпечити єдність спартіатів шляхом заборони майнового розшарування між ними; б) створити організацію їх спільного панування над завойованим населенням.
Монолітна соціальна структура пануючого класу, що перетворився в могутню військову організацію, сприяла швидкому піднесенню Спарти серед грецьких держав. До V ст. до н. е. вона встановила свою гегемонію майже над всім Пелопоннесом. Застій в соціально-економічному і політичному житті, духовне зубожіння зробили Спарту
78
центром реакції в Греції. У цьому була її сила і в той же час її слабкість. У IV ст. до н. е. в спартанському суспільстві почалися незворотні процеси: відбувалася майнова диференціація, розвивалися товарно-грошові відносини, колишній аскетичний спартанський спосіб життя залишався в минулому. Масове розорення рядових спартіатів призвело до втрати ними земельних наділів і пов’язаних з ними повних прав. Єдність спартанської общини була зруйнована, її військова міць значно зменшилася — число повноправних спартіатів скоротилося, з’явилися найманці. Втрата в IV ст. до н. е. Мессенії, внаслідок македонського завоювання Греції, підірвала економічну основу Спартанської держави.
В III ст. до н. е. на вимогу спартіатів, що розорилися, робилися спроби відновити старі порядки, але вони зазнали краху. Остаточно ослаблена Спарта, що роздиралася внутрішньою боротьбою, як і всі грецькі держави, в середині II ст. до н. е. підпала під владу Рима.
1.4. Виникнення держави у Римі
Час заснування міста Рим, який історична традиція пов’язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу первіснообщинного ладу у племен, що розселялися біля ріки Тибр. Об’єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінському сінойкізму) древніх латинів, сабінів і етрусків призвело до утворення в Римі общини. Члени найстаріших римських родів називалися патриціями.
Розвиток скотарства і землеробства сприяв майновій диференціації і появі приватної власності. В цей час виникає і патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни. Разом з тим зароджується класовий розподіл суспільства.
Змайновою диференціацією соціальна структура римської общини ускладнювалася.
Вродах стали виділятися окремі багаті аристократичні сім’ї. До них переходили кращі земельні ділянки, що вважалися ще колективною власністю общини. Вони отримували і велику частку військової здобичі. Разом з тим із общинників, що збідніли, а іноді, із відпущених на волю рабів, з’явилася і відокремлена соціальна група — так звані клієнти. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв, за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті послуги.
Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне, з точки зору обміну і торгівлі, географічне положення і війни залучали в Рим все більше прийшлого населення з сусідніх племен. Ці люди не входили до римської общини і отримали назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок тих, хто розорювався і втрачав зв’язок з общиною. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельні ділянки тільки з вільної частини общинного земельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами.
На чолі римської общини стояв виборний вождь — рекс. Хоч за традицією його називали царем (звідси «період царів»), його повноваження були обмежені. Як і у афінського базилевса вони зводилися головним чином до військових, релігійних і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути знехтувані сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов’язкові постанови.
В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. В общину входило 300 родів, що об’єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби. Якщо триби виникли внаслідок об’єднання трьох племен, то стрункість організації общини носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розширення воєнним шляхом. Останнє підтверджується і тим, що народні збори скликалися
79
по куріях — куріатні коміції. Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.
Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнений характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче по-
винні були прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісничого виробництва і торгівлі перетворили плебеїв у своєрідну, щоправда, етнічно неоднорідну, з переважанням етруського елементу, общину. Соціальне зна-
чення і сила цієї общини зростали. Всередині неї, також як і в римській общині, розвивалася майнова диференціація.
З’явилися багаті плебеї — ремісники і торговці, які починали відігравати все зростаючу роль в економіці Риму. Вони гостро відчували своє безправ’я. Разом з тим збільшилося число плебеїв-бідняків, багато з яких ставали неоплатними боржниками патриціїв і попадали в боргову кабалу. Зростання збіднілої частини плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів значно посилювало небезпеку.
Становище ускладнювалося і тим, що римляни були вимушені залучати плебеїв до участі у військових походах. Невідповідність, що розвивалася між великою роллю, яку
вжитті Рима став відігравати плебс, і його безправним становищем, породила боротьбу плебеїв за урівняння їх у правах з членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями. Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний — вона закінчилася перемогою плебеїв, зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави.
Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені бороть-
бою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Рима. На зміну полісу, як політичній общині,
прийшла держава.
Історична традиція пов’язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави
вСтародавньому Римі з реформами рекса Сервія Туллія, що відносяться до VI ст. до н. е.
Реформи Сервія Туллія. Реформи Сервія Туллія поклали в основу общинної орга-
нізації Риму майновий і територіальний принципи.
1. Все вільне населення Риму було розділено на майнові розряди. В основу розподілу було покладено розмір земельної ділянки, якою володіла людина (пізніше, з появою в IV ст. до н. е. грошей, була введена грошова оцінка майна в ассах — дрібній римській монеті). Цей розподіл виглядав таким чином:
І розряд — до 100 тис. ассів ІІ розряд — до 75 тис. ассів
ІІІ розряд — до 50 тис. ассів ІV розряд — до 25 тис. ассів V розряд — до 11 тис. ассів
Над першим розрядом підносилися вершники — патриції і плебеї, майно яких оцінювалося понад 100 тис. ассів; нижче п’ятого розряду знаходилися пролетарі (від римського «proles» — потомство, ті, у яких не було нічого, крім дітей. — Л. Б., С. Б.), ремісники, музиканти. Кожний розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії (сотні): вершники — 18 центурій; перший розряд — 80; другий третій, четвертий — по 20; п’ятий — 30; військові ремісники — 2; військові музиканти — 2; пролетарі — 1. Усього було 193 центурії.
Найбільш важливим в цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовими, але і політичними одиницями. З часу реформ нарівні з куріатними народними зборами стали скликатися народні збори за центуріями — центуріатні коміції, де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення.
80