регти рівність серед самих спартіатів. Це відбилося на формі спартанської держави взагалі і формі її правління зокрема.
За засобами формування державних органів Спарти (шляхом виборів) форму правління спартанської держави можна схарактеризувати як республіку, бо в цілому положення спадкових архагетів скоріше було почесним. На відміну від Афін, де реальна влада належала екклесії, апелла в Спарті скликалася рідко, і, як вже було сказано, вирішальної ролі в політичному житті не відігравала. Влада на перших порах належала двом царям — архагетам, а згодом — невеликій групі представників знатних сімей, що довічно перебували членами герусії, і п’яти ефорам, які, щоправда, обиралися народними зборами, але управляли без дієвого контролю, і по суті звітували перед своїми наступниками — представниками тих же знатних родів. Оскільки представники родової знаті — аристократія — володіли реальною виконавчою і законодавчою владою в спартанській республіці, то і державний режим, який там склався, з певною часткою умовності, можна було б назвати аристократичним.
Уформі державного устрою спартанської держави спостерігаються такі ж риси, як
уафінській, з тією лише різницею, що імперське спрямування Спарти виявилося набагато раніше. Це було зумовлено передусім очевидним військовим лідерством Спарти серед інших полісів півдня Еллади. В VI ст. до н. е. навколо Спарти склався Пелопоннеський союз кількох областей і полісів, який повів активну боротьбу за лідерство в Елладі. У кожному з міст союзу влада передавалася спеціальній раді з 10 аристократів, а Спарта ставила гармостів — намісників з військовими і фінансовими функціями. У самій метрополії — Спарті — взаємовідносини історичних інститутів влади дещо змінилися у бік переважання архагетів (вони стали очолювати ефорат) і герусії (яка отримала право вета на рішення зборів).
Як відомо, в Пелопоннеській війні (431—404 рр. до н. е.), у війні двох «республіканських імперій», в боротьбі двох державних режимів: афінського «демократичного» і спартанського «аристократично-воєнізованого», перемогу одержала, що в принципі закономірно, Спарта. Своєрідна державна форма, яка склалася в Афінах і Спарті у вигляді «республіканської імперії», вже в той час, і в подальшому (а з таким явищем ми зустрінемося в XIX—XX ст. — Л. Б., С. Б.), містила в собі протиріччя, які вимагали свого вирішення. Для того періоду історичного розвитку закономірним був шлях встановлення державної форми у вигляді «монархічної імперії», що і показав досвід (щоправда, недовговічний) імперії Олександра Македонського і (більш тривалий) Риму, простими провінціями якого стали в подальшому Спарта і Афіни.
3.3. Форма римської держави
Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства — форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існувала доти, поступилася місцем республіканському ладу.
Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закріпили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інтересами всього суспільства. У цьому значенні римська республіка була новим найважливішим етапом в історії античної держави, можливо, навіть більш змістовним для подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися переважно на «прямому народовладді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.
Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу:
•двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;
•колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;
•невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);
101
•суворе дотримування терміновості всіх без виключення магістратур і відповідальність магістратів за зловживання;
•спроба відділення судової влади від влади виконавчої;
•виключні повноваження народних трибунів;
•наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча був позбавлений виконавчої влади.
Все це разом характеризує форму правління римської держави V—ІI ст. до н. е. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органами влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони переважали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади
нобілітету.
Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», цілком неза-
лежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управлінням створювало особливий уклад взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявлялася ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали
всвоєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб’єктивізму
вдержавній діяльності.
Аналіз внутрішніх взаємозв’язків елементів форми античних держав, які існували до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність республіканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократи-
чного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів,
була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної «унітарної» держави, як виявилося, найбільш сприятливого до втілення ідей республіканізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіаль- ного устрою, не мало перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розвиток форми римської держави.
4.1. Рим від полісу до імперії
Зміни у формі державного устрою Риму почали відбуватися наприкінці IV — на початку III ст. до н. е., що було зумовлено наступними чинниками:
По-перше, на цей час завершилося державно-політичне становлення римського полісу і римська державність спиралася на розвинену систему республіканських інститутів влади й управління, закріплених у праві і в політичних традиціях.
По-друге, Римська держава, створивши могутню, нову за своїми бойовими і організаційними можливостями армію, перейшла до активної завойовницької політики — спочатку в самій Італії, а потім і далеко за її межами.
Протягом III ст. до н. е. Рим підкорив Центральну і Південну Італію (Північна була підкорена ще до 288 р. до н. е.), вступивши в політичне і військове зіткнення з грекоіталійськими державами і Карфагеном, який панував тоді на Середземномор’ї.
Італійські племена і напівдержави утворили разом з Римом умовну Італійську федерацію під пануванням Риму, членство в якій забезпечувало її мешканцям деяку близькість до римлян в правовому становищі. Союзницькі народи кількісно значно посилили римську армію. Це дало можливість, хоч і після важких двох Пунічних воєн, знищити Карфагенську державу і підпорядкувати собі велику частину її володінь у Середземномор’ї.
До початку II ст. до н. е. внутрішня криза Македонської держави зробила її легкою здобиччю Риму. Більше ніж через півстоліття Рим розповсюдив свою гегемонію на всю
102
Грецію. В областях, які приєднувалися, формувалася нова система управління, яка будувалася на домінуванні виконавчо-військової влади, що призначалася Римом і представляла його інтереси. Так з’являлися перші провінції. Рим з полісу став перетворюватися на Римську імперію. Із занепадом найбільших елліністичних держав — Селевкідів і Єгипту, які в I ст. до н. е. підпали під владу Риму, його імперія охопила майже весь середземноморський світ і Близький Схід, почавши військово-політичний наступ на північ і захід Європи.
Формування імперії було не тільки особливою військовою і політичною задачею Римської держави. Цей процес створював особливий фон для існування і перетворень самої державної організації. Військова і політична перевага Риму зробила римський народ особливим, пануючим народом. Так, колись досить гостра, різка соціальна різниця всередині полісної общини відступила перед перевагами єдності. Протягом IV —
IIст.ст. до н. е. форма правління Риму залишалася в головному незмінною.
Зкінця II ст. до н. е. давньоримську державу охопила криза, що торкнулася всіх сторін рабовласницького суспільства. Різнорідні конфлікти і соціальні протиріччя (повстання рабів, особливо під керівництвом Спартака — 74 р. до н. е.; боротьба між оптиматами і популярами* та ін.), ускладнені не дуже вдалими для Риму зовнішніми війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуацію: республіканська органі-
зація вже не відповідала суспільним настроям і часу. Рим став прямувати до військо-
вої монархії, із зразками якої зіткнувся під час східного завоювання. Цьому сприяло декілька історичних чинників:
По-перше, державна організація республіки зберігала — в інститутах магістратур, часом з дуже значними владними повноваженнями, політичну можливість встановлення одноосібної влади.
По-друге, безперервні війни, викликане ними посилення армії, перетворення її з початку I ст. до н. е. в практично постійну, висувало видних полководців у політичні лідери; військове керівництво перетворилося в самостійний і державний інститут, що домінував над іншими.
По-третє, Рим ставав величезною державою — навіть не середземноморського, а світового масштабу, і влада в такій імперії вже за природою своєю (в умовах античного суспільства) не могла бути побудована інакше, як на монархічних засадах.
По-четверте, за роки воєн і криз різко визначилося соціальне розшарування «римського народу». Рабовласники, які представляли величезний клас, численний люмпені-
зований плебс, що існував значною мірою за рахунок державних роздач хліба (тільки в Римі в середині I ст. до н. е. таких було 320 тисяч)24, призвели до становлення нового засобу життя, для якого була характерною вимога «хліба і видовищ», яка у наступні часи стала хрестоматійною. Звичайно, твердження, що «падіння моральності» знищило Римську республіку, не зовсім правильне, але її соціальну базу воно безсумнівно підірвало.
По-п’яте, зростання приватних рабовласницьких господарств на території всієї імперії вплинуло на виключне становище «римського народу». Принісши його в жертву, римляни сприяли консолідації рабовласників на всій її великій території в пануючий клас, пов’язаний єдністю корінних інтересів. Тим самим було створено новий плідний соціальний фон для еволюції форми римської держави.
Найголовнішим показником кризи республіканської державної організації стало формування в I ст. до н. е. інституту військово-політичної диктатури однієї особи, яка стала в Римі майже постійним інститутом.
Першим етапом на шляху становлення нової влади була диктатура Сулли (82— 79 рр. до н. е.), визначного воєнначальника і лідера оптиматів, що отримав від Сенату режимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності де-
*Оптимати — рух (партія), який виражав інтереси багатих і аристократичних республіканських прошарків; Популяри — рух (партія), що виражав інтереси нових легіонерів, офіцерства і люмпенізованого
плебсу.
24 Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 153.
103
жимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності деяких магістратів, введено розправи над громадянами і конфіскації їх майна без судів, за списками, складеними диктатором (т. зв. проскрипції).
Другим етапом — військова диктатура Юлія Цезаря (45—44 рр. до н. е.). Після перемоги в розв’язаній ним громадянській війні, Цезар, проголошений імператором, зосередив в одних руках найбільш значну магістратуру: безстрокове диктаторство, довічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще і права великого жерцяпонтифіка. Незабаром його було вбито запеклими республіканцями, але старий порядок остаточно розхитався. Необхідність найшвидшого виходу з внутрішньої смути стимулювала передачу всієї можливої влади одному з духовних спадкоємців Цезаря — Ок-
тавіану Августу.
Правління Октавіана Августа (30 (27) р. до н. е. — 14 р. н. е.) стало завершальним, третім етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої республіки зберігалися, але їх повноваження змінювалися, а головне — найважливіші зосередилися в одних руках. Ще до нашої ери Август послідовно закріпив за собою звання імператора (29 р.), першого сенатора — принцепса (28 р.), проконсула провінцій (23 р.), трибунську владу (23 р.), посаду консула (19 р.), верховного понтифіка (13 р.). цензора (12 р.). Влада Сенату стала повністю залежати від принцепса, про народні збори тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (привласнений в 27 р. титул «благословенного» став спадковим) зовні була направлена на збереження патріархального укладу і моральності «суворої республіки» і сприяла створенню нового правового укладу майбутньої монархічної імперії.
Історія римської монархічної імперії, як вже було відзначено раніше, поділяється на два періоди:
а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.; б) домінат—284 р. н. е. — VII ст. н. е.):
домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.; домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;
домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.
4.2. Принципат
Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми правління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав сенат. Як і раніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як прикриття постреспубліканського державного устрою.
Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував громадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв провінціями тощо.
Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів.
Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов’язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загаль-
104
ноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забезпечувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону».
Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою формальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійснюється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовласницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.
Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорганізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помічників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцейських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриманням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством.
Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.
За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що використовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіанських кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції.
Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.
4.3. Домінат
Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиблювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих земле-
105