ни і державні ресурси. В результаті Рим став самою могутньою на ті часи імперією, про що мова піде більш детально в третьому параграфі.
3. У тому ж Римі найбільш чітко виявилася державна діяльність по управлінню завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави. На перших порах провінції мали досить велику самостійність, свій побут і свої органи, але у міру централізації і утворення імперій вони включалися до їх складу не як зовнішні землі, а як частина власної території.
В античних державах, як і на Сході, для практичного здійснення цих функцій було створено спеціальний механізм. В порівнянні з давньосхідними державами, Спарта, Афіни і республіканський Рим (до І ст. до н. е.) дали світу нове уявлення про механізм держави як основний суб’єкт здійснення державної влади.
Як вже було відмічено, перші протодержави, а потім і більш великі державні утворення на півдні Балканського півострова і на островах Егейського моря, виникли ще в III—II тис. до н. е. Монархічний характер держав крито-мікенської цивілізації, наявність великого державно-храмового господарства і земельної общини свідчили про їх
схожість з типовими східними монархіями.
Однак розпад патріархально-общинних зв’язків, на які спиралася одноосібна влада царя (базилевса, рекса), зростання опозиції з боку аристократичних сімей, що володіли великими багатствами і суспільним впливом, мали своїм результатом практично у всьому античному світі знищення царської влади. За своєю структурою, принципами організації і діяльності механізм античних держав відрізнявся від давньосхідних. Колишні повноваження монарха перейшли до владних органів, що формувалися шляхом виборів; у діяльності державного механізму спостерігалися гласність і відкритість, в організації державних органів — спроба розподілу влади, щоправда багато в чому ще умовного, на законодавчу, виконавчу і судову.
Вищезазначені риси, однак, були притаманні античним державам періоду республіки. Державний механізм Риму постреспубліканського періоду сильно відрізнявся від колишнього. Це обумовило структуру подальшого викладу матеріалу, який присвячено спочатку порівняльній характеристиці державного механізму та форм античних республік, а потім монархічного Риму.
2.1. Законодавчі органи
В усіх античних державах законодавчими органами виступали Народні Збори.
У системі влади Стародавніх Афін народні збори — екклесія — були головним і вирішальним державним органом. Право участі в їх роботі мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятирічного віку, незалежно від їх майнового становища і роду занять.
Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі сторони життя Афін. Тут приймалися закони, вирішувалися питання війни і миру, обиралися посадові особи, обговорювався і затверджувався державний бюджет та ін. Крім того екклесія мала повноваження з охорони ухвалених нею законів. З цією метою створювалася спеціальна колегія номофілаків, що спостерігала за суворим виконанням владними органами всіх основних законів афінської держави. Все це говорить про ту значну роль, яку відігравали афінські народні збори в системі органів державної влади.
Цього не можна сказати про народні збори в Стародавній Спарті. Апелла (так вони називалися. — Л. Б. ,С. Б.) скликалася від випадку до випадку за рішенням посадових осіб. Брали участь у зборах спартіати, які досягли 30-річного віку і зберегли свої земельні ділянки. При надзвичайних обставинах скликалися надзвичайні збори, в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До їх компетенції входи-
92
ло: обрання посадових осіб, питання законодавства, війни і миру, союзу з іншими державами та ін., але всі рішення апелли знаходилися під контролем окремих органів виконавчої влади.
У Стародавньому Римі періоду республіки існували три види народних зборів —
1) центуріатні, 2) трибутні, 3) куріатні.
1)Головна роль належала центуріатним зборам, які забезпечували, завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень інтереси переважаючих аристократичних і багатих кіл рабовласників. У компетенцію центуріатних зборів входило прийняття законів, обрання вищих посадових осіб (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки про смертну кару.
2)Трибутні збори, залежно від складу жителів триб, що брали участь у них, ділилися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів та ін.) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а починаючи з III ст. до н. е., вони отримали право на прийняття законів, що призвело до зростання їх значення в політичному житті Риму. Але разом з тим, внаслідок збільшення на цей час кількості сільських триб до 35 (4 були міськими), жителям віддалених триб ставало важко прибувати на збори, що дозволило багатим римлянам значно посилити свої позиції у цих зборах.
3)Куріатні збори після реформ Сервія Туллія втратили колишнє значення. Вони лише формально вводили в посаду осіб, обраних іншими зборами, і, зрештою, були замінені зборами тридцяти представників курії — лікторами.
Народні збори в Римі скликалися за рішенням вищих посадових осіб, які могли і перервати їх роботу, і перенести її на інший день. Вони ж головували на зборах і оголошували питання, які підлягали розгляду. Учасники зборів не могли змінювати внесені пропозиції. Голосування по них було відкритим і тільки в кінці республіканського періоду було введено таємне голосування.
Звищесказаного можна зробити висновок, що найміцніше закріпилася в системі влади Афінська екклесія, інші ж знаходилися в певній залежності від виконавчої влади. Особливо виразно це простежується в Стародавній Спарті.
2.2. Виконавчі органи
Формально на чолі виконавчої влади Спартанської держави знаходилися два царі — архагети. Їх влада, безсумнівно, була успадкована від влади родо-племінних вождів і втілювала об’єднання двох племен (ахейців і дорійців) в одну державу. Царі виконували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали по деяких справах судову владу. Помічниками архагетів виступали ефори, які з середини VI ст. до н. е. поставили царів під свій контроль і фактично стали керувати державою.
Ефорів було п’ять, їх щорічно обирали в апеллі з числа всіх громадян. Вони утворювали єдину колегію і виносили свої рішення за більшістю голосів. Ефори займали виключне положення в державі і своїм піднесенням були зобов’язані знаті, що побоювалася посилення царської влади. У їх руках майже цілком знаходилися зовнішні відносини, внутрішнє управління країною. Звіт про свою діяльність ефори давали тільки своїм наступникам, що нерідко призводило до зловживання ними своєю владою. Ефори скликали апеллу і герусію, керували їх діяльністю.
Герусія (рада старійшин) також збереглася від родоплемінної організації. Вона складалася з 28 найзнатніших представників спартіатів, що досягли 60 років, і двох архагетів. Члени герусії — геронти — обиралися народними зборами довічно і не несли відповідальності за свою діяльність. Герусія попередньо обговорювала справи, які могли розглядатися на народних зборах. Вона мала в своєму розпорядженні практично необмежену компетенцію, засідала щодня і керувала всіма справами, в тому числі військовими, судовими, фінансовими, виступала судовою інстанцією проти царів. З посиленням влади ефорів значення герусії зменшилося.
93
В Афінах виконавчу владу здійснювали Рада п’ятисот (буле) і посадові особи. Рада п’ятисот була робочим, виконавчим органом при екклесії. До її складу обира-
лися повноправні громадяни, які досягли тридцятирічного віку, по 50 чоловік від кожної з 10 філ. Сюди могли увійти представники всіх розрядів населення. Компетенція Ради була досить широка. Під керівництвом і безпосереднім контролем Ради 500 діяв весь фінансовий і адміністративний апарат афінської держави. Цей факт говорить про значну роль, яку грала Рада в системі влади давньоафінської держави. Термін повноважень членів Ради — один рік; після закінчення його кожний булевт представляв звіт про свою роботу. Повторне обрання дозволялося через декілька років, і лише один раз, тобто кожний рік, Рада оновлювалася. Її члени отримували платню в розмірі 5 оболів (дрібної монети, рівної приблизно 0,7 г. срібла. — Л. Б., С. Б.) за кожний день фактичної служби і один обол на обід.
Магістрати
В системі органів виконавчої влади в Афінах значну роль відігравали посадові особи (магістрати), які або обиралися відкритим голосуванням на народних зборах, або визначалися жеребкуванням. Демократичні кола Афін віддавали перевагу жеребкуванню, але перед цим кандидати проходили передвиборну перевірку — докімасію, яку проводило буле або за його дорученням — спеціальні колегії. Кандидат у магістрати мав бути повноправним громадянином, приписаним до певного дему, «придатним» фізично, повинен був брати участь в культі Аполлону, шанувати могили предків. Обраний магістрат отримував деякі привілеї: право на почесне місце в театрі, на церемоніях, на час магістратури звільнявся від позовів до нього приватних осіб. Разом з тим йому заборонялося покидати країну, робити заповіти, дарування, він зобов’язаний був звітувати перед органами народовладдя.
Повноваження посадових осіб визначалися рішеннями народних зборів. Магістрати зобов’язувалися виконувати рішення Ради або зборів у межах своєї компетенції. В утворенні магістратур забезпечувалося рівне представництво демів і філ; органи територіального самоврядування зберігали свій контроль за їх діяльністю.
Майже всі магістратури були тимчасовими (не більше ніж на один рік без права переобрання) і колегіальними: кожна з посадових осіб будь-якого рівню мала до 10 рівноправних йому колег. Усі посадові особи були підзвітні. Вони, після закінчення терміну служби, були зобов’язані давати звіт про свою діяльність, головним чином з фінансових питань. Так звана епіхейротонія (голосування руками. — Л. Б., С. Б.), що відбувалася в народних зборах, могла привести посадових осіб або до затвердження їх звіту, або до усунення з посади і віддання під суд.
Магістратури в основному розподілялися на 3 категорії:
Першу складали архонти, які виконували доручення буле по підтримці державного порядку, мали право помилування, покарання, затримання громадян і негромадян Афін.
Другу складали численні епімелети — головним чином помічники інших посадових осіб, а також фінансові чиновники.
Третю, нижчу групу, складали підлеглі — іперети (писарі, реєстратори, судові виконавці), функції яких виконували раби або відпущені на волю.
Особливу категорію посадових осіб складали стратеги — в кількості десяти, яким доручалося військове управління і командування. Ця посада не була оплачуваною і поручалася тільки багатим і видним громадянам; в стратеги могли переобирати, наприклад, Перікл займав цю посаду 15 років. Обов’язки між стратегами розподіляли народні збори, але нерідко в надзвичайному порядку всі державні справи доручалися одному, який отримував звання стратега-автократора.
Схожою на афінську, але більш розгалуженою, була система органів виконавчої влади у Стародавньому Римі.
94
Важливу роль у системі вищих органів влади Римської республіки відігравав Сенат. До його законодавчих повноважень належали питання затвердження законів, прийнятих, наприклад, зборами центуріатів, видання загальних постанов, що стосувалися благоустрою і громадської безпеки. В фінансовій галузі Сенат розробляв державний бюджет і встановлював податки. У зовнішньополітичній сфері він вів переговори з іншими державами або спостерігав за веденням таких переговорів, укладав мирні угоди. Важливі повноваження мав Сенат в питаннях військового будівництва: встановлював чисельність армії, призначав воєнначальників в армії та провінції, виділяв кошти на ведення війни, оголошував надзвичайний стан тощо.
На відміну від булевтів, сенатори не обиралися. Спеціальні посадові особи — цензори, що розподіляли громадян за центуріями і трибами, раз на п’ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, що вже займали, як правило, вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників-аристократів, фактично незалежним від волі більшості вільних громадян.
Роль урядової влади в Римі грали магістратури (державні посади). Як і в Стародавніх Афінах, в Римі склалися певні принципи заміщення магістратур: виборність, терміновість, колегіальність, безоплатність і відповідальність.
За деякими окремими винятками, магістрати обиралися центуріатними або трибутними зборами на один рік. Як і в Афінах, абсолютна більшість магістратур були колегіальними — на одну посаду обиралося декілька чоловік. Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожний магістрат мав право самостійно ухвалювати рішення. В той же час, це право могло бути відмінене його колегою (право інтерцессії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістратури незаможним. Магістрати, за невеликим винятком, після закінчення терміну їх повноважень могли бути притягнуті до відповідальності перед народними зборами, що їх обрали.
Ще одна істотна відмінність римської магістратури — ієрархія посад (право магістрату вищого рівня відміняти рішення магістрату нижчого). Влада магістратів поділяла-
ся на вищу — імперіум (imperium) і загальну — потестас (роtestas).
До imperium відносилася вища військова влада і право укладати перемир’я, право скликати сенат і народні збори і головувати в них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум, який включав право засуджувати до смертної страти, що не підлягало оскарженню. Консулу належав «великий імперіум» — право виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений в центуріатних зборах, якщо його було винесено в місті Рим, і не підлягав оскарженню, якщо був винесений за межами міста. У претора був «обмежений імперіум» — без права засуджувати до смерті.
Влада роtestas належала всім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати штрафи за їх невиконання.
Магістратури ділилися на: 1) ординарні (звичайні); 2) екстраординарні (надзви-
чайні).
1) До ординарних магістратур відносилися посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та інші. Консули (в Римі обиралися два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістратур. Особливо значущими були військові повноваження консулів: набір в армію і командування нею, призначення воєначальників, укладання перемир’я і розпорядження військовою здобиччю.
Претори з’явилися в сер. IV ст. до н. е. як помічники консулів. Внаслідок того, що останні, командуючи арміями, часто були відсутні в Римі, то преторам перейшло управління містом і, що особливо важливо, керівництво судочинством, яке дозволяло їм, завдяки імперіуму, видавати загальнообов’язкові постанови, створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римських громадян (міський претор), а інший — справи з участю іноземців (претор перегринів). Поступово число преторів збільшилося до восьми.
95
Цензори — їх було два — обиралися раз на п’ять років для складання списків римських громадян, розподілу їх за трибами і розрядами і для складання списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції відносилося спостереження за моральністю і видання відповідних едиктів.
Квестори, що були спочатку помічниками консулів без спеціальної компетенції, згодом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням деяких карних справ. Число їх, відповідно, зростало і до кінця періоду республіки досягло двадцяти.
Едили (їх було теж два) спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.
Колегії «двадцяти шести мужів» складалися з двадцяти шести чоловік, які входили в п’ять колегій, що відали наглядом за в’язницями, карбуванням монети, очищенням доріг і деякими судовими справами.
Особливе місце серед магістратів займали плебейські (народні) трибуни, які мали право накладати вето на неправомірні дії майже всіх магістратів.
2) Екстраординарні магістратури створювалися тільки в надзвичайних обставинах, коли Римській державі загрожувала особлива небезпека — важка війна, велике повстання рабів, серйозне внутрішнє безладдя. За пропозицією сенату один з консулів призначався диктатором. Він мав необмежену владу, якій підкорялися всі магістрати. Право вета плебейського трибуна на нього не розповсюджувалося, розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності. Щоправда, в перші століття існування республіки диктатури вводилися не тільки в надзвичайних обставинах, а і для вирішення конкретних завдань, тому повноваження диктатора обмежувалися їх рамками. У період розквіту республіки до диктатури майже не вдавалися. Термін диктатури не повинен був перевищувати шести місяців.
Як і на Сході, провідну роль у системі виконавчої влади механізму античних держав відігравали збройні сили і поліція, які, насамперед, використовувалися для захисту існуючого ладу і поповнення армії рабів військовополоненими.
Військо
Загальновідоме відношення до збройних сил у Спарті, де головним обов’язком спартіатів вважалася військова служба. Вони мешкали на території, що об’єднувала 5 селищ і нагадувала своєрідний військовий табір. Дітей для підготовки до виконання цього обов’язку, починаючи з 7 років, віддавали на державне виховання в спеціальні школи. Спеціальні посадові особи — педономи виховували у них дисциплінованість і беззаперечне виконання вказівок старших, силу і витривалість, військові навички і хоробрість. Навчання закінчувалося в 20-річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли військову службу. Вони разом з періеками виступали як важкоозброєні воїни — гопліти. Легко озброєні ілоти складали допоміжну озброєну силу. Командування всією армією здійснювали архагети, помічниками яких були полемархи. Їм, у свою чергу, підкорялися лохаги, що стояли на чолі основного підрозділу спартанського війська — лоха, який нараховував 500 воїнів. У складі армії була і кіннота — «триста вершників», свого роду кінна гвардія, яка охороняла архагета на війні і забезпечувала безпеку держави в мирний час.
Внаслідок своєї військової могутності Спарта об’єднала навколо себе ряд полісів Південної Греції (Пелопоннесу), що утворили т. зв. Пелопоннеський союз. У війні, що виникла на Балканському півострові Пелопоннес між Пелопоннеським союзом під егідою Спарти і Морським союзом під егідою Афін (431—404 рр. до н. е.), останні зазнали поразки. Причини цього, зокрема, були і в організації афінського війська.
В Афінах, на відміну від Спарти, військове навчання юнаків, т.зв. ефебів, здійснювалося з 18 до 20 років, а всі громадяни віком від 20 до 50 років були зобов’язані нести військову службу. Афінське військо, як і спартанське, складалося з гоплитів, кінноти,
96