За формою правління — це теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом духовного глави.
Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також спадкоємцем пророка, тобто Мухаммеда. У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично необмеженим у своїй владі деспотом, що передавав свій престол у спадщину. Як і раніше, він вважався главою мусульманської релігійної організації й охоронцем віри.
Халіфи порвали з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не виділятися із загальної маси. Омейяди й Абассіди жили в казковій розкоші, у чому їм наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірановізантійський церемоніал.
Вищим чиновником у мусульманській державі, який вважався другою особою після государя, був великий візир — глава двору халіфа, начальник канцелярії, керівник військового і фінансового відомств. Його основний обов’язок полягав у тому, щоб проводити в життя розпорядження халіфа. Від його імені він контролював прибутки і витрати держави, призначав емірів і губернаторів. Відповідно до мусульманського права, візири могли бути двох типів: із широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки такі, що мали виконувати розпорядження халіфа. Призначення останніх практикувалося в ранньому халіфаті. Нерідко візири зосереджували всю повноту влади у своїх руках.
Центральне управління в Арабському халіфаті здійснювали спеціальні урядові відомства — дивани, покликані, зокрема, складати особливі книги, що містили різноманітні свідчення, статистичні дані загальнодержавного значення (насамперед, про збір податків і їх розподіл). Дивани відали різноманітними галузями управління. На чолі їх стояли правителі, що призначалися халіфом, і мали звітувати перед ним.
Судові і правоохоронні органи. Судові органи були цілком незалежними від місцевої влади і підпорядковувалися тільки центру. Джерелом будь-якого правосуддя виступав сам халіф. На місцях правосуддя відправляли його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар цілком відокремив адміністрацію від суду і проголосив навіть рівність усіх перед законом. Правосуддя відправляли каді (судді).
Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) із рядів мусульманської аристократії. За виконання своїх обов’язків каді не отримував винагороди, якщо він визнавався заможною людиною. У іншому випадку він регулярно отримував платню від держави. Особливістю мусульманської судової системи була відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважалося остаточним і на нього можна було скаржитися тільки халіфу або іншому носію верховної влади. Каді, проте, міг переглянути свої рішення або вироки.
Крім судових функцій, каді доручали низку інших справ: призначення опіки і піклування, контроль за їх здійсненням, видача заміж жінок, що не мали попечителів, спостереження за громадськими дорогами, будівлями, в’язницями, виконання духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.
Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася здирствами і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю судів («інспектор кривд»).
Поліція, як спеціальний орган, було створено при Омейядах, але значного впливу вона досягла при Абассидах. Тоді було створено альбарид, відомство, аналогічне відповідному відомству у Візантії, що управляло поштою і зв’язком і одночасно виконувало функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов’язок стежити за станом умонастроїв у державі і доносити про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції, що доносили халіфу про все, чого він вимагав.
245
Розпад Арабського халіфату. Незважаючи на міцну «підтримку» з боку ісламу, монархічна теократична імперія, що склалася в арабських країнах, не змогла підтвердити свою життєздатність надовго і на великому просторі. Вже на початок ІХ ст. в Арабському халіфаті відбулося фактичне обмеження світської влади халіфів з боку візирів, що фактично стали управляти державою; почали виявлятися сепаратистські тенденції, які призвели в остаточному результаті до розпаду халіфату на емірати і султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі. До середини Х ст. під владою халіфа збереглися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдаду. У 1055 році Багдад було захоплено турками-сельджуками. Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в ХІІІ ст. За халіфом збереглося духовне лідерство над сунітами, поки воно у ХVI ст. не перейшло до турецьких султанів.
3.2. Турецький султанат (Османська імперія)
Утворення турецької держави, основні етапи її розвитку
Початок створення державної організації турецького народу припадає на Х—ХІ ст., коли на базі племінних об’єднань тюрок-огузів (сельджуків) було створено Сельджукський султанат — раннє державне утворення, що зберегло риси військово-кочового об’єднання. Починаючи з сер. ХІ ст., сельджуки почали завойовувати Персію, Малу Азію та інші території Близького Сходу. Як уже раніше відзначалось, у 1055 р. вони захопили Багдад і їх правитель одержав від халіфа титул султана. Почалися завоювання візантійських територій, але хрестові походи відкинули сельджуків від Візантії, відтіснивши їх в Анатолію, де остаточно оформилася ранньофеодальна держава турків.
Набувши значної сили у ХІІІ ст., султанат не зміг протистояти монгольській навалі і до кінця цього століття розпався на окремі князівства — бейлики. Один із таких бейликів — Османський (від імені правлячих султанів) — до початку XIV ст. став міцним військовим князівством. Піднесення його пов’язано з династією правителя одного з племен — Ертогрула, а головне, його сина — Османа (із 1281 р. султана). Наприкінці XIII ст. (1299 р.) князівство стало практично самостійним, що знаменувало початок нової незалежної держави.
Воно розширилося за рахунок володінь ослаблої Візантії в Малій Азії, вийшло до морів, підпорядкувало собі колишні бейлики старої сельджукської держави. В сер. XIV ст. турки розгромили залишки монгольської держави в Ірані, а в другій половині цього ж століття під владу турок підпали феодальні держави Балканського півострова, було встановлено сюзеренітет навіть над Угорщиною. За часів правління султана Орхане (1324—1359 рр.) у державі, що утворювалася, стала складатися нова політикоадміністративна організація, яка була представлена феодальною бюрократією. Країна одержала адміністративний розподіл на три уділи і десятки округів, що очолили поставлені з центру паші.
У правління Баязида I Блискавичного (1389—1402 рр.) Османська держава стала найважливішим суб’єктом міжнародних справ і політики на Чорному і Середземному морях. Це було обумовлено низкою важливих перемог над Візантією, яку від повного розгрому врятувало тільки чергове вторгнення монгольських військ під верхвенством Тимура.
Чергова монгольська навала призвела до розпаду Османської держави на декілька частин, над якими султанам усе ж вдалося зберегти фактичну владу. У відродженій на початку XV ст. єдиній державі ліквідовувалися залишки старої роздробленості, почалися нові завоювання. У середині століття турки здійснили черговий наступ на Візантію, що у 1453 р. закінчився захопленням Константинополя. Перейменоване у Стамбул місто стало столицею імперії. Візантія — правонаступниця Римської імперії — була остаточно повалена.
246
У XVI ст. завоювання були перенесені на Грецію, Молдавію, Албанію, Південну Італію, турецькій владі були підпорядковані Іран, Єгипет, Алжир, Кавказ, узбережжя Північної Африки. За правління Сулеймана I (1520—1566 рр.) держава одержала закінчену внутрішню адміністративну і військову організацію. Османська імперія стала найбільшим за територією і населенням (біля 25 млн жителів) й одним із самих найвпливовіших у політичному відношенні державним утворенням тодішнього європейськоблизькосхідного світу.
Зкінця XVII ст. Османська імперія, залишаючись найбільшою державою, вступила
втривалу смугу кризи, внутрішніх чвар і військових невдач. Поразка у війні з коаліцією європейських держав (1699 р.) призвела до часткового поділу імперії. Позначилися центробіжні тенденції в найбільш віддалених володіннях: Африці, Молдавії і Валахії. Істотно скоротилися володіння імперії в XVIII ст. після невдалих війн із Росією. Державно-політичний устрій імперії в основному зберігся таким, яким він склався в XVI столітті.
Форми і механізм турецької держави
Своєрідність історичного шляху становлення турецької державності: від військовокочової імперії до централізованої держави, вплив візантійської й арабської державних традицій, релігійно-політичний дух мусульманства — відбилися на її формі, державному механізмі. Практично з моменту свого державного становлення Османська імперія прийняла вигляд абсолютної монархії. Своєрідні риси турецького абсолютизму визначалися особливостями військової системи, а також традиційною східною організацією державної адміністрації.
Влада султана (офіційно він іменувався падишахом) була політичною і юридичною основою держави. Відповідно до закону, падишах був «упорядником духовних, державних і законодавчих справ», йому в однаковій мірі належали і духовно-релігійні, і світські повноваження. В міру зміцнення Османської держави правителі приймали титули хана (XV ст.), султана, худавендиляра (імператора). За часів Баязидів імператорська гідність була навіть визнана європейськими державами. Султан вважався главою всіх воїнів («чоловіків меча»). Як духовний глава мусульман-суннитів, він мав необмежене право карати своїх підданих. Традиція й ідеологія накладали на владу султана суто мо- рально-політичні обмеження: государ мав бути богобоязливим, справедливим і мудрим. Проте невідповідність правителя цим якостям не могла служити підставою для відмови в державній покорі.
Найбільш важливою відмінністю влади турецького султана від халіфату було споконвічне визнання за ним законодавчих прав; у цьому відбилася тюрксько-монгольська традиція влади. (Згідно з тюркською політичною доктриною, держава була тільки політичною, а не релігійно-політичною спільністю народу; тому влада султана і духовних авторитетів співіснувала при верховенстві першого — «царство і віра».) Після взяття Константинополя була сприйнята і традиція коронації.
Турецька монархія дотримувалася принципу родової спадщини трону по чоловічій лінії. До XVII ст. правилом був перехід трону від батька до сина. Законом 1478 р. не тільки дозволялось, але і приписувалося, з метою уникнення міжусобних війн, тому із синів, хто має успадкувати трон, вбити своїх братів. З XVII ст. установився новий порядок: престол успадковував старший за віком із династії Османів.
Важливою частиною вищої адміністрації був двір, що підрозділявся на зовнішню (султанську) і внутрішню (жіночі покої) частини. Зовнішню очолював управитель (глава білих євнухів), що фактично являвся міністром двору і розпоряджався майном султана, внутрішню — глава чорних євнухів, що був особливо наближеним до султана.
Центральна адміністрація імперії склалася в основному в сер. XVI ст. Головною особою, як і в Арабському халіфаті, був великий візир, що вважався як би світським державним заступником султана. Він завжди мав доступ до султана, у його розпоря-
247
дженні були самостійні державні повноваження (крім законодавчих); йому підпорядковувалися місцеві правителі, військові начальники і судді.
Крім великого, вище коло сановників складали прості візири (число їх не перевищувало семи), обов’язки і призначення яких визначав султан. До XVIII ст. візири отримали стійкі спеціалізовані повноваження: візир-кийяши був діловодом великого візира й уповноваженим з внутрішніх справ, реїс-ефенди відав іноземними справами, чаушбаши очолював нижчий адміністративний і поліцейський апарат, капудан — флот тощо.
Великий візир і його помічники складали велику імперську раду — диван. Це був дорадчий орган при великому візирі. З початку XVIII ст., частково поповнивши свій склад, диван став і безпосередньо виконавчим органом, свого роду урядом.
При султані існував і дорадчий орган — найвища рада з членів дивану, міністрів палацу, вищих воєначальників і, обов’язково, намісників окремих областей. Збирався він нерегулярно, і ніяких визначених повноважень не мав, а був як би виразником думки урядової і військової знаті. З початку XVIII ст. він перестав існувати, але наприкінці століття відновився у вигляді меджлісу.
Духовно-релігійну частину державних справ очолював шейх-уль-іслам (посада заснована в 1424 р.). Він очолював весь стан улемів (мусульманських священнослужителів, куди також відносились судді — каді, богослови і правознавці — муфтії, викладачі духовних училищ тощо). Шейх-уль-іслам мав не тільки адміністративну владу, але і здійснював вплив на законодавство і правосуддя, оскільки багато законів і рішень султана й уряду передбачали його правове ухвалення. Проте в турецькій державі, на відміну від халіфату, мусульманське духовенство стояло під верховною владою султана, і шейх-уль-іслам призначався султаном. Його більший або менший вплив на хід державних справ залежав від загальнополітичних взаємовідносин світської влади з правом шаріату, що змінювалися протягом століть.
Численні чиновники самих різних рангів вважалися «рабами султана». Найважливішою особливістю соціального ладу Туреччини, важливою для характеристики урядової бюрократії, була відсутність, у повному розумінні слова, дворянства. І титули, і прибутки, і пошана залежали тільки від місця на службі султана. Тими ж кодексами розписувалася призначена платня чиновникам і вищим сановникам (виражене в грошовому прибутку з земельних наділів). Нерідко вищі сановники, навіть візири, починали свій життєвий шлях самими справжніми невільниками, іноді навіть із немусульман. Тому вважалося, що і становище, і життя чиновників цілком у владі султана. Порушення службових обов’язків розглядалося як державний злочин, непокора падишаху каралась смертю. Рангові привілеї чиновників виявлялися лише в тому, що закони приписували, на якому підносі (золотому, срібному тощо) буде виставлена голова непокірливого.
Особливі військово-феодальні риси турецької державності, майже абсолютний характер влади султана зробили Османську імперію в очах істориків і політичних письменників Заходу, починаючи з XVII—XVIII ст.ст., прикладом держави з деспотичним режимом, де життя, майно й особиста гідність підданих не були нічого варті в очах свавільно діючої військово-адміністративної машини. Таке уявлення не зовсім відображає принципи державної організації імперії, хоча режим верховної влади в Туреччині відрізнявся особливими рисами. Простір самовладдю надавала і відсутність будь-яких станових корпорацій, представництв правлячих станів, прошарків.
При підтримці такого режиму султан спирався на корпус яничар — основну військову силу імперії. «Еничери» — нове регулярне військо (із 60-х рр. XІV ст.) що набиралося виключно з християн. Для комплектування яничар була введена особлива рекрутська система — дефширме. Раз у 3 (5, 7) років вербувальники силою забирали християнських хлопчиків (переважно з Болгарії, Сербії) віком від 8 до 20 років і віддавали в мусульманські сім’ї на виховання, а потім (при наявності фізичних даних) — у корпус яничар31, що відрізнявся особливим фанатизмом. Вони розміщалися переважно в сто-
31 Корпус поділявся на орти — роти по 100—700 чол.; всього до 200 таких орт.
248