спрямовані проти державних інтересів і центральної адміністрації. Головував у ньому лорд-мер Лондона, до складу суду входили лорд-канцлер і судді трьох вищих королівських судів. Збирався суд раз на місяць, вирішуючи справи також за участю присяжних.
Вищі суди розглядали, як правило, особливої важливості справи, а також обвинувачення від імені корони. До їх числа належали: 1) особливий суд коронної юрисдикції, що складався з шести суддів вищих судів загального права; 2) Суд королівської лави; 3) Суд казначейства; 4) Суд лорда-сенешала. Крім особливих випадків, усі ці суди були апеляційними інстанціями. Суд казначейства також розглядав апеляції на рішення Суду королівської лави, а Суд лорда-сенешала, що складався з 24 лордів, розглядав обвинувачення проти лордів королівства.
Найвищою інстанцією залишалася Палата лордів. Їй належала привілейована юрисдикція стосовно до перів (і пересс) королівства з приводу обвинувачень у державній зраді й фелонії. В іншому вона була вищою апеляційною інстанцією.
Суди цивільної юрисдикції
Система судів цивільної юрисдикції відрізнялася такою ж заплутаністю підсудності і тривалим збереженням середньовічних пережитків.
Велике значення в рішенні цивільних справ зберігали церковні суди — тривалий час виключно їм були підсудні шлюбно-сімейні спори і справи про спадщину. Разом із тим багато історичних установ цивільної юстиції існували тільки номінально. Практично вийшла з використання юстиція нижчих судів — маноріальних і сотенних, оскільки в їх компетенції був розгляд спорів між сеньйорами та вільними власниками земель. Така ж доля спіткала й суди містечок.
Основою судової реформи середини XIX ст. стало створення судів графств (1847 р.) — місцевих судів, на котрі покладалася основна цивільна юрисдикція. Цим судам були підсудні майже всі приватні спори з меншою 20 фунтів (з 1850 р. — менш 50 фунтів) сумою позову, крім справ про власність, про заповіти, спадщини, порушення шлюбно-сімейних обов’язків, суди одержали право арешту щодо неспроможних боржників. З 1850 р. при обопільній згоді сторін ці суди одержали право розглядати позови з будь-якою сумою претензії. Згодом вони стали основними в цивільній юстиції.
Вищі суди (історична система судів загального права) зберегли свої основні повноваження й компетенцію. У них могла розглядатися будь-яка справа, навіть із сумою позову меншою від 50 фунтів. Однак процес у цих судах був дуже дорогим, до того ж існувало правило: якщо сума поданого в цьому суді позову менш 20 фунтів, то відповідача ніколи не примушували до сплати судових витрат. Суд королівської лави розглядав переважно справи, в яких однією зі сторін виступала корона, а також цивільні позови, що виникли внаслідок карних злочинів. До його складу входили 5 суддів, призначуваних короною, на чолі з лордом — верховним суддею Англії. Суд міг засідати в будь-якому місці королівства, особливо після того, як у 1856 р. було скасовано закон XIII ст., котрий наказував канцлерові та суддям іти за королем. Суд Загальних Позовів (також у складі п’яти суддів-лордів) розглядав звичайні цивільні процеси. Суд казначейства (у складі лорда-голови і 4 баронів) розглядав спори, пов’язані з королівськими прибутками, сплатою податків тощо.
Крім цих судів, цивільні справи розглядали історичні суди справедливості. Вони застосовували як правила загального права, так і норми статутного — «права справедливості», віддаючи перевагу останньому. У XVIII ст. система судів справедливості обмежувалася тільки канцлерським. Це зробило практично неможливим розгляд поданих до нього позовів через їх кількість. Для прискорення розгляду справ у другій половині XVIII ст. додатково був створений Суд віце-канцлера; у 1813 р. заснована друга посада віце-канцлера, 1841 р. — третя. Зберіг своє значення і власний Суд лорда-канцлера. Також на допомогу йому був заснований додатковий Суд апеляційної канцелярії (1851 р.) у складі лорда-канцлера і 2-х суддів. Суд розглядав справи в остаточному рішенні або
411
переносячи їх на розгляд Палати лордів. Найвищою інстанцією, як і з кримінальних справ, був суд Палати лордів.
Ця громіздкість англійської судової системи об’єктивно привела до необхідності реформи цивільного правосуддя. Початок їй було покладено організацією судів графств. Перший крок до загальної реформи був зроблений перетвореннями 1850-х рр., що привели до створення спеціальних судів пробату й у справах розлучень. Заново організований суд пробату (1857 р.) одержав виключну компетенцію розгляду справ про спадщини — як у першу інстанцію, так і апеляції на суди графств. Практично тільки зі створенням цього суду в сімейному праві стали реально можливими розлучення. У 1852 р. низкою законодавчих актів були зближені процесуальні порядки в судах канцлера й у судах загального права.
Другий і найрадикальніший крок був зроблений під час судової реформи 1872— 1875 рр. У 1873 і 1875 рр. були прийняті Закони про судоустрій, що привели до повної реорганізації системи вищих судів королівства. Замість колишніх судових установ створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя, якому передавалися повноваження більшості канцлерських і всіх трьох вищих судів загального права. Верховний суд мав два підрозділи: Високий суд і Апеляційний суд.
Високий суд увібрав у себе компетенцію колишніх судів, а також суду канцлера, судів пробату і у справах про розлучення, адміралтейства та історичних судів ассизів. Високому судові було доручено й розгляд апеляцій на рішення місцевих судів графств. Формувався він з п’яти відділень: 1) канцлерського; 2) у справах про спадщини, розлучення та в морських справах; 3) королівської лави; 4) загальних позовів; 5) казначейства. З 1880 р. кількість відділень скоротилася до трьох (четверте і п’яте були злиті з Відділенням королівської лави). Усі відділення мали практично рівну компетенцію, а суддя одного відділення міг одночасно засідати в будь-якому іншому. Певна спеціалізація склалася у зв’язку з традиційним розходженням позовів загального права і права справедливості.
Апеляційному судові була передана юрисдикція декількох канцлерських судів, особливих місцевих і спеціальних, а також Юридичного комітету Таємної ради. До складу Апеляційного суду входили кілька посадових суддів, а також лорд-охоронець судових архівів та лорд-головний суддя. Первісними повноваженнями суду був розгляд скарг на рішення Верховного суду. Однак надалі апеляційна сфера суду все більше розширювалася: у 1890 р. він отримав право приймати позови про новий судовий розгляд справ у порядку повного перегляду. У XX ст. ця тенденція матиме своє продовження: Апеляційний суд дістав право приймати апеляції на рішення судів графств (1934 р.) та у кримінальних справах узагалі (1966 р.).
Зазнала змін і юрисдикція Палати лордів: її судова роль була пов’язана тільки з історичними традиціями й не відповідала новим умовам, і тому протягом XIX ст. неодноразово робилися пропозиції скасувати судові функції палати. Спочатку це було зроблено за Законом про судоустрій 1873 року. Однак палата збереглася, причому окремо від Верховного суду. Було прийнято компромісне рішення про уведення до Палати лордів нових членів з юридичною освітою (1876 р.) і про те, що лорди, котрі не мають такої освіти, не можуть брати участі у винесенні рішень.
Судова система, що склалася у Великобританії в результаті цієї реформи, в основному збереглася і в подальшому: створивши центральну єдину судову установу з широкою компетенцією і правами апеляційного перегляду будь-яких справ, вона фактично покінчила з попередньою розрізненістю правосуддя. Реально зменшилися розбіжності між загальним правом і правом справедливості. Верховний суд одержав право самостійно виробляти процесуальні правила. На підставі закону ще в 1852 р. до практики єдиного суду ввійшли правила й накази, котрі раніше застосовувалися тільки в судах канцлера. Подвійність юрисдикції, коли за однією справою могли бути пред’явлені в різні суди дві різних вимоги, була виключена. Також з обігу виведено багато архаїчних юридичних процедур. Можливі збережені колізії були прямо передбачені законом, і їх наказувалося вирішувати на основі пріоритету права справедливості.
412
У ХХ ст. судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Судові реформи 1971 і 1981 рр. зумовили реорганізацію Верховного суду Великобританії, котрий був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав, зазвичай, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, продовжує залишатися Палата лордів.
4.2. Судові органи Сполучених штатів Америки
Закономірно, що Англія мала значний вплив на виникнення юстиції в США. У колоніальний період суди, котрі були представлені в основному місцевими судами загального права, являли собою складову частину англійської судової системи. До проголошення незалежності загального судового органу на території майбутніх США не існувало: «вершина» судової системи знаходилася саме в Англії.
Знабуттям незалежності США, як у випадку з іншими органами державної влади, рішуче відмовилися від громіздкої структури судової системи колишньої метрополії й почали будувати свою, доволі чітку та просту юстицію. Конституція 1787 р. започаткувала процес формування загально федеральної судової системи: суди були реорганізовані у класичну федеральну систему, що складалася з двох паралельно функціонуючих структур — окремих штатів та федерації. Це відповідало Конституції, котра закріпила право кожного штату встановлювати власну судову систему. У результаті судоустрій штатів виявився неоднаковим, хоча розбіжності були не настільки суттєвими. Основними ланками були 1) місцеві суди (розглядали дрібні цивільні й малозначимі кримінальні справи); 2) суди першої інстанції (більш серйозні кримінальні та цивільні справи в межах законодавства штату); 3) верховний суд штату як апеляційна інстанція на рішення й вироки судів першої інстанції штату.
Але створена Конституцією судова система певною мірою виявилася незавершеною. На першій же сесії Конгресу США, 24 вересня 1789 р. був прийнятий Закон про судоустрій, котрий передбачав трирівневу побудову судової системи. Нижчий рівень федеральної юстиції склали районні суди. У країні засновувалися 13 особливих судових районів, які з метою запобігання впливу адміністративної влади на судову, географічно не збігалися з територією штатів. Районний суд розглядав в основному значні цивільні справи, пізніше він отримав і кримінальну юрисдикціюв межах загальнофедерального законодавства. Виключній підсудності районнихсудів підлягали справи, пов’язані змореплавством, банкрутством, авторським і патентним правом. Спірні справи вирішувалися за участюприсяжних.
Другий рівень федеральної юстиції складали окружні суди. На початку всі районні федеральні суди об’єднувались у 3 округи, в кожному з яких засновувався суд із трьох суддів: одного федерального районного судді та двох суддів Верховного Суду. Останні були не постійними, а приїжджали для розгляду справ. У 1869 р. окружні федеральні суди були реорганізовані в особливу категорію судів із самостійним персоналом та підсудністю, а в 1891 р. перетворені в окружні апеляційні суди, кількість яких збільшувалася до 11. З початку ХХ ст. (1911 р.) за ними остаточно закріплена лише апеляційна юрисдикція на рішення районних судів.
Вищий рівень федеральної юстиції представляв Верховний суд. Як суд першої інстанції він розглядав справи про злочини вищих посадових осіб, а також справи, де однією зі сторін виступав який-небудь штат. Разом із цим він став вищою апеляційною інстанцією для інших загальнофедеральних судів. У той же час Верховний суд не мав права переглядати справи, що були розглянуті судами штатів. Виняток становили ті з них, котрі торкалися федерального законодавства з принципових питань.
Зіменем голови Верховного суду США Д.Маршалла (початок XIX ст.) пов’язано надзвичайно важливе, але не передбачене Конституцією розширення повноважень цього суду. При розгляді конкретної справи, яка була пов’язана з прийнятим Конгресом актом про скасування ряду створених федеральних судів, Маршалл оголосив цей акт порушенням Конституції. Конгрес і президент не підкорилися цьому рішенню, а Вер-
413
ховний суд не став на ньому наполягати, проте згодом Верховний суд повернувся до практики перевірки законів, а також указів президента на предмет їх відповідності Конституції, посилаючись на рішення Маршалла як на прецедент. Після деяких коливань ця практика була визнана доцільною й Верховний суд отримав виключне за значенням право перевірки законів та указів на їх відповідність Конституції. Власне кажучи, це означало наділення Верховного суду правом конституційного нагляду.
Верховному суду також належало право тлумачення законів за допомогою роз’яснень посадовим особам і рядовим громадянам. Верховні суди штатів отримали аналогічне право стосовно законодавства свого штату. Унаслідок цього досить чітко визначився один з основних критеріїв у розмежуванні компетенції загальнофедеральних судів і судів штатів: перші функціонують у межах загальнофедерального законодавства, другі — в головному на основі законодавства свого штату.
Крім основних федеральних судів, протягом ХІХ — початку ХХ ст. сформувалися спеціальні суди: територіальні, що розглядали справи на особливих територіях (наприклад, островів у Тихому океані), митні, податкові, військові. Своєрідним самостійним судовим органом став Претензійний суд (1855 р.), створений для збирання претензій приватних осіб до скарбниці США.
Своєрідною характерною рисою судової системи США стала наявність неофіційної «народної юстиції», яка зберігалася досить тривалий час. Одним з найбільш поширених її видів був «рух безпеки» — організовані народні самосуди над конокрадами, різного роду бандитами. Розквіт цього руху припав на середину ХІХ ст., коли виносилося до 700 смертних вироків. У другій половині цього ж століття виник рух «білих капюшонів», котрий зосереджувався на порушеннях не права, а моралі. Найбільш відомим із них став «ку-клукс-клан».
У ХХ ст. народна юстиція перестала існувати, а федеральна та судові системи штатів до сьогодні змін майже не зазнавали. Як і 200 років тому, у США функціонує паралельно єдина федеральна система судів і самостійні судові системи 50 штатів та округу Колумбія, на території якого розташована столиця США — Вашингтон.
До сучасної федеральної системи судів входять Верховний Суд, апеляційні (колишні окружні апеляційні) та окружні (колишні районні) суди, а також спеціальні суди. До складу Верховного Суду входить дев’ять суддів, одного з котрих Президент призначає головою. Суддів Верховного Суду, як і всіх інших федеральних судів, призначає безстроково Президент за «порадою і згодою» Сенату. Незначні зміни відбулися в апеляційній ланці судової системи. На сьогодні в США існує 13 апеляційних судів: один — у федеральному окрузі Колумбія, 11 — у кожному з апеляційних округів і створений в 1982 р. Апеляційний суд федеральної юрисдикції, котрий розглядає скарги з патентних і митних справ на рішення Претензійного суду. Що стосується окружного рівня, то в 1978 р. при них були створені як додаткові органи Суди по справах про банкрутство.
Система спеціалізованих судових органів певних змін зазнала на початку 80-х рр. ХХ ст.: у 1980 р. Суд з митних справ перейменовано на Суд із зовнішньої торгівлі, у 1982 р. дещо розширена юрисдикція Претензійного суду. Серед федеральних спеціалізованих судових установ значне місце посідають Податкові суди.
4.3. Судові органи Франції
Також рішуче, як і США, зі старою системою правосуддя, котра характеризувалося громіздкістю, заплутаною юрисдикцією, становістю правозастосування і крайньою невпорядкованістю законодавства, вчинила і Франція. Судові установи були реорганізовані на нових принципах, закріплених в Законі від 16—24 серпня 1790 року. За ним ліквідувалося приватне та сеньйоріальне правосуддя; суди проголошувалися незалежними від корони; на місце системи довічної купівлі суддівських посад приходить порядок, заснований на виборності суддів громадянами на місцях; судові функції були цілком відділені від адміністративних, а цивільна та кримінальна юстиція розділені по різних органах.
414
Суди кримінальної і цивільної юрисдикції
Органами цивільної юстиції були: 1) мировий суддя в кантоні або в міському кварталі, котрий розглядав невеликі за сумою позови; 2) повітові трибунали, що розглядали більш значні позови, а також спори про нерухомість і апеляцію на рішення мирових суддів; 3) Касаційний трибунал, який мав право скасовувати рішення низових судів, передаючи їх назад на повторний розгляд. Усі судді були виборними (на різні терміни — від 2 до 6 років), для суддів другої інстанції і Касаційного суду передбачався суддівський досвід.
Органами кримінальної юстиції були: 1) трибунал муніципальної поліції у громаді, в якому три виборних судді встановлювали факт правопорушення; 2) трибунал виправної поліції в кантоні, де розбиралися провини громадян невеликої «серйозності» відповідно за спеціальними кодексами; 3) кримінальний трибунал у департаменті, в котрому три виборних судді розбирали основну масу кримінальних справ; 4) Вищий національний суд, який складався з суддів Касаційного трибуналу й особливих присяжних. У ньому розбиралися справи проти вищих посадових осіб, злочини проти безпеки держави чи особливо тяжкі обвинувачення.
Однак створена в роки революції система юстиції виявилася недосконалою, що виявлялося у, здавалося б, найбільш прогресивному принципі виборності суддів. Останні, невпевнені у своєму статусі й залежні від місцевих виборців, не виносили суворих вироків. Їх лібералізм, по суті, перетворився в повну безвідповідальність, тому не випадково, що дієвим засобом у цьому плані виявилися тільки якобінські Ревтрибунали.
Після прийняття Конституції 1795 р. судові установи були дещо змінені. Зі скасуванням окружного (повітового) адміністративного розподілу ліквідувалися повітові трибунали і трибунали виправної поліції. До основних — департаментських трибуналів стали обирати по 20 суддів, котрі поділялися по секціях. Уводилося право оскаржувати вироки й рішення у трибуналі сусіднього департаменту, а не у вищому суді. Зникла й комунальна поліція з кримінальних справ, а мировий суддя став розглядати і карні, і цивільні справи малої значимості (з них покарання не перевищували невеликих штрафів або 3-х днів в’язниці). Нарешті, Касаційний трибунал став вищим судовим органом, поділившись на секції (кримінальних справ, перегляду цивільних вироків, власних судових розслідувань). Виборність суддів також змінилася. Кримінальний кодекс 1795 р. увів у судочинство сувору законність і формальність дій.
Остаточне становлення нової юстиції припало на епоху Консульства та Імперії і було взаємопов’язане з загальною політикою Наполеона в напрямку твердої централізації й упорядкування всіх сфер державної діяльності.
Нова організація юстиції ґрунтувалася на Конституції 1799 р., відповідно до котрої судді ставилися в залежність від влади Першого консула, що і було закріплено в Законі від 18 березня 1801 р. Поверталася суворо ієрархічна організація юстиції: нижчі суди і вищі, апеляційні. Обмежувалася незалежність суддів: замість виборності уводилося їх призначення верховною владою, а також дисциплінарна відповідальність суддів. За Конституцією 1799 р. (ст.41), суддів усіх судів, крім особливих, комерційних і касаційних, призначав Перший консул. Відповідно до постанови Сенату (1803 р.), встановлювалося підпорядкування всіх судів канцлерові (він мав титул Великого Судді й був одночасно головою Касаційного суду); його адміністративному контролю підлягали також адвокати та прокурори. Для всіх працівників юстиції уводилася обов’язкова вимога стосовно професійної освіти в державних школах права (1804 р.); для нижчих службовців — вікові і службові обмеження. Судді вважалися незмінюваними: вони призначалися на посаду довічно й могли бути тільки висунуті на більш вищу посаду.
Цивільна і кримінальна юстиція розподілялися по особливих інститутах, зіштовхуючись тільки на рівні громад. Судочинство в них також підкорялося різним правилам.
Нижчу інстанцію юстиції представляв одноосібний мировий суддя. Його призначав на 10 років глава держави. Його юрисдикції підлягали незначні цивільні справи (з ці-
415