Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. Рішення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на другі ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний розрахунок, розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася.
2. Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним
принципом — посилила процес ослаблення кровнородинних зв’язків, що лежали в основі первіснообщинної організації. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен — триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки. Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — трибутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. Їх роль тривалий час залишалася другорядною, але розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однакові обов’язки, свідчило про появу в організації публічної влади в Римі, з її територіальним, а не кровнородинним принципом, державних ознак.
Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу», допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час Реформи Сервія Туллія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв. Подальші два віки в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння їх у правах з патриціями.
Новоутворена Римська держава в своєму розвитку пройшла декілька періодів:
1. ПеріодрозкладуродовоголадуівиникненняРимськоїдержави— 753—509 рр. дон. е. 2. Період республіки — 509—30 (27) р. до н. е.
3. Період монархії — 30 (27) р. до н. е. — VII ст. н. е., який в свою чергу поділяється на кілька етапів:
а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.; б) домінат — 284 р. н. е. — VII ст. н. е.):
•домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;
•домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;
•домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е. Відносно періодизації домінату. В історико-правовій літературі склалася стійка дум-
ка про те, що з падінням Західно-Римської імперії (476 р.) історія держави Стародавнього Риму завершується, а історія права, що пережило давньоримську державність, продовжує розвиватися і в остаточному, концентрованому вигляді проявляється у Зводі законів візантійського імператора Юстиніана І (528—565 рр.).
З першою частиною цього твердження, тобто припиненням історії Давньоримської держави в зв’язку з завоюванням варварами Західно-Римської імперії, ми б не погодилися, тому що державно-правові інститути Римської імперії продовжували своє життя ще певний час на її Східній частині, т. зв. Ромейській (Східно-Римській) імперії.
Столиця, і, відповідно, весь центральний апарат єдиної імперії, були перенесені в Константинополь ще у першій третині IV століття. Успадкована від Римської імперії державно-адміністративна і правова організація аж до VII ст. кардинальних змін не зазнавала. До цього ж часу Ромейська імперія за своєю сутністю залишалася ще рабовласницькою державою: тільки в VI—VII ст. було знищено значне землеволодіння рабовласницького типу, рабська праця перестала відігравати основну роль у виробництві.
Невідповідність старих рабовласницьких державно-правових інститутів новим феодальним відносинам, які складалися, призвело у другій половині VII ст. до занепаду Ромейської імперії і, таким чином, до завершення історії рабовласницької Римської держави. Своє життя Стародавній Рим, як феодальна держава, на нашу думку, продовжив під іншою назвою, а саме Візантія21.
21 Назва Візантія з’явилася в епоху Відродження.
81
В античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східного типу, проте тут, особливо в Греції і Римі, склалися сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових відносин, особливо морської торгівлі, сприяло швидкому становленню ринкового господарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася, призвела до більш чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом соціальних груп — класів: вільних і невільних. У їх межах існували більш дрібні соціаль- но-класові утворення, але, на відміну від давньосхідних держав, античні, з їх меншою чисельністю населення і не такою багатоукладністю господарського життя, відрізнялися більшою чіткістю соціально-класових меж.
2.1. Вільні категорії населення
Серед класу вільних виділялися: повноправні; обмежені в правах; неповноправні.
Повноправне населення Стародавніх Афін складалося із заможних верств (зем-
левласницької аристократії, власників майстерень, рудників, судновласників, купців, лихварів і т. п.), яким протистояла велика маса вільної бідноти: ремісників, землеробів тощо.
У Стародавній Спарті повноправними громадянами вважалися тільки спартіати, які і складали пануючий клас давньоспартанського суспільства. При збереженні спільної власності громадян на землю приналежність до пануючого класу підтримувалася наданням кожному спартіату в користування земельної ділянки — клерум, разом з прикріпленими до неї рабами. Праця останніх забезпечувала засобами існування спартіата і його сім’ї. Клери не можна було продати, подарувати або заповідати. Це був своєрідний заслон проти порушення єдності серед спартіатів.
Зметою підтримки такої єдності спартіати повинні були брати участь у суспільних трапезах — сиссітіях, що організовувалися за рахунок встановлених щомісячних внесків спартіатів. Порції учасників сиссітій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтримці єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкоші. Спартіатам заборонялося торгувати, для них вводилися важкі, незручні в обігу залізні монети.
Однак ці обмеження не могли завадити розвитку майнової диференціації, що підривала єдність і «рівність» спартіатів. Оскільки земельні ділянки успадковувалися тільки старшими синами, інші могли отримати лише ділянки, що залишалися після смерті володаря, який не мав спадкоємців. Якщо таких не було, вони переходили в розряд гіпомейонів (ті, що опустилися. — Л. Б., С. Б.) і втрачали право брати участь у народних зборах і сиссітіях.
Повноправними в Стародавньому Римі вважалися особи, які належали до кожного
зродів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. Такими були, як вже відомо, патриції, під якими спочатку розуміли корінних і повноправних членів римської общини. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала вже вироджуватися і поступатися своїм місцем новій аристократії, так званим нобілям. В цей же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка претендувала на розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первинному призначенню — комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала формуватися з інших категорій громадян і навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися комерцією і лихварством і поповнювали ряди фінансової і торгової аристократії.
Зрозвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнів клас рабовласників. Остаточно оформився і становий розподіл в ньому. Ряди нобілів і вершників, що поріділи в період громадянських війн, поповнювалися багатими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами, провінційною знаттю, а
82
також державними чиновниками. Нобілітет перетворився в сенаторський стан. Сенатори займали вищі посади в державному апараті й армії і ставали найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.
Більш значною за чисельністю була провінційна знать, яка ще не оформилася за станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці.
На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмежені в правах жителі цих країн. До них, зокрема, в Афінах відносилися метеки — іноземці; у Стародавній Спарті — періеки — жителі периферійних, гірських районів Спарти. Вони були особисто вільні, володіли майновою правоздатністю, але не користувалися політичними правами і знаходилися під наглядом особливих посадових осіб гармостів. На них розповсюджувався військовий обов’язок: вони повинні були брати участь у битвах як важко озброєнні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькі до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.
У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповно-
правних: клієнти і плебеї.
Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена общини, що називався його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в тому, що клієнт, входячи в сім’ю патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну, допомагати йому працею або коштами, відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і захищати його перед судом, оскільки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси. Інститут клієнтели зустрічається майже у всіх народів. Його походження викликано умовами існування родового суспільства, в якому всяка людина, що не належала до цього суспільства, вважалася не тільки чужою, але навіть ворогом.
Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату.
Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.
Питання про походження клієнтів і плебеїв є дискусійним. Ймовірно, що до розряду клієнтів попадали «чужаки», тобто чужоземці, які не мали ніякого племінного зв’язку з римлянами. Відносно плебеїв існує припущення, що вони були переселенцями з племен, родинних за своїм походженням з римлянами. Такими племенами були латини, які не вважалися ворогами і тому не потребували патронату.
На правах іноземців тривалий час у Римі були так звані перегрини — жителі римських провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність. Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу, що було здійснено на початку ІІ століття. У 212 р., владою імператора Каракали, право громадянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.
До третьої категорії відносно вільних, але неповноправних, жителів античних держав потрібно віднести т.зв. люмпен-пролетарів (Стародавні Афіни і Рим) і ілотів (Стародавня Спарта).
Ілоти — поневолені жителі Мессенії — були власністю держави. Вони надавалися в розпорядження спартіатів, обробляли їх землю і віддавали їм біля половини врожаю (на домашніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Ілоти практично самостійно вели своє господарство, не були товаром, як раби, і вільно роз-
83
поряджалися частиною врожаю, що залишалася у них. Їх економічне і соціальне становище було близьким до становища майбутніх кріпосних селян. Вважається, що вони мали сім’ю і утворювали якусь подібність общини, яка була колективною власністю общини спартіатів.
Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викуповуватися на волю, але в інших відносинах були абсолютно безправними.
2.2. Невільні категорії населення
До цієї категорії входили раби. Соціальний статус раба в античних державах відрізнявся від статусу раба в давньосхідних суспільствах. На самій ранній стадії рабство і тут зберігає свій патріархальний характер, але надалі експлуатація рабської праці різко інтенсифікується і вона стає, як і праця дрібних виробників, основою економічного життя. Нарівні з такими характерними для країн Давнього Сходу джерелами рабства, як війна і боргова кабала (перетворення боржників в рабів) в античних країнах, особливо в Римі, джерелом «живого товару» стають провінції і колонії. Так, у ІІ—І ст. до н. е. римлянами в рабство було звернено біля 500 000, у той час як римських громадян нараховувалося біля 400 00022. Таке ж співвідношення спостерігалося і в інших античних державах.
Розрізнялися державні раби і раби приватних осіб. Державні раби мали своє гос-
подарство, могли придбати власність і тому нерідко знаходилися в кращих умовах, ніж раби приватних осіб. З державних рабів в Афінах, наприклад, була складена поліцейська варта, що охороняла порядок у народних зборах, судах, громадських місцях, а також вербувалися в’язничні служителі, виконавці судових вироків, писарі. Рабська праця широко застосовувалася не тільки для домашніх послуг, у сільському господарстві, але і в промисловості. Раби працювали в майстернях, що виготовляли продукцію для продажу на ринку, нерідко для вивозу за кордон, на рудниках, каменоломнях, у самих різних галузях народного господарства.
Однак незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина майна. Його могли продавати, купувати, могли безкарно вбивати. Таке становище природно породжувало відповідні протиріччя в рабовласницькому суспільстві.
По-перше, рабовласницький лад породив протилежність між розумовою і фізич-
ною працею. Рабовласники все більше перекладали на рабів тяготи фізичної роботи і зрештою відмовилися від продуктивної діяльності. Відрив розумової праці від фізичної, перетворення розумової діяльності в монополію пануючих класів нанесли величезний збиток інтелектуальному розвитку людства.
По-друге, відділення ремесла від землеробства і скотарства породило протилежність між містом і селом. Активізація ремесла, розширення, передусім, торгівлі, позитивно вплинуло на розвиток міста. Але в той же час це призвело до розорення села, бо посилювалася експлуатація селянства і дрібних виробників, які обкладалися великими податками. Обезземелені селяни і розорені дрібні ремісники утворили численну верству жебраків — люмпен-пролетарів, наближених за своїм становищем до рабів.
По-третє, рабська форма праці і рабовласницька форма власності породили суперечність між рабами і рабовласниками — основне протиріччя рабовласницької епохи.
Подальший економічний розвиток все більше показував невигідність рабської праці. Ніякий наглядач і ніякі покарання не могли замінити економічного стимулу. Позбавлений необхідного, вороже ставлячись до свого господаря, раб робив тільки те, до чого його безпосередньо примушували, і робив так, щоб уникнути батога. Будь яке нове знаряддя виявлялося в його руках недовговічним.
22 История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашенинниковой и О. О. Жидко-
ва. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 128.
84