Материал: Лекцiя
3.Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.
В сучасному світі буття постає:
Динамічним.
У системних окресленнях, в зв’язку «усього з усім».
У різних проявах: мікропроцеси – рівень нижче атомів, мікропроцеси – рівень тіл, мегапроцеси – галактичні процеси.
Демонструє себе в еволюції, що проявляється в оціночних критеріях «вище-нижче», «краще-гірше». Чим дальше, тим більше проявляються глибинні характеристики буття.
У зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого — через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації.
Звичайно, завершують усю будову наукової картини світу філософські розвідки та узагальнення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття поза просторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. З позицій науки до сфери справді існуючого можна віднести те, що має просторово-часові характеристики.
Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. У гегелівській концепції буття окреслене як єдність простору й часу, множинності та єдності, ідеальності та реальності.
Серед сфер людської життєдіяльності, в яких яскраво виявляє себе єдність матеріального та духовного, важливе значення мають пізнання, культуротворення, розвиток суспільного життя та цивілізації.
Сьогодні виділяють такі категорії, що позначають прояви буття:
Реальність – це все, що здатне діяти, сприймати або змінювати дію. Це не лише сучасне, а й те, що було або може проявитися.
Дійсність – актуальна реальність, тут і зараз. Вона може бути і в минулому часі, але яка втратила актуальність.
Існування – перебування у зв’язках з явищами, умовами, засадами буття.
Суще – категорія, що подає буття у конкретному виявленні.
Сутність – внутрішня сталість вихідних характеристик явищ, речей, цілісність кожного сущого.
Тема №9 Гносеологія як наука про пізнання
Поняття пізнання та його види.
Рівні та форми пізнання.
Проблема істини в пізнанні.
Поняття пізнання та його види.
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука).
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина на пізнання.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.
Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує: по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні.
Поняття пізнання включає в себе три складові:
Процес здобування знань, створення образів (інформаційний аспеки).
Прагнення оволодіти реальністю (вольовий аспект).
Бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект пізнання).
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання.
У пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти є бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. За допомогою пізнання людина прагне розв'язання основних проблем та вдосконалення нашого життя.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій.
Гносеологічний оптимізм – людське знання не має меж, і моєе продукувати достовірні знання).
Агностицизм – людина не може мати достовірні знання.
Скептицизм – сумнів як у позитивних можливостях пізнання. Та і його повній неспроможності.
Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично
Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання.
відси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:
а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
б) активно — дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:
життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;
екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Кожен із означених видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному доповненні одне до одного.
Рівні та форми пізнання
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти). Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:
відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);
сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей;
уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Раціонально-логічний рівень пізнання представлений такими формами:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законамилогічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
Особливості синтезуівального (третього) рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;
практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.
Синтезувальний рівень пізнання надає знанню цілісності. Та додає до відчуттів та розумових конструювань смислову єдність знання.
Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій., Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.
Проблема істини в пізнанні.
Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину впізнанні.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але нічого ідеального немає.
Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.
Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук, але реально об’єкт єдиний.
Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).
Когеретна концепція істини - істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії
Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як вищого ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання.
Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки. у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя
Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності.
Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.
Знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.
Очевидність характеризує максимально повне співпадання ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість - характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття, щирість відношення до знань, відомостей, інформації.
В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання: в)хиби(хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).
Тема №10. Свідомість як філософська проблема