Наявність схожих рис у японського і європейського феодалізму є наочним прикладом прояву історичних закономірностей у народів, розділених величезними просторами
іякі не знали про існування один одного.
Вісторії розвитку японської феодальної держави можна виділити два етапи, що відрізняються, насамперед, за формою правління.
Протягом першого етапу (VII—ХІІ ст.) її форма правління багато в чому нагадувала форму правління танського Китаю, із властивими йому органами влади: імператор, державна рада, що розробляла загальні напрямки державної політики; інші схожі органи влади і управління. Проте, на відміну від Китаю, у Японії існувала особлива духо-
вна державна рада.
Сьогунати в Японії
УХІІ ст. форма правління в Японії зазнала значних змін. Це було обумовлено зростанням економічної сили і політичним впливом місцевих кланів губернаторів, намісників тощо, які фактично ставали необмеженими правителями-вотчинниками у своїх володіннях. В умовах їх боротьби, яка не припинялася, в Японії встановилася нова форма
правління — сьогунат — своєрідна форма феодальної військової диктатури, при якій
влада як у центрі, так і, певною мірою, на місцях зосереджувалася в руках сьогуна —
«великого полководця». Встановлення сьогунату в Японії знаменувало початок другого етапу розвитку феодальної держави в Японії, періоду його військово-політичного об’єднання. Опорою режиму стала військово-служива феодальна ієрархія, насамперед, стан самураїв, що перетворилися в прямих або опосередкованих васалів сьогуна.
Починаючи з кінця ХІІ ст., в історії японської держави виділяють періоди трьох
сьогунатів.
Перший сьогунат Мінамото (1192—1333 рр.). Встановлення першого сьогунату Мінамото*, що спирався на новий військово-бюрократичний апарат — бакуфу, було викликано прагненням подолати роздробленість, придушити чвари, зміцнити феодальну державу у своїх власних інтересах і в інтересах усього феодального класу.
Уперіод камакурського сьогунату імператорський престол було поставлено під прямий контроль сьогунів. Навіть престолонаслідування імператорського дому потребувало згоди і своєрідного затвердження в бакуфу. Вводилася особлива посада радника сьогуна при дворі (1221 р.), якому підпорядковувалася особлива дружина і в обов’язок якого ввійшло «політичне заступництво» імператора. У XIII ст. правителі нового клану Ходзе ініціювали поділ імператорського дому Фудзивара на 5 гілок, яким по черзі давалися звання секкенів. Тоді ж і сам імператорський дім було поділено на південну і північну гілки із правом успадкування престолу по черзі. Гарантом цієї розгалуженої системи монархії виступали сьогуни. Таким чином, установилася реальна військовополітична диктатура нової влади.
Управління в рамках сьогунату стало здійснюватися через нову систему місцевих представників: сюго, яким доручалися поліцейські і військово-васальні справи (із 1190 р.), і дзито — земельних представників по контролю за податками, у тому числі й
увотчинах — сеєнах (із 1185 р.). Згодом сюго стали як би військово-поліцейськими губернаторами в провінціях, володіючи в тому числі і судовими правами. Сьогун вважався «главою сюго і дзито», тим самим зосереджуючи у себе військову і поліцейськосудову владу. Центральне управління країною здійснювало бакуфу, в якій виділялись
декілька відомств: адміністративне (мандокоро), судове (монтюдзе), військове (са-
мурайдокоро). Відомства були одночасно і судовими інстанціями по позовах васалів — гокенинів. Для нагляду за знаттю була створена спеціальна рада з 10 вищих васалів сьогуна.
* Перший сьогунат називають ще Камакурський від м. Камакур, яке було на той час місцем знаходження уряду сьогунату.
241
Наприкінці XIII ст. військова диктатура сьогунів набула більш відкритого вигляду. Від Державної ради правителі Ходзе перейшли просто до домашніх нарад клану. Реальне становище секкенів занепало, було ліквідовано державний секретаріат. Зростанню значення військової організації сприяла тривала боротьба з навалою монгольського флоту, розгромленого, в тому числі, завдяки «священій допомозі» тайфуну (камікадзе), який знищив ворожі кораблі.
Другий сьогунат Асикага (1335—1573 рр.). Система управління Камакурського сьогунату посилила сепаратистські настрої різних кланів, тепер уже територій. Після низки заколотів, реставрації тимчасової влади імператорів у країні, встановився режим сьогунату дому Асикага. Другий сьогунат сприяв загальній децентралізації країни. Протягом XV ст. країну роздирали постійні міжусобні війни, селянські повстання. Державна влада і управління обмежувалися межами феодального угруповання, яке збиралося навколо сьогунів. Влада бакуфу була значно ослаблена. Цьому сприяло те, що японському сьогуну прийшлося визнати свою васальну залежність від Китаю, до якого і перейшло право затверджувати японських імператорів. У країні в цей час було біля 20 великих і значна кількість середніх і дрібних даймх, що у своїх володіннях правили фактично самостійно.
Третій сьогунат Токугава (1598—1867 рр.). В останній чверті XVI ст. найзамож-
ніші феодали центральної Японії повели боротьбу за політичне об’єднання країни, яка закінчилася встановленням третього сьогунату Токугава Ієясу.
УXVII—XVIII ст., коли відбувалося посилення жорстокості форм і методів здійснення державної влади, сьогунат набув рис абсолютистського правління, що спиралося на військово-поліцейський апарат, який позбавився багатьох пишних атрибутів досьогунатських часів, але був настільки ж численним і розгалуженим.
Утой же час зберігалася і система традиційної монархії з власним управлінням і власними повноваженнями. Імператор був номінальним главою держави. Його повноваження обмежувалися власним двором і релігійними справами. Відповідно до особливого «Заповіту Ієясу» всі реальні державні повноваження передавалися сьогуну, влада його визнавалася спадковою у власному роді. При імператорі знаходився особливий
представник сьогуна — сьосидай, що вважався одночасно намісником імператорської столиці Кіото. Імператорський двір мав у своєму розпорядженні власну адміністративну організацію, але його роль обмежувалася палацевими церемоніями, релігійними і науково-освітніми справами в столиці. На основі закону 1615 р. навіть релігійні функції імператорського двору були поставлені під контроль сьогуна, що втручався в призначення на всі вищі придворні посади.
За формою державного устрою Японія того часу являла собою досить централізовану державу, хоча феодальні князівства, як адміністративно-політичні одиниці, не були ліквідовані. Місцеві князі зберігали право управління, суду на своїх територіях. Відповідно до закону від 1632 р. вводилися спеціальні посади поліцейських інспекторів (мецке) сьогуна, які на чолі зі старшими поліцейськими здійснювали нагляд за діяльністю князів—дайме. Незмінно залишалися під контролем бакуфу торгівля і ремесло у великих містах, а також гірничорудні підприємства.
В цей час одним із засобів зміцнення влади сьогуна була система закладів, остаточно закріплена законом у 1635 р. Відповідно до закону всі дайме повинні були поперемінно мешкати в будинку сьогуна, а повертаючись у свої володіння, залишати в Едо (столиці сьогуната) свої сім’ї. Система закладу поширювалася і на синів імператора.
Найближчим помічником сьогуна був його перший радник (тайро), що виконував у разі потреби обов’язки регента. Він, як правило, і призначався при надзвичайних обставинах. Крім того, при сьогуні існувало коло старших радників (рейзто), що складали безпосередньо уряд, який виконував свої обов’язки позмінно протягом місяця. Декілька старших радників в останні роки токугавського сьогунату склали Державну раду, дещо таке, що нагадувало вузький «кабінет міністрів». За кожним із членів ради закріплювалося визначене коло управлінських функцій і контроль за однією з п’яти колегій бакуфу: внутрішніх справ, іноземної, військової, військово-морської і фінансів.
242
Таким чином, говорячи про форму японської держави періоду середньовіччя, можна дійти висновку, що вона була відносно централізованою державою, форма правління якої представляла своєрідну абсолютну монархію, що встановилася у зв’язку з узурпацією влади імператора Японії «великим полководцем» — сьогуном. Основною рисою цієї феодальної монархії було двовладдя, імператора і сьогуна. Військово-поліцейський режим сьогунату підтримувався в основному середньовічним становим ладом, впливом служивого прошарку самураїв. Після того, як стара станова система стала розпадатися (ХІХ ст.), у країні наступила державно-політична криза влади. Японія вступає у новий етап свого розвитку.
3.1. Арабський халіфат
Якщо історичний досвід державно-правового розвитку Японії, і частково Китаю, представляють особливий інтерес з точки зору сучасного рівню розвитку, якого вони досягли, то мусульманські країни цікаві нам, насамперед, з точки зору впливу арабів на європейську культуру, у тому числі і правову, який мав місце і в Україні (через Туреччину).
Значний внесок зробили араби (араб — кочовик) у різноманітні сфери життєдіяльності. В організації промисловості, торгівлі і кредиту вкоренилася арабська термінологія: цифра, тариф, базар, магазин, арсенал тощо. Араби винайшли вексель, що було викликано далекими подорожами купців, які побоювалися брати із собою гроші у вигляді монет і переважно намагалися вести свої операції за допомогою письмових боргових зобов’язань. Вони створили десяткову систему рахунку і важливу галузь математики — алгебру, прославилися своїми відкриттями в астрономії й інших науках, створили перші університети. Через арабів у Західній Європі стали відомі твори Арістотеля, послідовниками якого були знамениті філософи Ібн Сина й Аверроес.
Арабський халіфат, як середньовічна держава, склався в результаті об’єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Його історію можна розділити на три періоди.
Перший період (VII ст.) охоплює час від утворення арабської держави до приходу до влади династії Омейядів, що продовжувалася 30 років.
Другий період (661—750 рр.) — створення відносно централізованої держави у вигляді своєрідної деспотії, очолюваної спадковим халіфом (династія Омейядів), який був одночасно главою ісламу. У цей період халіфат став феодальною державою.
Третій період (750—1258 рр.) — створення великої Арабської імперії (династія Абассидів), її подальша феодалізація і розпад.
Виникнення держави у арабів
У VII ст. населення більшої частини Аравійського півострова жило ще в умовах родового ладу, який знаходився вже в стані значного розкладу. Соціальна диференціація населення, виділення родо-племінної аристократії в особі старійшин племен (шейхів, емірів-князів, каїдів-вождів тощо), влада яких стала фактично спадковою, обумовило в основному виникнення держави в арабів. Водночас чимале значення у створенні арабської держави мала економічна криза, викликана відносним перенаселенням і потребами в нових пасовиськах. Арабам потрібні були нові території і вони прагнули захопити їх у межах Ірану і Візантії. Ця криза прискорила процес об’єднання арабських племен у союзи і створення єдиної арабської держави в межах всієї Аравії.
Це прагнення до об’єднання арабських племен знайшло свій ідейний вираз у вченні ханіфів, що проповідували віру в єдиного бога (Аллаха), і в ісламі (іслам — покірність), магометанському релігійному вченні, фундатором якого вважається Мухаммед (Магомет), що жив приблизно з 570 по 632 роки.
243
Мухаммед, сирота з Мекки, пастух, на якого «зійшли одкровення», записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха і нового суспільного порядку, що виключав племінну роздробленість. Главою арабів мав стати пророк — «посланець Аллаха на землі».
Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановлення милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті «одкровеннями» Мухаммеда, що змусило його втікати з групою найближчих послідовників у 622 р. з Мекки в Ясриб (пізніше — Медина, «місто Пророка»). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різноманітних соціальних груп, включаючи кочовиків-бедуїнів, збудувати першу мечеть, визначити порядок мусульманського богослужіння.
Мухаммед підтверджував, що ісламське вчення не суперечить двом уже раніше розповсюдженим релігіям — іудаїзму і християнству, а тільки підтверджує й уточнює їх. Проте вже в той час ставало зрозумілим, що іслам містить і дещо нове. Достатньо чітко проявилася його жорсткість, а часом і фанатична нетерпимість у деяких питаннях, особливо влади і права на владу.
Відповідно до доктрини ісламу, влада релігійна невіддільна від світської і є основою останньої. У зв’язку з цим іслам потребував однаково безумовного підкорення богу, пророку і «тим, хто має владу».
Своєрідною рисою в утворенні арабської держави був склад його початкового ядра — общини Мухаммеда, побудованої не за ознаками родоплемінної спільності, а за схильністю до ісламу. Самі члени общини розділялися на дві категорії: панівне становище займали супутники Мухаммеда при втечі його в Медину — мухаджири (переселенці). Інші жителі Медини, що прийняли іслам пізніше, належали до групи ансарів (сподвижники). Община Мухаммеда могла включати до свого складу людей незалежно від їхньої національності і племінної приналежності лише за однієї умови — прийнятті ними ісламу.
До 630 р. організаційна перебудова мусульманської общини в Медині у державне утворення була завершена. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів общини почалася боротьба із противниками нової соціально-політичної структури.
Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримали виключне право на владу. З її рядів, після смерті пророка, стали обирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників пророка»). Перші чотири халіфи, так звані «праведні» халіфи, придушили невдоволення ісламом серед деяких прошарків і завершили політичне об’єднання Аравії.
Форми і механізм Арабського халіфату
За формою державного устрою Арабський халіфат представляв собою одну із наймогутніших імперій того часу. Вже в VII — першій пол. VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Ближній Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку й Іспанію. Арабське військо вступило і на територію держави франків, але було розбито лицарями Карла Мартелла у битві під Пуатьє в 732 р. Проте, до цього часу межі халіфату на сході стикалися з Індією і Китаєм, а на заході доходили до Атлантичного океану.
Халіфат був імперією, що ділилася на головні області і провінції. У завойованих територіях з арабським населенням було зроблено розподіл на великі області, в інших — на дрібні. За часів перебування у влади Абассидів відбулася реорганізація управління на місцях: адміністрації областей були позбавлені самостійності, яку вони мали раніше; на чолі кожної області були поставлені родичі халіфа, що часто змінювалися, щоб не мати можливості зміцнити свою владу в даній області.
244