Останнім часом у вітчизняній літературі з’явилися й інші оцінки Паризької Комуни. Наприклад, О. О. Шевченко стверджує, що характеристика марксистами Комуни як прообразу соціалістичної держави не відповідає дійсності39, оскільки вона являла собою адміністративну одиницю (комуну), на території котрої була зроблена спроба реалізації соціалістичних ідей самоврядування народу. Однак безперечним є те, що Паризька Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його принципово новими державними і правовими інститутами. Разом із тим Комуну не можна розглядати як визначену еталонну модель самоврядування народу, як це робилося в радянській історичній літературі. При цьому не враховувалися ні короткочасність її існування, ні особливі екстремальні умови, в яких вона виникла, ні та невелика територія, на котрій вів боротьбу революційний Париж, який вирішував нагальні питання свого існування й негайно реалізовував їх.
Комуна вже в силу цього не могла стати зразком ефективно організованого механізму самоврядування народу, який би міг бути використаний для організації демократичної влади у великих і малих державах у ході подальших революційних перетворень. Абсолютизація форм організації влади Паризької Комуни стала результатом відомої недооцінки найбагатшого історичного досвіду, традицій у сфері організації механізму демократичної влади. Принцип поділу влади, як показав історичний досвід, має загальнолюдську цінність.
Третя республіка у Франції (1871—1940 рр.). Політична обстановка у Франції після падіння Комуни набула реакційного характеру. Законом від 31 серпня 1871 р., усупереч протестам республіканців, Національні збори, де більшість належала монархістам, привласнили собі установчі функції. Лише складна обстановка у країні змусила збори як тимчасовий засіб наділити Тьєра як главу виконавчої влади титулом «президент Республіки». Фактично в цей час Франція являла собою «республіку без республіканців», оскільки перші президенти (Тьєр, Мак-Магон) були переконаними монархістами. Це призвело до того, що всі міністерства перебували в руках супротивників республіки, а сам термін «республіка» перестав уживатися в офіційних державних документах.
Здійснюючи в перші роки політичне керівництво Третьою республікою, монархісти, однак, не змогли ліквідувати республіканський лад. Цьому перешкодили як внутрішні розбіжності в самому таборі монархістів, так і насамперед зміни в позиції французької буржуазії. Навіть консервативні її кола більше не могли ігнорувати республіканські настрої широких народних мас. Республіканська форма відкривала найбільші можливості для спільного панування різних фракцій буржуазії, для зміцнення її економічного та політичного панування.
У цих умовах у 1875 р. Національні збори були змушені вотувати конституцію, де у своєрідній формі (простим згадуванням «президента Республіки») санкціонувався республіканський лад.
Конституція Третьої республіки, розроблена монархістами, помітно відступала від попередніх канонів французького конституціоналізму. Вона зводилася до організації вищих державних установ і складалася з трьох органічних законів (такі конституції іменуються некодифікованими конституціями):
1)Закон 24 лютого 1875 р. «Про організацію сенату»;
2)Закону 25 лютого 1875 р. «Про організацію державної влади»;
3)Закону 16 липня 1875 р. «Про відносини між державною владою»;
Ці закони відрізнялися надзвичайною стислістю, і тому багато питань конституційного устрою республіки залишалися неопрацьованими й вирішувалися в подальшому за допомогою поточного законодавства.
Передбачена конституцією державна організація Третьої республіки відзначалася відвертим консерватизмом. Національні збори, погодившись більшістю всього в один
39 Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К., 1995. —
С. 163—164.
346
голос на підтвердження республіки, прагнули створити конституційний лад, що максимально наближався до монархії. Саме тому президент республіки, котрий обирався на 7 років з правом переобрання, наділявся багатьма прерогативами конституційного монарха. Він мав право законодавчої ініціативи, промульгації законів, а також контролю за їх виконанням. Він міг відстрочити засідання парламенту, розпустити нижню палату (за згодою верхньої). Президент керував збройними силами, призначав на цивільні та військові посади, мав право помилування. При президентові як главі держави акредитувались іноземні дипломати. За свої дії президент не ніс політичної відповідальності, його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів.
Консервативний характер конституції 1875 р. проявився і в організації законодавчої влади. Вона здійснювалася Палатою депутатів, що обиралася на 4 роки «загальним голосуванням», і Сенатом, який складався з 75 довічних сенаторів і 225 сенаторів, що обиралися непрямим шляхом особливими колегіями вибірників по департаментах на 9 років. Сенат як верхня палата парламенту був постійно діючою установою. Він не міг бути розпущений і кожні 3 роки поновлювався на одну третину. Як і Палата депутатів, він мав право законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Лише фінансові закони повинні були в першу чергу подаватися в нижню палату і прийматися нею.
Засідання палат проходили одночасно, але кожна з них працювала самостійно. На загальні збори, іменовані Національними зборами, вони скликалися лише в разі обрання президента чи перегляду конституції.
Конституція 1875 р. передбачила створення Ради міністрів, правовий статус якої не був детально розроблений. Але принципове значення мало положення про те, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і за їх особисті дії». У такий спосіб закріплювався інститут парламентської відповідальності уряду, що додавав йому самостійності стосовно президента. Останній не був главою уряду, а лише призначав голову Ради міністрів, відповідального перед парламентом. Якщо посада президента республіки була вакантною, Рада міністрів здійснювала всю повноту виконавчої влади.
Узагальнюючи вищенаведене, можна зробити висновок, що у Франції, за Конституцією 1875 р., в загальних рисах встановилася парламентська республіка. На це вказувало перед усім те, що:
•президент обирався парламентом;
•мав права розпускати нижню палату парламенту;
•за свої дії не ніс політичної відповідальності, оскільки його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів;
•статус уряду, хоча й не був дуже розробленим, теж вказував на парламентський характер Третьої республіки у Франції. Це, зокрема, вказувало на те, що уряд:
— очолювався окремо призначеною президентом особою — головою Ради міністрів;
— ніс солідарну відповідальність перед парламентом;
— якщо посада президента республіки була вакантною, здійснював усю повноту виконавчої влади.
Це було так, якщо говорити про юридичний зміст французької республіки. На практиці було дещо по-іншому. Перші президенти, як «переконані монархісти», не захотіли миритися зі становищем слабкого глави держави, яке передбачала парламентська республіка, й активно втручалися в державне життя країни. У цьому їм допомагали декотрі розмиті формулювання Конституції 1875 р. стосовно уряду, а також підтримка з боку довічних сенаторів у Верхній палаті парламенту. Більше того, у 1877 р. Мак-Магоном зокрема, була здійснена спроба державного перевороту. Вона виявилася невдалою й завершилася остаточним падінням престижу монархістів. У 1884 р. була прийнята кон-
ституційна поправка, яка:
а) закріпила, що «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду»;
347
б) ліквідувала інститут довічних сенаторів, котрі, однак, зберігали свою посаду до кінця життя (але практично до Першої світової війни. — Л. Б., С. Б.).
Таким чином, у середині 80-х рр. ХІХ ст. у Франції назавжди було покінчено з монархізмом, і після тривалих пошуків оптимальних для країни форм державного правління — і конституційної монархії, дуже близької до парламентського (легітимна монархія) або дуалістичного (Луї Бонапарт) її різновиду, і республіки президентського (Луї Бонапарт) або соціалістичного (Паризька Комуна) типу — вибір був зроблений на користь парламентської республіки.
Після подій 1884 р. еволюція Третьої республіки проявилася насамперед у відчутному обмеженні влади президента. Починаючи з 80-х рр. (з Ж. Греві), президент на практиці перестав використовувати свої політично найбільш значимі конституційні повноваження (право розпуску палати, відстрочки сесій тощо). Теоретично президент призначав і звільняв міністрів, але парламентська відповідальність уряду фактично виводила Раду міністрів з-під контролю президента. Конфлікт Палати депутатів і президента Греві в 1887 р. створив обстановку, коли президент виявився нездатним сформувати уряд і був змушений сам піти у відставку. Щоб уникнути подібних конфліктів у майбутньому, за мовчазною згодою основних політичних партій на посаду президента стали підбиратися свідомо безініціативні й маловпливові політичні діячі. Формальні конституційні повноваження президента залишалися для правлячих кіл свого роду політичним резервом на випадок кризової чи надзвичайної обстановки. Так, під час першої світової війни, що вимагала максимальної централізації державної влади, президент Пуанкаре знову став активною фігурою в політичному житті Франції.
Еволюція Третьої республіки знайшла своє відображення також у діяльності палат французького парламенту. Зовні парламентаризм і депутатські свободи досягли тоді свого апогею. Однак поступово, з загостренням партійної боротьби, особливо на початку XX ст. внутрішній регламент палати все більше обмежує свободу дискусій. Голова на власний розсуд визначав порядок денний, переривав засідання тощо. Створювалася система комісій Палати депутатів і Сенату, куди нерідко переносилося обговорення найбільш важливих чи політично гострих питань. Тобто і у Франції, як у Великобританії, з’являються елементи міністеріализму, але багатопартійна система не дала йому розвиватися далі.
Усистемі елементів форми правління Третьої республіки домінуючим виявився парламент. Однією з зовнішніх ознак його «всесилля» були часті урядові кризи, що зумовлювалося багатопартійним складом парламенту. Рада міністрів утворювалася щоразу в результаті складних парламентських комбінацій і блоків, унаслідок чого його становище не могло бути стабільним і міцним.
Важливу роль у системі органів Третьої республіки відігравала Державна рада, члени котрої призначалися президентом за згодою Ради міністрів. Хоча Державна рада являла собою дорадчу установу з законодавчих та адміністративних справ, вона мала помітну політичну вагу. Рада зберегла за собою важливі функції адміністративної юстиції: розглядала скарги на вищих державних чиновників і апеляції на рішення нижчих адміністративних судів.
Упершій третині ХХ ст. форма правління Франції де-юре продовжувала визначатись органічними законами 1875 р., хоча на практиці певні зміни в системі вищих органів державної влади відбувалися: приміром зростала роль уряду і його глави. Це виражалося насамперед, в остаточному переході до уряду права видавати нормативні акти з різних питань державного життя. Спостерігався процес відносного падіння ролі парламенту, що помітно позначився на положенні нижньої палати.
З початком Другої світової війни, а згодом і окупації німцями Франції в червні 1940 р. завершується відносно тривалий (порівнянозпопередніми) період Третьоїреспубліки.
Четверта республіка у Франції (1946—1958 рр.). Після визволення Франції (з 1944
по 1946 рр.) управління країною здійснював Тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем, котрий підготував проект нової конституції, прийнятої на референдумі в
1946 році.
348
За формою правління, закріпленою в Конституції 1946 р., Франція лишалася парламентською республікою. Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Єдиним законодавчим органом країни, що не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження, проголошувалася нижня палата парламенту — Національні збори. Вона формувалася на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за системою пропорційного представництва і мала виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації й денонсації найважливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори абсолютною більшістю голосів повинні були затверджувати склад нового уряду, котрий ніс перед ним відповідальність.
Друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів.
Главою держави був президент республіки, що обирався на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. На відміну від попередньої республіки, президент був позбавлений деяких важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на власний розсуд вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, в тому числі призначення на вищі посади, вимагали санкції уряду у вигляді контрасигнації голови уряду й одного з міністрів.
Виконавча влада надавалася Раді міністрів на чолі з його головою. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління країною й мав широкі повноваження. Однак діяльність уряду була поставлена під ефективний контроль нижньої палати. У цій частині Конституція 1946 р. вдосконалює взаємини між виконавчою та законодавчою владою. Призначення голови Ради міністрів і складу міністрів декретом президента могло провадитися тільки після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів. Уряд (за допомогою президента) міг розпустити парламент тільки після двох урядових криз підряд, що сталися за вотумами недовіри чи за прийняттям парламентом резолюції осуду. У конституційній теорії і практиці прийнято, що питання про вотум довіри ініціює уряд, резолюцію осуду — парламент. У такій ситуації на період до обрання нового складу уряду Національні збори створювали коаліційний уряд із усіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів. Це положення мало на меті запобігти занадто частим урядовим кризам і можливим спробам встановлення режиму особистої влади.
Реорганізація політичного ладу Франції в тій формі, що передбачалася конституцією 1946 р., багато в чому не була втілена в життя. Складні проблеми модернізації економіки й перебудови економічної структури, різке загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи та колоніальні війни вимагали активного втручання держави й стимулювали пошуки шляхів до встановлення міцної влади. Політична система, заснована на «абсолютному парламентаризмі», виявилася нездатною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.
Загострення політичної обстановки й відхід від основних принципів конституції 1946 р. призвели до падіння Четвертої республіки та її заміни в 1958 році П’ятою республікою. Ставши в цій ситуації знову на чолі французької держави, Шарль де Голль звернув увагу на президентську республіку, котра, на його думку, була більш здатною для вирішення завдань, що стояли перед Францією наприкінці 50-х років. Протистояння між прихильниками президентської та парламентської республік призвело до створення певного гібриду (по суті, нового різновиду республіканської форми правління), яка поєднувала в собі елементи президентської й парламентської республік та отримала назву напівпрезидентської або змішаної республіки. Парламентська ж республіка набу-
ла подальшого розвитку і, можна сказати, досягла «розквіту» своїх найкращих якостей у Німеччині.
Парламентська республіка в Німеччині. Передісторія німецької парламентсь-
кої республіки. Діюча нині в цій країні парламентська республіка на конституційному рівні була закріплена в Боннській Конституції 1949 року. Але при цьому німецький законодавець спирався хоч і на небагатий, а все ж таки досвід побудови державних форм минулих часів.
349
Однак перед тим, як ознайомитися з цим досвідом, визначимо основні етапи розвитку німецької держави після революційних подій 1848 р., на яких ми зупинялися в попередньому модулі.
Перший етап (1848—1871 рр.) характеризувався боротьбою між Австрією та Пруссією за створення єдиної німецької держави. У цьому протистоянні, відтіснивши Австрію, яка в 1867 р. заснувала Австро-угорську імперію, переможницею стала Пруссія, під гегемонією котрої в 1871 р. була створена так звана Друга німецька імперія.
Другий етап (1871—1918 рр.) відзначається розвитком Німецької імперії, її реакційною політикою, що призвела до початку Першої світової війни, а потім і її краху.
Третій етап (1918—1933 рр.) — це Німеччина часів Веймарської республіки, а четвертий (1933—1945 рр.) — часів панування нацизму.
П’ятий етап (1945 — по сьогодні) пов’язаний із процесами післявоєнної розбудови держави: створення ФРН і НДР(1949 р.), їх окремого розвитку до возз’єднання в 1990 р., еволюції єдиної німецької держави з початку 90-х років ХХ ст. по сьогодні.
Різноманітність накопиченого Німеччиною досвіду побудови державних форм зумовила й наш підхід до проблемного викладення відповідного матеріалу. Тому матеріал, що стосується: а) змішаної та парламентської республік, тобто історії Німеччини 1918—1933 рр. і з 1949 р. по сьогодні, буде викладений у різних частинах цього параграфу; б) нацистської держави (1933—1945 рр.) — у параграфі, який висвітлює політичний режим; б) Другої Німецької імперії (1871—1918 рр.) і федеративної Німеччини (1949 — по сьогодні) — у параграфі, де розглянуті різні форми державно-територі- ального устрою у процесі їх історичного розвитку.
Повертаючись до сказаного вище, зазначимо, що парламентська республіка в Німеччині певною мірою бере свій початок від республіки, котра утворилася в результаті листопадової 1918 р. буржуазно-демократичної революції. Революція покінчила з так званою Другою імперією 1871—1918 років, ліквідувала дуалістичну монархію, яка існувала в ці роки та встановила в державі республіканський лад. Це знайшло відображення у прийнятій 11 серпня 1919 року Конституції Німеччини, котра в силу того, що бу-
ла прийнята в м. Веймар (Тюрінгія), отримала (як, утім, і республіка) назву Веймар-
ської.
Але, незважаючи на те, що порівняно з дуалістичною монархією Другої імперії, парламентаризм проявився з більшою силою (парламент став повноцінним законодавчим органом, а уряд ніс відповідальність перед ним), Веймарська республіка парламентсь-
кою не стала. По суті вона дала зразок певного симбіозу парламентської і президентської республік із дуже сильною президентською владою. Причиною цього були:
а) відсутність у країні досвіду парламентаризму; б) «дуалістичне минуле» періоду імперії, яка відзначалася сильною виконавчою владою. Але водночас досвід побудови та-
кої республіки в Німеччині, власне, є першим досвідом створення так званої змішаної республіки.
Парламентська ж республіка в Німеччині була побудована після Другої світової війни. Як Вам відомо зі шкільного курсу Всесвітньої історії, в 1949 р. на землях колишнього «третього рейху» були створені дві держави: Федеративна республіка Німеччини (ФРН) і Німецька демократична республіка (НДР). Перша держава, згідно з Основним Законом Федеративної республіки Німеччини від 23 травня 1949 р., набула парламентської форми республіканського правління, друга 7 жовтня 1949 р. була проголошена республікою соціалістично-радянського типу.
Конституціоналізація парламентської республіки. Основний Закон ФРН 1949 р.
юридично закріпив (конституціоналізував) зміст форми правління, яка й нині є чинною в державі. На парламентський характер німецької республіки вказує, по-перше, те, що в системі органів державної влади головне місце посідає орган законодавчої влади — двопалатний парламент. Нижня палата — Бундестаг (союзні збори) — обирається терміном на чотири роки шляхом загальних і прямих виборів на змішаній виборчій системі. Верхньою палатою прийнято вважати Бундесрат (союзну раду), але її статус дещо
350