Розглядаючи найбільш загальні риси соціально-економічного розвитку середньовічних країн Сходу (Індія, Китай, Арабський халіфат, Японія), слід зазначити, що жодна з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися буржуазні відносини. Тут, у порівнянні з основними середньовічними європейськими країнами, різко відставали у своєму розвитку промисловість, товарно-грошові, ринкові відносини. У більш схожому з європейськими суспільствами — японському — лише у XVIII — першій половині XIX ст. почали зароджуватися елементи капіталізму у формі мануфактурного виробництва.
Такий характер розвитку був обумовлений стійкою багатоукладністю середньовічних східних суспільств, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів.
Значний вплив на весь хід історичного розвитку країн Сходу здійснювало широке розповсюдження як державної власності на землю, так і общинної, з існувавшим при-
ватним землеволодінням общинників-селян. Державна власність, у її вузькому розумінні, включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж значенні вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні пожалування із державного фонду особам, причетним до влади, які мали право збору і привласнення ренти—податку з визначеної території. Власники державних пожалувань могли стати і фактичними приватними власниками, домігшись розширення своїх власницьких прав, перетворення їх у постійні, такі, що передаються у спадок.
Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всебічно охороняла державну власність на землю з властивою їй традиційною системою експлуатації податних селян, стримувала розвиток приватної власності, що перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.
Співіснування різноманітних форм земельної власності знаходили відображення, насамперед, в особливій структурі панівного класу у всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в Західний середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що використовували працю залежних селян, спирався на феодальну державу, яка об’єктивно виражала його волю, то панівний клас у країнах Сходу — це сама держава в особі сановно-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що жив за рахунок ренти-податку, який сплачували, головним чином, формально вільні хлібороби-селяни.
При цьому необхідно враховувати, що конкретні середньовічні суспільства в краї-
нах Сходу характеризувалися різним ступенем збігу панівного класу з бюрократією, що залежало від міри втручання держави в економіку, рівня розвитку приватного великого землеволодіння. Яскравий приклад цього демонструє середньовічний Китай.
Для цих країн, у порівнянні з європейськими також характерна і менша залежність безпосередніх виробників-селян, більший обсяг їх прав, пов’язаних із розпорядженням своєю земельною ділянкою.
Відсутність панського господарства і панщини призвели до того, що тут селяни не були прикріплені до землі окремих феодалів. Їх залежне становище визначалося зв’я- заністю податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарату, чиновництва. Ця залежність виражалася у становій неповноцінності «простолюдина», що скріплювалася правом, релігією, общинними порядками.
Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу праці в країнах Сходу виражався в тому, що місто тут не стало організуючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку,
тому що прибутковий продукт, який концентрувався в руках окремих соціальних груп,
236
не ставав капіталом, не включався у виробництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових, кіл. Купецький капітал виконував при цьому функції своєрідного агента між ними і ремісниками-виробниками.
Східна сільська община, що представляла собою замкнуте господарство із спадковим, незалежним від ринку, розподілом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а водночас і формування стану городян, купецтва міського типу.
Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник тут знаходився під жорстким контролем бюрократичного державного апарату, був скутий правовими, релігійними приписами, становими, кастовими обмеженнями. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського. В Індії, наприклад, адміністративні межі міста часто були ледь визначені. Тут можна було зустріти ремісниче село і міста із значним землеробським населенням. Міська сім’я в Китаї вважалася таким же подвір’ям (ху), як і сільська, що вносилася в загальнодержавний податковий реєстр.
На відміну від європейського, східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливала на зміну форм держави. Воно не стало і сильною опорою центральній владі в її боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.
Особливості суспільного ладу східних країн наклали свій відбиток на процес становлення там феодальних держав, на їх сутність і форми.
З країн далекосхідної цивілізації сьогодні найбільший інтерес представляє досвід державно-правового розвитку Китаю і Японії.
2.1. Феодальна держава у Китаї
Основні етапи розвитку китайської держави
В результаті глибокої внутрішньої кризи у 220 р. н. е. припинила своє існування одна з найбільших рабовласницьких держав того часу — Ханьська імперія. Стара система органів влади, зруйнована в результаті народних повстань (у першу чергу повстання «Жовтих пов’язок». — Л. Б, С. Б.), після їх поразки відновитися вже не змогла. Начальники урядових військ, що претендували на верховну владу в державі, розв’язали міжусобну війну, яка призвела до розпаду Ханьської імперії на низку самостійних царств. Цей розпад завдав удару по підвалинах рабовласницького суспільства, у надрах якого почали зароджуватися і затверджуватися феодальні відносини, але ще зі значними пережитками рабства.
Стан роздробленості в Китаї зберігався протягом кількох століть, поки в другій пол. VI ст. два значних царства, що існували на Півночі і Півдні, не об’єдналися під верховенством династії Суй. Перші представники цієї династії прагнули до встановлення єдиної держави. Посилення центральної влади супроводжувалося подальшим закріпаченням хліборобів і наступом на давні сільські організації. Розіслані на місця чиновники провели облік населення і виявили селян, не внесених раніше в податкові списки. Був зменшений розмір наділу, податок, навпаки, зріс, збільшилася трудова повинність. Така політика стала причиною народних повстань і незадоволення з боку великих землевласників.
Смута і боротьба за владу привели на престол нову правлячу династію — Тан (618—907 рр.). Щоб припинити народні хвилювання, новий імператор видав ряд указів, спрямованих на поліпшення становища селян: була ліквідована податкова заборгованість за минулі роки, обмежувалися терміни державної панщини, звільнялися продані в рабство селяни, феодалам заборонялося вбивати селян.
237
Представники Таньської династії прагнули обмежити велике землеволодіння, збільшуючи державне, і кількість державних оподаткованих селян. У 624 р. було видано декрет, що встановлював пільгові умови для селян. На користь державі хлібороби були зобов’язані вносити продуктову ренту-податок і відпрацьовувати на державних землях 20 днів на рік. Селяни, що були основною виробничою силою у державі, ставали прикріпленими до землі і були не тільки економічно, але й особисто залежними.
Під час правління Таньської династії було створено досить сильну централізовану державу з добре налагодженим бюрократичним апаратом управління. Але розвиток феодальних відносин призвів у другій половині VIII ст., до кризи в державі. Традиція, відповідно до якої верховна власність на землю належала державі, існуюча соціальна ієрархія і система нагляду не змогли протистояти прагненням феодалів створити великі землеволодіння. Зміцнивши свої економічні позиції, феодали стали претендувати на політичне панування в країні. На місцях отримали поширення сепаратистські настрої. Ведучи з ними боротьбу, держава намагалась присікти прагнення феодалів до політичного панування, передавши військовим частину функцій і прав цивільних чинів. Внаслідок цього в провінціях склалося по суті двовладдя, прицьомубільш впливовими виявилисявійськові намісники.
Скорочення державних земель і зменшення чисельності оподаткованих селян спустошило державну скарбницю. Всі спроби імператорської влади обмежити зростання великого землеволодіння не дали особливих результатів. Захоплення земель і селян продовжувалося. Державні кошти скорочувалися і наслідком цього стали втрати імперією завойованих раніше територій.
Влада перейшла до власників феодальних маєтків. Замість надільної системи було введено новий порядок оподатковування. Всі власники землі розподілялися на дев’ять розрядів, залежно від кількості наявної землі, всі старі повинності замінялися єдиним податком із землі, який стягували незалежно від віку і працездатності осіб, що оподатковувалися. Податки стягувалися двічі на рік: влітку і восени.
Урезультаті реформи оподаткуванню піддавалися не тільки державні селяни, але й утримувачі земель від приватних осіб. Дана реформа офіційно визнала земельні володіння феодалів. Скасування надільної системи призвело до погіршення становища селян, руйнування селянських господарств, що викликало численні народні хвилювання.
Політична влада імператора похитнулася. Утой же час військові намісники домоглися права успадкування на титули і володіння. Вони, підпорядковуючись імператору лише номінально, проводили цілком самостійну політику. УКитаї наступив період феодальної роздробленості. НапочаткуХ ст. булоусунутовідвладиостанньогоімператорадинастіїТан.
Удругій половині Х ст. відновилась загальноімперська політична влада. Новою правлячою династією стала династія Сун. З метою централізації влади було скасовано стару адміністративну систему, що забезпечувала панування військових намісників. Знов утворені райони підпорядковувалися імператору. З метою обмеження влади місцевих чиновників створювалися паралельні органи управління. З центру в округи і повіти призначалися начальники на постійну роботу. Крім того, практикувалося тимчасове призначення чиновників із столиці в провінції. Ідеологічною опорою феодальної монархії служило конфуціанство.
УXIII ст. Китай було завойовано монгольськими феодалами, чиє панування зберігалося до середини XIV ст. У 1351 р. весь Китай внаслідок широкого народного руху, спрямованого проти монгольського ярма, знову став вільним. На престол зійшла династія Мін (1368—1644 рр.). Суспільний і державний лад Мінської імперії точно копіювали стару феодальну державу: той же розподіл населення на ранги і класи, що перешкоджав утворенню станів, той же бюрократичний апарат управління. Вся повнота влади була зосереджена в руках імператора. Політичний розвиток Китаю в XIV—XV ст. сприяв зміцненню феодальних порядків, посиленню невдоволення серед селян.
Селянська війна 1628—1645 рр. змусила китайських феодалів звернутися за допомогою до маньчжурських правителів. Придушивши повстання вони скасували Мінську династію і встановили свою. Династія Цин правила з 1644 до 1911 рр., тобто до Сіньхайської революції.
238
Форми і механізм китайської держави
Всесилля бюрократичного апарату на чолі з китайським імператором, централізація, тотальний поліцейський контроль над особистістю, широта економічних функцій держави й інші чинники дозволяють говорити про збереження й у середньовіччя своєрідної форми китайської держави — «східної деспотії» із необмеженою монархічною формою правління.
Найбільш чітко такі її риси проявилися в період правління імператорів династії Тан, коли склалася класична конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління, що існувала в Китаї декілька століть. Вона отримала особливо різнобічне втілення за часів династії Мін.
На чолі китайської держави стояв імператор, що зосереджував у своїх руках вищу законодавчу і судову владу. Трон переходив у спадщину старшому сину імператора, інші сини отримували князівства — уділи, землі яких вважалися їх власністю. Імператорський двір, який налічував велику кількість слуг, дружин, євнухів, відігравав важливу роль у державному управлінні. Найближчими помічниками імператора були два цзайсяна. Ці посади займали члени імператорського дому або впливові сановники. Часто саме вони фактично вирішували державні справи. Водночас розвивався й ускладнювався спеціальний ієрархічно організований центральний апарат чиновників, на вершині якого знаходилися, як і в таньському Китаї, глави відомств, своєрідних міністерств, а також цензората, вищого наглядово-контрольного органу, і п’ятьох комісаріатів, вищих військово-командних органів.
Управління країною здійснювалося трьома відомствами — палатами: одна палата
представляла органи виконавчої влади, дві інші готували й оприлюднювали імператорські укази, організовували урочисті церемонії. Діяльністю кожної палати керували начальник і два його помічники: правий і лівий.
Першій палаті підпорядковувалися шість відомств, що ділилися на дві групи.
До першої відносилися: відомство чинів, що займалося призначенням і звільненням чиновників; відомство обрядів, що спостерігало за дотриманням обрядів, етикету, моральністю; відомство фінансів, що здійснювало облік сплати податків. Престиж чиновницької посади в Середньовічному Китаї був настільки великий, що саме це відомство і його глава вважалися головними серед інших.
До другої групи відомств відносилося військове відомство, що займалося організацією військової справи в імперії; відомство покарань, якому підпорядковувалися суди і в’язниці; відомстворобіт, що здійснювалоорганізацію трудової повинності оподаткованих.
При імператорському палаці знаходилися особливі управління, що обслуговували імператорську особу, палацове майно. Важливе місце серед державних установ займала палата інспекторів, завданням якої було спостереження за центральним і місцевим апаратом. Діяльність цього органу сприяла централізації державного апарату.
Імперія була розподілена на провінції (дао), округи (чжоу), повіти (сянь). На кожному з цих рівнів була своя організація чиновників, які призначалися і зміщалися центром. Більш дрібною ніж повіти одиницею були села, очолювані старостами, а самою дрібною — об’єднання чотирьох — п’яти подвір’їв. Створення таких одиниць сприяло руйнації родових зв’язків, що у селі були ще досить сильними. Заміщення державних посад будувалося за системою державних іспитів.
У середньовічному Китаї судові справи розглядалися як у власне судових органах, так і в органах адміністративних, що виконували судові функції. У Мінському Китаї склалася відносно струнка ієрархічна судова система, на вершині якої стояв сам імператор, внизу — виборний старійшина села. Більшість справ вирішувалася в повітових управах — ямінях, де вершив суд повітовий начальник. У випадку недостатності доказів справа або відкладалася, або передавалася спеціальному слідчому судді з кримінальних справ, що за своїм чиновницьким рангом дорівнювався повітовому начальнику.
Справи, пов’язані з тяжкими злочинами: вбивством, крупним розкраданням, хабарництвом, надходили в область або провінцію, де діяли особливі судово-урядові органи:
239
«управа адміністративних справ», що здійснювала контроль за правильним виконанням адміністративних справ; «управа з військових справ», де розслідувалися справи військових; «управа по розгляду судових справ», тобто по справах іншого населення. Ця стадія в принципі була завершальною для розгляду більшості судових справ. Тільки в тому випадку, якщо справа не була остаточно вирішена в області або провінції, вона направлялася в той або інший столичний судово-слідчий орган. В епоху Мін це були
Відомство покарань (син бу), Храм великої істини, Центральний ревізійно-слідчий кар-
ний суд, до якого надходили справи особливої складності. Тут виносились рішення від імені імператора, якому доповідали про всі смертні вироки. Імператор мав право оголошувати амністії, а також пом’якшувати покарання.
2.2. Японська феодальна держава
Виникнення держави в Японії
У III ст. В Японії почався процес розкладання первіснообщинного ладу. У середині родів виділялася родова аристократія, розвивалися майнова і соціальна нерівність, різноманітні форми експлуатації привілейованою родовою верхівкою своїх родичів і іноплемінників, захоплених під час військових походів. Рабські форми експлуатації, що сприяли зміцненню соціально-економічних і політичних позицій родової знаті, не одержали, проте, широкого розповсюдження. Географічні умови Японії, її острівне положення, гористість місцевості сковували їх розвиток. Тут не можна було при примітивних знаряддях праці створити великі латифундії (оскільки поливне рисівництво потребувало інтенсивної праці селянина на невеличкій ділянці землі), а також добути за рахунок військових походів достатньої кількості рабів.
Не останню роль відіграв й особливий вплив високорозвиненої китайської цивілізації з її традиційною соціально-економічною структурою і державною системою, а також релігіями: буддизмом і конфуціанством, що були особливо сильними на ранніх стадіях розвитку японського суспільства і держави. Говорячи про сильний релігійний вплив Китаю слід зазначити, що з двох китайських релігій (конфуціанства і буддизму) вплив конфуціанства був меншим. Воно не пустило глибоких коренів у Японії в порівнянні з легко засвоюваним буддизмом, тому що тут, на час його проникнення, не сформувалося достатньо освіченого прошарку релігійних ідеологів, спроможних впровадити його філософські догмати в маси.
З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь племінного союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину території країни. Проте міжусобна боротьба, що продовжувалася, перешкоджала створенню в цей час ефективно діючої центральної влади. Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в племінному союзі, яка вплинула на посилення процесів соціального розшарування і формування державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі з
Тайка.
Соціально-економічні і політичні нововведення цього часу знайшли відбиток у серії реформ, закріплених у Маніфесті Тайка, доповнених спеціальним кодексом «Тайхо рьо». Реформи Тайка, що мали для Японії VII ст. значення політичної революції, озна-
менували завердження ранньофеодальної держави.
Феодальні відносини, що панували протягом багатьох століть у Японії, багато в чому подібні до європейських. Тут існувало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова і грошова ренти, відпрацювання. Система п’ятидворок зв’язувала селян круговою відповідальністю. У містах існували цехи і гільдії. І так само, як, наприклад, у Німеччині, вони регламентували не тільки виробництво, але і приватне життя своїх членів.
Японський феодальний клас складався з двох основних станів —напівзалежного від центральної влади князів — даймо і дрібного дворянства, відомого під назвою «самураїв». Самураї мали значні привілеї, які навіть надавали їм право безкарного вбивства будь-якого ремісника або купця, якщо останні не виявляли йому достатньої поваги.
240