Таким чином, уся державна поліція за часів Наполеона була суворо централізована, підпорядковувалася через міністерство внутрішніх справ і міністра поліції імператорському урядові.
Муніципальна поліція (міська і сільська) у період Першої імперії, відповідно до Конституції 1799 р., перебувала у веденні мерів й підпорядковувалася міністрові поліції.
Ще в роки революції (1791 р.) був створений особливий вид поліції — організований на військових засадах корпус, який дістав назву жандармів (франц. gendarmerie < gens d’armes — «люди зброї»). Основною його функцією було спостереження за збереженням порядку в армії й усередині держави. Жандармерія, котра являла собою по суті державну поліцію, що мала військову організацію, перебувала у веденні військового міністерства, але при здійсненні поліцейських функцій підпорядковувалася міністрові внутрішніх справ. Усередині держави вона повинна була сприяти поліції у виявленні й затриманні злочинців, а в армії виконувати функції військової поліції.
Крім зазначених основних видів поліції, Наполеон створив і розгалужену систему спеціальних поліцейських служб. За часів Наполеона завершився процес створення поліцейської системи Франції, яка в подальшому пережила всі політичні режими й залишилася майже незмінною.
Бурбони цілком зберегли її. Легітимна і липнева монархії не додали нічого суттєво нового, і лише Наполеон III, котрому були безпосередньо підпорядковані армія, поліція та жандармерія, здійснив ряд заходів для подальшого посилення поліції.
У 1852 р. у складі міністерства внутрішніх справ була створена Генеральна дирекція національної безпеки для управління державною поліцією. Вона складалася з низки управлінь: адміністративної й загальної поліції, кримінальної поліції, територіальної поліції та поліції з іноземних справ. Генеральна дирекція національної безпеки з цього часу стала відігравати роль головного поліцейського центру Франції — найбільш чітко організованої та всесильної установи французької реакції. Потім була ліквідована посада міністра поліції, а все управління поліцією передано міністрові внутрішніх справ.
Жандармерія, котра в період липневої монархії (1830 р.) замінена муніципальною гвардією, в 1854 році була знову відновлена. Вона здійснювала й функції судової поліції. Поліція та жандармерія діяли в тісному контакті.
Третя республіка зберегла старий адміністративний розподіл Франції і стару систему поліцейського управління на місцях. Як і раніше, агенти урядової влади на місцях — префекти і супрефекти — зосереджували в своїх руках всю владу: вони призначали і зміщували всіх посадових осіб на місцях, втручалися у сферу юстиції й мали широкі права відповідно до ст. 10 Кримінально-процесуального кодексу (1808), у здійсненні дізнання, арештів, відданні до суду. Подальшій централізації поліцейської системи Франції сприяла постанова уряду від 16 лютого 1914 року, згідно з якою засновано загальну інспекцію над поліцейськими службами метрополії, підпорядковану міністрові внутрішніх справ.
За традицією, яка склалася у Франції, Четверта і П’ята республіки суттєвих змін у колишню структуру поліції і систему управління її апаратом, не внесли. Її статус продовжував регламентуватися колишнім законодавством та новими декретами президента та уряду П’ятої республіки, які є правовим фундаментом сучасної системи поліції у Франції. Її очолює міністр внутрішніх справ, котрий має величезний адміністративний апарат, до якого входять: особистий кабінет міністра та його технічне бюро, корпус загальної адміністративної інспекції, служба генеральних інспекторів особливих доручень, бюро організації й методів роботи, шифрувальна служба та чотири спеціалізованих управління — управління кадрів і політичних справ, управління департаментської й комунальної адміністрації (керує роботою префектів, супрефектів і мерів), управління бюджету й фінансів, управління матеріально-технічних служб (включаючи криміналістичні лабораторії, служби зв’язку, транспорту тощо).
Окремо у складі центрального апарату МВС Франції стоїть Генеральна дирекція національної безпеки, що очолюється особливим генеральним директором і керує всіма поліцейськими силами країни, за винятком Парижа й департаменту Сени-Уазі. Маючи
406
велику кількість власних управлінь і служб, ця Генеральна дирекція є своєрідним міністерством у міністерстві.
Генеральний директор має окремий від міністерського штату персонал, свій адміністративний кабінет, самостійну політичну інспекцію, відділ кадрів, бюро з вивчення практики та методів роботи, управління правової регламентації діяльності поліцейських служб і чотири оперативних управління територіального нагляду, громадського порядку, загального освідомлення й управління кримінальної поліції. Крім того, йому підпорядкована служба охорони безпеки високопоставлених офіційних осіб під час їх поїздок по країні, служба з керівництва органами муніципальної (міської) поліції й регіональних мотоциклетних бригад, центральна картотека та інші служби ідентифікації.
Другим відокремленим поліцейським відомством, підпоряд-кованим міністерству внутрішніх справ Франції, є префектура поліції Парижа й департаменту Сени-Уазі. Її очолює префект поліції, котрий також має особистий адміністративний кабінет, особливий адміністративний секретаріат, власну поліцейську інспекцію і три оперативних управління — головне управління муніципальної поліції (чи поліції порядку), управління загального освідомлення та управління кримінальної поліції. Крім цього, йому підпорядкована служба охорони безпеки президента й інших вищих посадових осіб республіки, служба економічної поліції та поліцейські технічні служби.
Другою особою після префекта є генеральний секретар префектури. Він заміщає префекта за його відсутності, головує в дисциплінарній раді, в раді громадської санітарії і гігієни, у журі конкурсів на заміщення поліцейських посад і керує роботою управлінь та служб, що входять в адміністративний секретаріат префектури. Серед управлінь секретаріату на особливу увагу заслуговує управління загальної поліції, що займається питаннями натуралізації та репатріації (зокрема, розглядає клопотання про надання права французького громадянства), видає паспорти громадянам, веде картотеку, здійснює нагляд за в’язницями. Під контролем генерального секретаря префектури перебувають також дві криміналістичні лабораторії, історичний архів та адміністративний музей.
Управління кримінальної поліції Парижа й департаменту Сени-Уазі активно співпрацює зі службами кримінальної поліції Генеральної дирекції національної безпеки й національним бюро Міжнародної комісії з боротьби з кримінальною злочинністю («Інтерполом»).
Значною силою державної влади Франції залишається національна жандармерія. Відповідно до декрету про жандармерію від 20 травня 1903 року, вона покликана забезпечувати громадську безпеку, підтримувати порядок і турбуватися про виконання законів. На відміну від цивільних поліцейських установ, жандармерія має ту ж організацію, форму, звання й дисципліну, що і французька армія. Вона офіційно підпорядкована міністерству збройних сил, однак різноманіття завдань, покладених на неї, ставлять її також у залежність від МВС і міністерства юстиції.
Жандармерія V республіки поділяється на рівні департаменту: на судову поліцію, взвод посилення, водну поліцію, моторизовані підрозділи, що здійснюють контроль за дорожнім рухом, підземні евакуаційні підрозділи.
Таким чином, основними відмінностями поліцейської системи Франції є децентралізація в її побудові, поєднання формувань цивільно орієнтованих і військових.
Поліцейські органи в державному механізмі Німеччини. Санкціонувавши полі-
тичний лад німецької імперії як єдиної держави, Конституція 1871 р. водночас не передбачала створення федерального уряду (єдиним федеральним міністром було названо імперського канцлера. — Л. Б., С. Б.), і відповідно, єдиних для всієї Німеччини органів поліції. Вони продовжували існувати в межах тих німецьких державах, що увійшли до складу імперії. Найбільш досконалою була поліцейська система Прусії. Її структурними підрозділами, залежно від об’єкта діяльності, були: загальна поліція безпеки, судова поліція, адміністративна поліція.
Загальна поліція безпеки несла зовнішню службу, відала паспортним режимом, здійснювала дізнання й затримку злочинців. Вона поділялася на кримінальну та політичну поліцію. Судова поліція займалася розшуком злочинців, тюремною справою й була тіс-
407
но зв’язана з загальною поліцією безпеки. Загальна поліція безпеки та судова поліція перебували у веденні МВС.
Адміністративна поліція — санітарно-медична, будівельна, гірська тощо — підпорядковувалися відповідним відомствам. Система поліцейського управління в Пруссії була побудована за принципом централізму, відповідно до адміністративнотериторіального розподілу Пруссії.
Особливе місце посідала поліція Берліна. Це місто складало окремий округ провінції Бранденбург. На чолі поліції Берліна стояв президент поліції, наділений правами начальника окружного управління. Він безпосередньо підпорядковувався міністрові внутрішніх справ. При президенті поліції діяло центральне поліцейське президентство, що складалося з декількох відділів. Найважливішим з них був відділ політичної поліції, що керував діяльністю всієї політичної поліції Пруссії.
Усі вищі поліцейські чиновники призначалися прусським королем за поданням міністра внутрішніх справ. Тільки бургомістри в містах обиралися міським управлінням — магістратом, але й вони затверджувалися королем. Виконавчі поліцейські сили в Пруссії складали: жандармерія (була заснована в Пруссії у 1812 р. і складалася з армійських офіцерських чинів, які підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ. —
Л. Б., С. Б.), збройна поліцейська варта у великих містах і поліцейська варта у всіх ін-
ших громадах. Така ж система поліцейських органів з невеликими змінами існувала в інших німецьких державах.
Усвоїй діяльності прусська поліція керувалася як загальним, так і спеціальним законодавством. Права й повноваження її визначалися Прусським земським уложенням 1794 року. В інших німецьких державах у цей період були прийняті спеціальні поліцейські кодекси, але вони у принципі повторювали основні положення Прусського земського уложення.
Відповідно до Уложення, поліція Пруссії наділялася дуже широкими повноваженнями. Їй ставилося в обов’язок уживати необхідних заходів для збереження громадського спокою, безпеки й порядку, й запобігання небезпеки, що загрожує як суспільству, так і окремим його членам.
Уперіод Веймарської республіки організація поліції визначалася Конституцією 1919 р., а також Версальським мирним договором, котрий встановлював загальний чисельний склад німецьких збройних сил і засади організації поліції німецьких держав. Договір вимагав, щоб поліція була децентралізованою, нечисленною (80 тис.) і не мала характеру збройних сил. Але вже на початку 20-х років реакційна німецька буржуазія приступила до зміцнення поліцейського апарату. Почалася і його централізація. Нарада представників земель, скликана в 1922 р. з ініціативи імперського МВС, прийняла рішення про створення єдиного центру загальнокримінальної й політичної поліції.
Після приходу до влади А. Гітлера були проведені заходи щодо створення всеохоплюючого апарату фашистського терору. До нього увійшли не тільки державні каральні органи (армія, суд, поліція, розвідка), але й недержавні організації Націонал-соціаліст- ської німецької робочої партії (НСДАП): СА (штурмові загони), СС (охоронні загони) й СД (служба безпеки СС).
Загони СА, створені в 1920 році як резерв армії, від початку були антикомуністичною терористичною організацією. До 1933 року вони нерідко заборонялися, але за підтримкою рейхсверу з кожним роком чисельно значно зростали. Після приходу до влади фашистів зі штурмовиків (СА), «сталевого шолома» й інших воєнізованих фашистських організацій спочатку в Пруссії, а потім і в інших землях була створена допоміжна поліція. Згідно з наказом Геринга від 22 лютого 1933 р., допоміжна поліція наділялася всіма правами поліцейських, озброювалася кийками та револьверами. Таким чином, СА фактично були включені до поліцейської системи. Крім того, вони відігравали важливу роль як військова сила і як частина фашистського терористичного апарату в охороні концтаборів і таборів для військовополонених.
Особливе місце в апараті фашистського терору посідали загони СС, створені А. Гітлером у 1925 році. Керівний центр СС складався з дванадцяти головних управ-
408
лінь, найважливішим з яких було Головне імперське управління безпеки на чолі з Гейдрихом (воно виникло на базі СД).
Водночас з СС А. Гітлером була створена служба безпеки фашистської партії (СД), тобто партійна розвідка. Вона здійснювала розвідку, контррозвідку та політичний розшук. Згодом СД була наділена державними функціями й очолила об’єднання всієї політичної поліції Німеччини.
Суттєві зміни відбулися й у структурі поліції в Пруссії з організацією 26 квітня 1933 року таємної поліції (гестапо).
У період панування фашизму остаточно завершилася централізація поліції. Важливу роль у цьому зіграв декрет А. Гітлера від 17 червня 1936 р., відповідно до якого в імперському міністерстві внутрішніх справ була заснована посада начальника (шефа) німецької поліції. На цю посаду був призначений Гіммлер. 26 червня 1936 р. він видав декрет про об’єднання гестапо, політичної поліції земель і кримінальної поліції в поліцію безпеки. Таким чином, рейхсфюрерові військ СС Гіммлеру, тобто керівникові головної терористичної організації фашистської партії була підпорядкована вся німецька поліція, котра поділялася на загальну поліцію порядку й поліцію безпеки.
Історичні події Другої світової війни продемонстрували всьому світові «ефективність» цих поліцейських формувань. Поразка у війні Німеччини зумовила те, що післявоєнний устрій її визначали країни переможниці.
Після створена західногерманська держава — ФРН, і, відповідно до ст. 87 Основного Закону, у ФРН організовувалися такі федеральні поліцейські установи: Федеральна кримінальна поліція, Федеральна прикордонна поліція, Федеральне відомство з охорони конституції, Федеральна залізнична й водна поліція.
Федеральна кримінальна поліція, як спільна служба федерації та земель створена в 1951 році для боротьби з кримінальною злочинністю на території федерації. Ця установа наділена не тільки функціями координації діяльності поліції земель, але й безпосередніми виконавчими функціями. Вона може самостійно порушувати кримінальне переслідування на проханняземельної владиабо зарозпорядженням федерального міністравнутрішніх справ.
Поряд з органами загальнофедеральної поліції в кожній землі існує своя поліцейська система. Структура поліції в землях різна, але в кожній з них обов’язковою є кримінальна поліція, політична поліція (відомство з охорони конституції), воднотранспортна поліція і поліція, що регулює вуличний рух. За обсягом повноважень поліція земель, як і раніше, поділяється: на державну (земельну), окружну, повітову й міську (муніципальну). Уся поліція землі підпорядковується міністерству внутрішніх справ, за винятком міської поліції, що формально підпорядковується органам міського самоврядування й фінансується з міського бюджету.
З об’єднанням Німеччини в 1990 р. суттєвих зрушень в організації поліції не відбулося; поліцейська система колишньої НДР перестала існувати і на шости східних землях була впроваджена поліцейська система колишньої західної Німеччини.
Таким чином, історичний досвід розвитку держави показує, що в усі часи її існування опорою державного управління й важливою складовою частиною державного механізму була поліція. Виникнувши у країнах стародавніх цивілізацій й набувши з часом більш витончених організаційних форм і досвіду роботи, вона, виконуючи правоохоронну функцію, відтворювала класову сутність держави. У станово-кастових суспільствах спрямовувала свою діяльність на захист інтересів правлячої верхівки, охорону приватної власності, придушення опору безправної немайнової частини населення.
В умовах перехідного періоду від станово-кастового суспільства до громадянського, початок якому було покладено першими буржуазними революціями, на ранньому його етапі поліція практично мало змінила свою класову сутність, залишаючись знаряддям панування буржуазії, котра прийшла до влади. Саме в цей час остаточно складаються національні поліцейські системи. Посилення соціально-класових конфліктів у другій половині ХІХ-першій чверті ХХ ст. призвело до певних змін у функціях держави, яка свою діяльність спрямувала переважним чином не стільки на захист створеної державності, скільки на її збереження й подальшу модернізацію.
409
§4. Органи судової влади та їх еволюція в епоху громадянського суспільства
Органи судової влади, або юстиція (лат. justіtia — «справедливість, правосуддя») у системі органів державної влади епохи громадянського суспільства посідають одне з провідних місць, відіграючи головну роль у системі стримувань і противаг, формування котрої було результатом реалізації одного з основних принципів епохи громадянського суспільства — принципу розподілу влад. В необхідних і встановлених правом межах юстиція може змусити виконати свої рішення не тільки виконавчу, через суди загальної юрисдикції (лат. jurisdictio — «судочинство, межі дії судового органу»), а навіть й законодавчу владу через конституційні суди.
Звернемо Вашу увагу на те, що в цьому параграфі ми висвітлимо процес еволюції різних судових органів, за винятком конституційних. Історичні засади сучасної конституційної юстиції вважаємо доцільним розглянути в наступній темі, присвяченій історичним аспектам становлення та розвитку конституційного права.
4.1. Судові органи Англії (Великобританії)
Революція XVII ст. і політичний лад наступної конституційної монархії в Англії в цілому зберегли старий уклад судоустрою. Англійська юстиція відрізнялася багатоланковою структурою, заплутаністю апеляційних порядків, неясністю підсудності. Крім Англії, свої судові системи зберігали Шотландія й Ірландія.
Суди кримінальної юрисдикції
Кримінальна юстиція здійснювалася: а) королівськими суддями; б) судами за участю присяжних у вигляді Великого і Малого журі; в) вищими судами загального права. Поряд із судами загальної юрисдикції трьох вищевказаних підвидів існували суди спеціальної юрисдикції за категоріями справ, а також місцеві суди.
Спроби спрощення й централізації судової системи не могли бути послідовно реалізовані через неможливість зруйнувати історично сформований судоустрій. Він був пов’язаний з поданням позовів, які можна було висунути тільки в точно визначених судових інстанціях, котрі охоронялися «загальним правом». Реформуванню судоустрою заважав також принцип незмінюваності суддів, затверджений на початку ХVIII ст. Замість раніше діючого правила, згідно з яким судді залишаються на своїх посадах доти, «доки це завгодно королю», було встановлено, що вони незмінювані «доки поводяться добре». Це основне правило англійського правосуддя рівною мірою характеризувало як карний, так і цивільний судоустрій. Призначалися судді всіх рівнів відомством лордаканцлера від імені його влади. Вищий контроль за судами залишався у віданні парламенту.
Найнижчою інстанцією був суд магістратів на місцях (мирових суддів), у повноваження котрих входила перевірка законності арештів, вирішення незначних справ, з яких призначалися покарання у вигляді декількох днів ув’язнення, арешт і відсилання обвинувачуваних до судів більш високої компетенції.
Основна маса кримінальних справ вирішувалася в судах ассизів — традиційних роз’їзних судах загального права. Двічі на рік судді трьох вищих королівських судів об’їжджали особливі округи (їх було 8 на графства Англії й Уельсу) на підставі загальних доручень корони. За деякими традиційними такими дорученнями (встановлювати мирові угоди, вислуховувати й закінчувати справи, перевіряти в’язниці) вони й розглядали кримінальні справи у складі колегії 2 суддів.
Рівне з судами ассизів значення одержав новий, заснований у 1834 р. Центральний карний суд. Тут розглядалися справи Лондона та деяких центральних графств, а також
410