легкоозброєної піхоти. Остання поповнювалася з числа фетів і найманців з жителів Криту, Родосу і Фракії.
Як в Спарті, так і в Афінах був сильно розвинений флот. І якщо в сухопутних збройних силах переважала Спарта, в морській справі перевага була, як правило, за Афінами.
Однак найбільшого розвитку армія досягла в Стародавньому Римі. Первинна військова організація Риму була простою. Постійної армії не було. Всі громадяни з 18 до 60 років, що мали відповідний майновий ценз, мали брати участь у військових діях (причому, клієнти могли виконувати військові обов’язки замість патронів). Кожний розряд заможних громадян виставляв певну кількість центурій, що об’єднувалися в легіони. Командування армією сенат доручав одному з консулів, який міг передати його претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни, центуріями командували центуріони, загони кінноти (декурії) очолювалися декуріонами.
Велика військова активність Риму сприяла змінам у його військовій організації: в IV ст. до. н. е. в армії з’явилися добровольці, яким стали платити гроші; в III ст. до н. е. з’явилися легіони від союзників, організованих Римом муніципій і приєднаних до нього провінцій. У цей же час було знижено майновий ценз, з яким пов’язувалось виконання військового обов’язку. Це викликало зростання невдоволення основного контингенту воїнів — селянства, що відривалося від своїх господарств, які приходили через це в занепад, і обумовило необхідність реорганізації армії.
Найбільш великою реформою була військова реформа Марія (107 р. до н. е.), що вводила добровільне вербування найманців в постійну армію замість колишнього цивільного ополчення з вільного населення (землевласників). Добровольцями пішли люм- пен-пролетарі, оскільки їм стали сплачувати за службу і давати повне спорядження. Армія професіоналізувалася, перетворювалася в постійну і ставала самостійною декласованою політичною силою, а полководець, від успіхів якого залежав добробут легіонерів — великою політичною фігурою.
Пануючий клас Риму всіма силами прагнув зміцнити армію і сформувати громадську думку на користь служби в ній. Наприклад, тільки служба в армії могла відкрити дорогу до кар’єри на політичному терені. Величезне значення мала військова дисципліна, яка підтримувалася суворими заходами, особливо в поході. Широко застосовувалися тілесні покарання, аж до страти. Чималу роль відігравала зацікавленість солдат у поповненні числа своїх рабів і в збільшенні своїх земельних володінь.
Поліція
В Афінах поліція знаходилася в розпорядженні одного з архонтів — голови центрального магістрату, уповноваженого стежити за дотриманням порядку. Йому підкорялася поліція, яка не тільки боролася зі злочинцями, але і вистежувала таємні збори, спостерігала за розважальними зборищами, бенкетами й іншими заходами такого роду. В архонта були помічники — асессори, в обов’язок яких входило спостереження за поведінкою і моральністю народу, а також припинення фактів неробства, дармоїдства, розгульного способу життя, аморальної поведінки жінок. Під їх керівництвом поліція стежила за санітарним станом міста, оберігала пам’ятники старовини, визначні пам’я- тки ландшафту.
Поліція діяла у контакті з агарономами і метрономами. Перші стежили за тим, щоб товари на ринках були без підробок і домішок, другі — за правильністю міри і ваги.
У боротьбі з кримінальною злочинністю афінська поліція активно співпрацювала з так званою колегією одинадцяти, яка обиралася Радою 500. Вона здійснювала нагляд за в’язницями, виконувала вироки. Їй були підсудні справи розбійників, нічних і кишенькових злодіїв, інших злочинних елементів суспільства; тут проводилися обов’язкові для того часу тортури рабів, якщо вони проходили свідками у справах.
97
Узв’язку з непрестижністю поліцейської служби в Афінах, її підрозділи формувалися, як правило, з метеків і рабів (переважно скіфів). Функції своєрідної кінної поліції виконували раби—токсоти.
УСтародавньому Римі пануючий клас рабовласників створив ще більш розвинену, ніж в Афінах, поліцейську систему. Римська поліція сформувалася в період республіки, коли в державному механізмі, створеному рабовласницькою аристократією, зміцніли ординарні магістратури. Носіями вищої поліцейської влади в цей період були консули, які і керували придушенням масової непокори рабів, організацією і проведенням каральних експедицій в провінціях, відновленням громадського порядку. У компетенцію консулів входило також кримінальне переслідування громадян, видача ордерів на арешти і обшуки.
З піднесенням Риму над завойованими провінціями і загостренням класової боротьби в 388 р. до н. е. була заснована посада претора, який відповідав за охорону суспільного порядку у столиці і здійснював загальне керівництво її поліцією. У розпорядженні претора були два помічники: цензори і еділи, що обиралися із середовища патриціїв. Цензори повинні були здійснювати нагляд за моральністю і суспільною дисципліною громадян, проводити перепис населення, управляти громадськими будинками, стежити за станом і безпекою шляхів, керувати суспільними роботами, на яких використовувалися головним чином раби. На еділів покладалася основна турбота про «вулиці» і «бруківки», тобто підтримка порядку в громадських місцях. Під їхнім безпосереднім керівництвом діяли вже численні до цього часу ряди поліцейських, озброєних мечами, щитами і батогами.
2.3. Судові органи
Пережитки родоплемінного ладу, що існували в спартанському суспільстві, відбилися і на судоустрої держави. Як і в давньосхідних державах, судова влада перепліталася з адміністративно-політичною і здійснювалася одними і тими ж органами. Архагети виконували судові функції з питань усиновлення або видання заміж спадкоємиці, що мало значення при розподілі земельних ділянок.
Здійснення правосуддя по карних справах вважалося функцією герусії, однак фактично воно було захоплене ефорами. З одного боку, вони порушували карне переслідування проти посадових осіб і навіть царів, а з іншого — самі керували розглядом цих справ в герусії. Приватних осіб кожний ефор міг судити і карати одноосібно.
Для розгляду найтяжчих політичних злочинів: замах на захоплення тиранічної вла-
ди, військова поразка й інші злочини проти держави, об’єднувалися всі три органи державної влади. Якщо герусія, апелла і ефори не приходили до єдиної думки, то зверталися до волі богів, яку запитували через оракула. Це по суті означало, що рішення справи знову таки переходило в руки ефорів.
Схожою на спартанську була і судова влада в Римі. У період утворення держави злочини проти Римської держави розглядалися царем. У першу половину періоду республіки порушення карного переслідування і судочинство по карних справах здійснювалися спочатку консулами, а потім преторами. Апеляція в центуріатні коміції на смертний вирок, винесений магістратом, спричиняла за собою новий розбір даної справи. Але центуріатні коміції могли або відмінити вирок магістрату, або затвердити його. Змінювати вирок вони права не мали.
У деяких випадках судовим органом ставав сенат, головним чином у справах про повстання і заколоти, організовані проти Риму союзними йому народами.
Суд над членами сім’ї — агнатами — проводився домовладикою. Розправа над рабами чинилася їх господарями, але нерідко покарання рабів здійснювалися особливими служителями поліції безпеки, що знаходилися в розпорядженні трьох магістратів. При придушенні повстань рабів масові страти ставали справою солдат або спеціальних поліцейських служителів.
98
Розгляд цивільних справ доручався суддям, обраним сторонами за участю магістрату з числа сенаторів. Деякі судді, що вирішували справи як посередники (розділ, розмежування), називалися арбітрами. Справи з питань торгівлі на ринках розбиралися едилами. Спори між римлянами і іноземцями розглядалися преторами у справах перегринів. У муніципіях судочинство знаходилося у веденні префектів.
Цивільні справи, як і раніше, розглядалися приватними суддями, які призначалися претором за угодою сторін. Якщо такої угоди не було, то призначення судді проводилося або на розсуд претора, або жеребкуванням. Іноді для розгляду цивільних справ призначалися колегії з кількох приватних суддів (трьох, п’яти). Існували також спеціальні судові колегії децемвірів і центумвірів (з 10 і 105 суддів). Децемвіри вирішували спори про громадянство, а центумвіри про спадщину.
В Афінах у порівнянні зі Спартою і Римом було зроблено значний крок уперед в судоустрої. При збереженні незначних архаїчних форм, афінський суд представляв собою самостійний орган державної влади, структура якого характеризувалася певною системністю.
Вершиною цієї системи була геліея — вищий судовий орган, що нараховував до 6000 осіб (по 600 чоловік від кожної з 10 територіальних філ — Л. Б., С. Б). Члени геліеї обиралися жеребкуванням на один рік з громадян, що досягли 30 років. У її складі функціонували 10 колегій, в кожній з яких було по 500 діючих суддів і 100 запасних. З метою запобігання можливим зловживанням колегіям було невідомо, коли їх закличуть до виконання обов’язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду.
Геліея виконувала роль:
своєрідного конституційного суду, володіючи важливим правом відхиляти законопроекти, прийняті народними зборами;
суду першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб;
апеляційної інстанції у справах, розглянутих іншими судами.
Деякі судові функції виконував ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він розглядав справи про навмисне вбивство. За дорученням народних зборів ареопаг міг провести розслідування справ про державні злочини. Але коли мова йшла про особливо тяжкий злочин, роль суду виконували народні збори.
Справи про ненавмисні вбивства розглядалися судом ефетів; розбій, крадіжка й ін-
ші майнові злочини — колегією одинадцяти.
Цивільно-правові спори про майно були у веденні третейського суду диететів і (по дрібних справах) колегії сорока. За часів Перікла виникли суди по демах.
Таким чином, можна зробити висновок, що механізм античних держав істотно відрізнявся від механізму давньосхідних держав. Більше того, вироблені тоді принципи його побудови і діяльності здеякою поправкою на час не втратили свого значенняі сьогодні. Це:
а) принцип представництва інтересів громадян у всіх ланках державного апарату;
б) принцип розподілу влади;
в) принцип гласності і відкритості в діяльності державного апарату; г) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів. Але в цьо-
му плані не слід забувати, що антична держава — це держава обраних і тому саме вони брали участь у цьому процесі.
3.1. Форма афінської держави
Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави періоду її розквіту (V—IV ст. до н. е.), ми приходимо до висновку, що вона безумовно була республікою. Про це передусім свідчать засоби формування органів державної влади:
99
заміщення державних посад на основі принципів виборності, терміновості, колегіальності, винагороди, а також підзвітність і відповідальність перед демосом.
За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демократичною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в античній Греції зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голосу). Рівність у політичних правах обумовлювалася особливим статусом громадянина, який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах, певною мірою, гарантіями такого статусу була визнана священна недоторканість житла (кожний суверенний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встановлювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесії, яке передбачало можливість опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це виражалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за життя одного покоління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магіст-
ратів.
Але значення афінської демократії не слід перебільшувати.
По-перше, у рабовласницьких державах (і в Афінах також) не було відомих представницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори такими вважати не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне державного апарату. Як правило, питання виносилися не рішенням суспільства, а з ініціативи магістратів. Отже, епоха рабовласництва народного представництва як такого не знала; антична демократія була демократією лише для нечисленної верстви населення — рабовласників, перш за все знаті.
По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у прибутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов’язковою частиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправдання полісу. В такому розумінні демократії фінал закономірний і відомий.
«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до оформлення державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни являли собою своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіальною організацією. Вся територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав бути приписаний до такого дему із занесенням в списки, з яких починалося право громадянства. Дем мав самоврядування: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у Раду 500 і в архонти. Деми об’єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяльність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).
У середині V ст. до н. е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над іншими державами. У 446—433 рр. до н. е. оформився Афінський морський союз, куди увійшли майже всі держави Греції (окрім Спарти). У союзі зберегли автономію тільки три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної влади, фінансове пограбування сусідів супроводжувало демократію і навіть зміцнювало її владу. Тобто ми маємо підстави визначити форму афінської держави як своєрідну «республіканську імперіальну».
3.2. Форма спартанської держави
На відміну від Афін Спарта увійшла в історію як зразок аристократичної військовотабірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності і безуспішно намагалася збе-
100