3.Філософська думка України епохи Відродження. Поява професійної філософії в України.

Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста. Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше — Речі Посполитої — об'єднаної польської та литовської держави. 

З одного боку, населення та територія України тепер були поділені на різні частини, була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. З іншого - відкрилися можливості для більш інтенсивних зв'язків із країнами Західної Європи.

У 40-60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну увагу приділив філософським студіям та ввели суто філософські твори

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Дрогобич. Він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Перед-відродження. Його сучасником був Павло Русин.

Найпершою ознакою гуманізму стала реабілітація значущості земного життя людини. Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті тієї доби відігравали церковні православні братства.

Освітня діяльність підводила українську культуру до Просвітництва.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії І. Смотрицький.

Особливе місце в літературі того часу належить Івану Вишенському.

Світоглядні позиції І. Вишенского:

• Внутрішнє спасіння неможливе без знищення нерівності в суспільстві.

• Був проти впливу західної культури на українську.

• Православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицизм

• Закликав до рівності та братерства.

Отже, наприкінці XVI- на початку XVIІ ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси; за цих обставин підсилюється інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл виникає професійна філософія, а згодом - вищі навчальні заклади.

4.Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Життя та філософська діяльність г.Сковороди

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть - Київський колегіум, а згодом — Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила.

• Обстоював ідею розвитку науки та освіти під егідою церкви.

• Закликав поширювати освіту в народному середовищі.

• Визнавав пріоритет духовної влади над державною.

• Образ бажаного володаря – «філософ на троні», гуманний щодо підданих, твердий щодо ворогів, вірний Богові, мудрий.

В Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я, у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому в основі своїй поставали типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля.

2.Філософська думка доби Київської Русі.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії православної грецької держави. Класичні твори давньогрецьких філософів разом із християнством та книжковою премудрістю стали елементом духовної культури Київської Русі.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі слід враховувати й традиції попередньої язичницької культури, яка вживалася разом з християнством.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, слід згадати найперший давньоруський літопис - "Повість минулих літ": Тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої (та, навіть, — світо вої!) історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів, є факт концентрації уваги на аргументі краси, що засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073р." вміщений виклад твору Арістотеля "Категорії" із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості.

У творі "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030—1050) митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов'ю.

"Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.

У "Посланні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин, стверджується розумна природа і почуттів, і волі.

Перед філософією ставилися завдання тлумачення Святого Письма та приходити до повчальних моральних висновків.

Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

Погляди вчених Києво-Могилянської Академії

• Філософія – це система дисциплін, що повинна знайти істину, причини речей, даних Богом.

• Для цього треба досліджувати наслідки Божої діяльності створеної природи.

• Пізнання здійснюється на двох рівнях – чуттєвому та раціональному.

• Простір – невід’ємний від речей, а час – послідовною тривалістю кожної речі

• Пріоритетне значення має розум, він впливає на волю, дає варіанти вибору між добром і злом.

• Вирішальне значення має науковий метод.

• Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро.

Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу.

Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Арістотеля, Августина, Фоми Аквінського, Р. Бекони, Р. Декарта, Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському ґрунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода.

Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" — ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.

Філософські погляди Григрорія Сковороди

• Найперше завдання людини – пізнати себе,

• оскільки людина є малим світом (мікрокосмом), в якому в згорнутому вигляді присутній весь великий світ (макрокосм) пізнаючи себе, людина усвідомлює, що вона постає єдністю двох світових натур — видимої (матеріальної) та невидимої і (духовної);

• Дві натури усього сущого пронизують три світи, із якими ' стикається людина: малий світ (людина), великий світ (космос) та символічний світ (Біблія);

• Дві на натури співвічні, жодну з них не можна нехтувати,

• невидима натура проявляється лише через видиму, але остання ніколи не може виявити та виразити її адекватно і та ж сама неадекватність присутня і в людині тому у самопізнанні людина має спиратись на те в собі, в чому духовне та матеріальне (тілесне) найбільш злиті, а таким є серце;

• людина має дослухатись голосу серця і саме на основі цього має осмислити свої життєві особливості та своє призначення та реалізувати їх через реалізацію "сродної праці" , (те ж , що "філософствування у Христі" в добу Київської Русі).

• Антипод любові та віри є сум, туга, страх, нудьга.

• Праця є обов’язковою умовою самореалізації людини

Філософія Григорія Сковороди найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності.

5.Університетська філософія в Україні в хіх столітті

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. її територія була поділена між Росією та Австрією Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України.

На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися із ідеями та концепціями німецької класичної філософії.  Так, Петро Лодій, викладач філософії у дусі кантівської філософії визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? Він підкреслював високе соціальне призначення філософії, адже саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію.

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. На хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько-світоглядні ідеї в Україні знаходити вираз і в літературі, громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів.

Лінію «кордоцентризму», започатковану Г. Сковородою продовжував Памфил Юркевич, який розглядав серце як 1 - людської тілесної організації, 2 – центр духовної діяльності, 3 – осередок морального життя. Його теоретичний спадок називають «Філософією серця».

Коли йдеться про українську літературу, першим постає перед нами ім'я Миколи Васильовича Гоголя

Інша велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - це Т. Шевченко.

Ж Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

• Ідея глибинної спорідненості людини із природоюлюдина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

• Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ° ніхто не може вирішувати Його долі, він є єдина животворча сила історії.

• Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

• Ідея насильницької народної революції; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.;

• Важливу роль у суспільному житті та історії надає прогресу науки, освіти.

• через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Іван Франко (1856 - 1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії.

Леся Українка – поетеса, цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них — і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності.

Своєрідні світоглядні ідеї були у ХЇХ ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847). Його представники – П. Куліш, М. Костомаров тощо. Вони зробили спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу - слов'янських) народів. Висловлювалась віра в відродження України.

Важливий внесок у розвиток соціальної філософії, зокрема, філософії української національної ідеї зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивним філософським підґрунтям

Позитивістські орієнтації М. Драгоманова:

• проголошував ідею безупинного людського поступу для досягнення гармонійного розвитку та добровільної асоціації.

• Усунення авторитарних рис, елементів примусу в суспільстві.

• Пріоритет громадянських прав над соціально-класовими інтересами.

• Національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи

• Істина лежить в площині раціонального розуму.