Постмодернізмові властивий «ентропійний» стан культури, есхатологічні настрої, еклектичне змішання художніх мов, взаємопроникнення стилів, вторинність образів, іронічне ставлення художника до них і самоіронічне – до себе. У мистецтві присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування.
Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму, осмислення і синтез досвіду всіх стильових традицій. В архітектурі постмодернізм намагається подолати національно-історичну та психологічну обмеженість функціоналізму. Література постмодернізму просякнута іронією, що переборює серйозний модерністський трагізм. У музиці доби постмодернізму радикальне новаторство поступилося місцем синтезуючим тенденціям, поновленню та зміцненню спадкоємних зв’язків з основами традиційної музичної мови, апелюванням до різних історичних пластів. Алеаторика (випадковість) відновила на іншому рівні імпровізаційний характер виконавства минулого. Використовують вільну серіальність, серію як один з засобів. Інтонаційне авторське вираження поступово еволюціонувало до більшої залежності від «чужого»; питання індивідуальності стилю перемістилося у площину загальної концепції, оригінальності добору засобів вислову та способів роботи з ними, мірилом стала самобутність твору. Таким чином, у музиці кінця ХХ ст. спостерігається тенденція до полістилістики, до злиття окремих рис різних напрямів, різноманітних систем виражальних засобів у певні комплексні утворення, що сприймаються як прояв постмодерністського мислення.
У 1986 р. нове керівництво КПРС проголосило гасла «гласність» і «широка демократія». Практичне їх втілення знайшло відбиток у ліквідації «білих плям» історії. З`являється плюралізм думок. Починається повернення політично дискримінованих імен, заборонених творів, наукових праць, кінофільмів; вписування в історичний контекст раніше замовчуваних фактів, розкриття заборонених тем, розширення джерел досліджень; ширше ознайомлення дослідників і загалу з працями іноземних науковців. Народ почав наново відкривавати свою історію. Після початку політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається національно-демократичне піднесення. Багато літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя.
Відбувається газетно-журнальний бум. Популярними стають видання «Жовтень», «Літературна Україна», «Україна» та ін. Відбувається активна боротьба за піднесення української мови і культури. У червні 1986 р. на IX з`їзді письменників України представники української інтелігенції виступили проти політики русифікації. У 1987 р. у Києві було створено Український культурологічний клуб, українознавчий клуб «Спадщина» і «Товариство Лева» у Львові. Найпомітнішими акціями перших років діяльності «Товариствa Лева» було відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), впорядкування занедбаних пам'яток архітектури (монастир Кармелітів Босих, костел Єлізавети у Львові), активізація молодіжної музичної культури, проект «Історичний Театр», перший в Україні концерт пам'яті В. Івасюка у 1989 р., акції з відродження осередку димленої кераміки в с. Гавареччина (Львівська обл.). Заходами активістів Товариства у 1990 р. було створено історико-архітектурний заповідник на Личаківському цвинтарі. У 1989 р. було засноване Товариство української мови ім. Т. Шевченка, метою якого стало сприяння утвердженню української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічному розвитку, охорона чистоти і самобутності мови, а також культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал». Цього ж року Верховною Радою УРСР було прийнято Закон «Про мову», згідно з яким українська мова була оголошена державною. Було розпочато поступовий процес збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання.
Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України. Раніше заборонені для висвітлення історичні постаті та події посіли місце у працях С. Білоконя, М. Жулинського, В. Пахаренка, І. Цюпи, В. Чемериса, Ю. Щербака та ін. Розгортається суспільна дискусія про І.Мазепу, діяльність Центральної Ради, ОУН-УПА, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр.
Література. Сучасна молода література виникла на вакуумі після розпаду СРСР. Творча свобода, жадання віднайти власний стиль та світ, задиркуватість стали ґрунтом для нового покоління письменництва: майстер постмодернізму Ю. Андрухович; С. Жадан, що перетворює нудьгу повсякденного соціального дна на цікавий ритм-енд-блюз; перший автор українського детективу А. Кокотюха; Ю. Покальчук, жадібність до життя якого проривається крізь всі твори; О. Ульяненко, О. Забужко, Т. Прохасько, В. Кожелянко, І. Роздобудько, І. Карпа, М. Матіос, якій з тонким розумінням українського колориту вдалося передати життя українських глибинок та регіонів; С. Поваляєва, поети К. Москалець, Р. Скиба, О. Ірванець, В. Неборак.
Найбільшими в Україні є наклади романів російськомовного автора А. Куркова. Він – єдиний на пострадянському просторі, чиї книги потрапили в десятку європейських бестселерів. Його твори перекладені більш ніж 20 мовами. А. Курков написав 13 романів та 5 книг для дітей («Пикник на льду», «Ночной молочник», «Последняя любовь президента»; твори для дітей «Приключения чепухоносиков», «Школа котовоздухоплавания»). Детективний сюжет він поєднує з критикою сучасності. Йому вдається тонкий аналіз ментального простору українця, який воліє жити в стабільному просторі, але за способом мислення постає як складне переплетіння тоталітарної ментальності, несамостійності та соціальної апатії, заполітизованості, таким чином залишаючись у радянському минулому. А. Курков зображує та розуміє розвиток суспільства як процес відповідальності кожного індивіда за власне життя. Його твори увійшли до програм вивчення літератури університетів Гренобля, Лозанни, Сіетла, Майамі, Сорбонни, університетів Німеччини.
Інтереси А. Куркова різносторонні. За його сценаріями знято 20 художніх та документальних фільмів, він є членом Європейської кіноакадемії, займається викладацькою діяльністю, читав курси в Белл Коледжі (Англія) та на кінофакультеті Київського театрального інституту. У США готуються до зйомок фільму за романом «Приятель покойника», а в Англії одна студія втретє подовжує права на екранізацію «Пикника на льду».
Ю. Андруховича західна критика зараховує до найяскравіших представників постмодернізму. Його твори перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською та ін. мовами. З ним пов’язані перші паростки зацікавлення українською культурою на Заході, а також виникнення «станіславського феномену» (вплив мистецької еліти Івано-Франківська на культурницький рух). Ю. Андрухович є автором збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), книг есе «Дезорієнтаці я на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Таємниця» (2007), перекладів «Гамлета» В. Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006).
Твори Ю. Андруховича є дивовижним сплетінням письменницької майстерності, розмаїття стилів, від високого письменницького до суржика, світ виступає поєднанням не лише матеріального відображення, а й духовної складової, яка виступає як містика, знання, яке підвладне лише внутрішньому світові людини, а ланцюжок життєвих подій є відображенням долі, яку людина формує характером, діями, словами та думками.
Музична культура. Україна успадкувала розгалужену систему освітніх закладів і концертних організацій – консерваторій, училищ, театрів, філармоній, Спілки композиторів, будинків органної та камерної музики у Києві, Дніпропетровську, Білій Церкві, Львові та Харкові, палаців та будинків культури. В Україні діють 9 національних і 2 державних колективи. З них 10 – у Києві (симфонічний оркестр, академічна капела «Думка», академічний український народний хор ім. Григорія Верьовки та ін.), один – в Одесі (Національний одеський філармонійний оркестр). Усі ці структури перебувають у віданні Міністерства культури і туризму.
Класична музика виконується головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), у концертах серії «Нова музика». До театрального репертуару включені опери «Мойсей» М. Скорика, «Лісова пісня» В. Кирейка та «Палата № 6» В. Зубицького, балети О. Костіна та «Різдвяна ніч» Є. Станковича. Репертуар хорових колективів складається з творів Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструментальних колективів – Ж. та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Експериментальна електронна музика представлена у творчості А. Загайкевич, І. Небесного та ін. Сучасні оперні співаки – В. Лук'янець, В. Гришко, В. Пивоваров, Р. Майборода, Т. Штонда, М. Дідик – вдосконалюють традиції українського оперного співу.
Проводяться численні міжнародні конкурси інструменталістів (фортепіанні – пам'яті В. Горовиця та на батьківщині Прокоф'єва, диригентів – ім. С. Турчака, хорових колективів – ім. М. Леонтовича, вокалістів – ім. Соломії Крушельницької, бандуристів – ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс ім. М. Лисенка та ін.).
Активно розвивається джаз, проходять міжнародні фестивалі. Серед найвідоміших – Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазу зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.
З отриманням незалежності популярна музика отримала новий поштовх. На сучасній сцені представлені майже всі напрями: від фолку до acid джазу. Розвивається клубна культура. Особливе значення мало проведення фестивалів «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та ін., на яких було відкрито таланти І. Білик, О. Пономарьова, Ані Лорак. Виразною тенденцію стало використання фольклору. Одним з перших народні мотиви у рок-музиці використовував гурт «Воплі Відоплясова». На фольклорному підґрунті самобутню музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та ін. Руслана, яка синтезувала мотиви карпатського регіону, перемогла на Євробаченні-2004. Популярність С. Ротару, І. Білик, О. Пономарьова, «ВІА Гра», Ані Лорак, Вєрки Сердючки перетнула кордони України. Українські виконавці гідно представляли Україну на конкурсах Євробачення (у 2007–2008 рр. Вєрка Сердючка та Ані Лорак посідали другі сходинки), «Нова хвиля».
Розвивається рок-музика, серед найвідоміших гуртів: «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.
Особливою популярністю в Україні користуються суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд».
Театральне мистецтво. В Україні діють 137 театрів різних форм власності, зокрема, 44 драматичних, 41 дитячий та юнацький (29 лялькових), 31 музично-драматичний, 10 театрів музкомедії та мініатюр. Найбільша їх кількість зосереджена в Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку. Театри щороку дають близько 30 тис. вистав. Переважна більшість гастролей (4 тис. на рік) проходить в Україні, поза її межами – близько 200. Щороку відбувається 10–12 театральних фестивалів.
Водночас перед театром стоїть низка проблем: фінансова, невизначеність творчої позиції у репертуарній лінії, цілісності програми, відсутність єдиної концепції формування репертуару. Переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається відсутність сучасної української драматургії, байдужість до сьогоднішньої української літератури. Із написаної протягом останніх років прози на сцену потрапили лише «Московіада» Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Забужко. Із сучасних драматургів на столичних сценах представлені лише М. Ладо, І. Коваль, А. Крим, О. Мардань, О. Ірванець.
Така ситуація має низку причин: екзистенційно-медитативний характер літератури, перерваність традиції драматургічної школи, низькі гонорари, низький режисерський попит на сучасну українську драматургію, ставлення до неї, як до хуторянства, зневіра в глядача. Однак потроху нова драма відвойовує позиції й в Україні. Лідирує тут Харків, де при Будинку актора проводяться читання нової драми, невеликі трупи ставлять актуальні тексти й представляють їх на фестивалі „Курбалесія».
Активність київського театрального середовища скромніша. З півтора десятків сучасних німецьких п’єс, двічі презентованих Гете-Інститутом на читаннях у Театрі російської драми ім. Лесі Українки, на сцену потрапила лише «Norvay. Today». Малорезультативно закінчилися читання української драматургії, організовані А. Приходько в театрі ім. Франка; не мають широкого резонансу періодичні читання нової драми в Центрі Курбаса. Лише Д. Богомазів у «Вільній сцені» зумів довести, що нова драма та агресивні тексти – «Роберто Зукко» Б.-М. Кольтеса й «Жінка з минулого» Р. Шиммельпфенніга – мають потенціал. А у 2007–2008 рр. до роботи із закордонною драматургією долучився В. Троїцький у театрі «ДАХ».
Настання «ери режисури» на зламі століть дозволили театру розширити рамки, не залишаючи заручником драматургії. Нові естетичні пріоритети звільнили його від залежності від часових та просторових параметрів, визначених у першоджерелах. У попередні часи театр насамперед ілюстрував драматургічний твір. Сучасний режисерський театр розглядає час та простір як категорії умовні, придатні до трансформації та конкретизації. А. Жолдак у театрі ім. Франка переносить події «Трьох сестер» у Сибір часів Другої світової війни. Слова чеховських персонажів лунають під акомпанемент гучномовця, в антуражі ватянок, алюмінієвих мисок та кухлів, дерев’яних лав, маскувальних сіток. Р. Стуруа вміщує в окреслену лише загальними, визначальними рисами й царя Едипа, і героїв Брехта, і Шекспіра, надаючи подіям позачасового характеру, викристалізовуючи осердя сюжету, ілюструючи епоху кризи тоталітаризму, розвалу імперії. Найпоказовішими ці підходи стають тоді, коли вони застосовуються до однієї п’єси. Останнє десятиліття багате на різні версії «Украденого щастя» І. Франка. У виставі Д. Богомазова «Щастя поруч» (Одеський драмтеатр ім. Василька) українське село виглядає абстрактним, але в ньому присутні повоєнні побутові риси у вигляді, що відсилає нас до 1960-х рр. і аж до сьогодення: надто повільно спливає час у глибинці. І. Волицька (Львівський театр «У кошику») звела кількість дійових осіб до трьох персонажів, розгортає Франкову історію в умовному часопросторі як ритуальний танець під гуркіт барабану. А. Білоус (столичне «Сузір’я») теж лишав «любовний трикутник», переносить дію у 1930-ті рр. Микола Задорожний стає літератором, із портретом Шевченка на стіні не надто заможної оселі, а Михайло Гурман – НКВС-ником. Тривожне дослухання нічного ліфту, спалення заборонених книжок, ватянка Миколи, у якій він повертається із в’язниці, та й сам Микола (актор Д. Суржиков), який захлинається кашлем і жадібно дряпає пальці об гострі вінця, їсть тушонку з бляшанки – ці прикмети часу шокують лише попервах. У цілому ж текст І. Франка витримує радикальний підхід, а колізія виявляє позачасовий характер.
Архітектура. В архітекторів з’явилась можливість творчого пошуку для урізноманітнення естетики. Плюралізм творчості помножений на технології. Конструктивні та художньо-пластичні можливості традиційних і нових матеріалів – легких металопластикових конструкцій, вишуканих оздоблювальних матеріалів – дали необмежені можливості пошуку напрямів, концепцій, принципів, прийомів вирішення форми та змісту.
Віддзеркаленням глобалізації архітектурного процесу стали постмодерністські та інші стильові шукання. За активної участі архітектурної Елісти в 1992 р. почалося відродження академії архітектури, були запроваджені конкурси. Отримують нове вирішення містобудівні комплекси. Серед найвідоміших проектів у Києві, що поєднують розмаїття естетики постмодерну, пошуки авторської своєрідності, намагання врахувати історико-культурне середовище, новаторські рішення, є готель «Хрещатик» (арх. Л. Філенко), діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» (О. Донець та ін.), банк «Україна» (С. Бабушкін та ін.), офісний центр «Київ-Донбас» (В. Жежерін та ін.), готельно-офісний центр «Східний горизонт» (О. Комаровський), комплекс «Ексімбанк» (І. Шпара та ін.) тощо.
Реконструкція майдану Незалежності утвердила художні символи іміджу України. Але одночасне прагнення до новизни призводить до появи в забудові часто застарілих європейських тенденцій, ерзац-архітектури, що дисонує з обличчям українських міст. Гострою є проблема гармонійного поєднання нової архітектури та історико-архітектурного середовища.
Архітектура не лише відображає національну самобутність та регіональну своєрідність, художнє світовідчуття, ментальність, культуру та буття народу на всіх етапах розвитку, а й створює середовище, в якому живуть та працюють люди, росте молоде покоління. Тому архітектура є частиною культурно-екологічного мислення та покликана гармонізувати простір, не спотворюючи його історико-естетичної та соціально-екологічної цінності. За незалежності відновлюються пам’ятки архітектури вітчизняної спадщини. Нові православні церкви будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському. Унікальним є будівництво у стилі бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, 2004), відбудова у Києві Михайлівського собору, церкви Богоматері Пирогощої на Подолі, Успенської церкви у Києво-Печерській Лаврі.
Образотворче мистецтво. Українських художників сьогодні знає весь світ, вони зробили величезний внесок в розвиток мистецтва, серед них – визнаний геній І. Марчук, Ф. Гуменюк, А. Чебикін, О. Бородай та ін. І. Марчукові свого часу не дали знайти свободу творчості на батьківщині, і у 1989 р. він емігрував до Австралії, потім до Канади та США. Він віднайшов унікальну техніку, яку назвав жартома пльонтанізм (від слова «пльонтати»). Вона полягає у вільному накладанні тонких ліній, завдяки чому виникає абсолютна неповторна гра тіні та світла, світіння відтінків кольору та живе дихання полотна. Його любов до буття на рідній землі робить світ його пейзажів трепетним знавцем духу українського побутування. Його портрети, абстрактні композиції вражають неймовірною глибиною духовного світу, вмінням переживати людські чесноти та гріховність, розумінням неоднозначності кожного мікрокосму, його величі та ницості. У 2001 р. майстер повернувся на батьківщину вже лауреатом Держпремії ім. Шевченка, а у 2005 р. Президент заклав перший камінь Музею художника на Андріївському узвозі, який, на жаль, ще не відкрито. У 2007 р. за рейтингом міжнародної консультаційної компанії він посів 72 сходинку у списку 100 геніїв сучасності.
Ф. Гуменюк теж має світове ім’я. Він закінчив Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. Рєпіна. Тоді захопився історією українського народу. Його вразили ікони, які були написані на сушеній рибі та які брали в дорогу чумаки. Захоплення українською історією повернуло художника до романтизму. Любов до українського бароко була втілена в портретах гетьманів Дорошенка, Виговського, Наливайка, в історичних полотнах для Переяслав-Хмельницького музею. Паралельно працював над картинами, що відображали українські звичаї: «Покрова», «Перед святами» та ін. Сьогодні вони знаходяться в Канаді, адже в СРСР за такі роботи звинувачували у націоналізмі. Портрет Мазепи став причиною, з якої влада позбавила художника ленінградської прописки. Він оселився в Дніпропетровську, де оформлював громадські будинки. У 1983 р. повернувся до Ленінграду, але з надбанням незалежності оселився в Києві. У 1993 р. Ф. Гуменюк отримав Державну премію ім. Шевченка і очолив майстерню історичного живопису Української академії мистецтв та архітектури. За роки життя в Україні він створив «Портрет гетьмана Сагайдачного» (1991), «Кобзар Вересай» (1994), «Мазепа і Карл ΧII» (1995), «Галшка Гулевичівна» (1997) та долучився до видання книги, яку ілюстрував, «Звичаї українського народу».
А. Чєбикін, ректор академії мистецтв і архітектури, який очолює в ній також майстерню графіки, прославився в 1970-ті рр. циклами праць «Космічні офорти» та «Космос – земля». Майстру знадобились роки життя, чернечої аскези графіка, щоб його роботи засяяли дивовижним вмінням лишень контуром народжувати кольори, щоб в акварелях народжувалась цнотлива чистота. Художник є визнаним майстром зображення оголеного тіла, кілька десятиліть він відточує вміння, вдосконалює бажання наблизитися до розгадки витонченого мистецтва зображувати найдосконаліший витвір природи – людське тіло. Він виховав кілька поколінь талановитих митців, рисувальників, ілюстраторів.
Народний живопис. Поряд із академічним малярством в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими. Як елемент народного побуту, вони відображують характер та світогляд простого народу. Сьогодні цей вид мистецтва розвивають І. Скицюк, О. Скицюк, Ф. Панко, П. Самарська, В. Тезик, В. Вовк, П. Глущенко, В. Клименко та ін.
Кіномистецтво. З отриманням незалежності важкі випробування чекали на один з найпотужніших видів мистецтва – кіномистецтво. Звиклі до держзамовлення, жорсткої цензури, багато діячів виявилися нездатними інтегруватися в нові політичні, фінансові, соціокультурні умови. З припиненням держфінансування була перервана традиція та досвід виробництва кінопродукції, українській технічний персонал, кінооператори, каскадери поступово втрачали досвід. На сучасному етапі в Україні виробництво кіна не носить масового характеру, кіноіндустрії на кшталт англійської, французької, американської не існує. Водночас молодий український кінематограф інтегрується до світового. Зокрема, нещодавно до списку претендентів на престижну премію European Film Award Європейська кіноакадемія внесла фільм „Щастя моє» С. Лозниці, який є спільним виробництвом України, Німеччини та Нідерландів. Відтак в Україні залишились режисери, яким, попри складну ситуацію в кінематографі, вдалося виплекати у власному творчому просторі свободу творити, знімати кіно і вміння відшуковувати фінансове забезпечення. До таких в першу чергу слід віднести К. Муратова, Р. Балаян, Ю. Іллєнко, О. Санін.
К. Муратова зняла фільми «Три истории» (1997), «Второстепенные люди» (2001), «Чеховские мотивы» (2002) «Настройщик» (2004), «Мелодия для шарманки» (2009). Режисер майстерно володіє мистецтвом передавати особливості внутрішнього світу людини, її найпекучіші проблеми та реакції у процесі спілкування зі світом. Вона живе та працює в Одесі.
Р. Балаян – український режисер, що народився в Азербайджанській ССР, режисерську освіту отримав у Києві і залишився працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Його творчі пошуки завжди були спрямовані на пошуки духовності та духовної гармонії, що властива людям інтелігентним з високим рівнем відповідальності. За часів незалежності він зробив картини «Первая любовь» (1995), «Две луны, три солнца» (1998), «Ночь светла» (2003), «Райские птицы» (2008). Остання робота режисера присвячена одній з найгостріших тем, що постає перед творчою особистістю – свобода творчості, духовного вибору без боязні гонінь та переслідувань. В основу фільму було покладено роман київського письменника Д. Савицького, присвячений переслідуванням, яких зазнавали представники творчих професій за радянських часів і складності вибору, який стояв перед кожним громадянином держави, і тому страхові, який переслідував кожного, хто хоча б морально намагався протистояти тоталітаризму.
Оператор та режисер, художник та педагог Ю. Іллєнко (помер у 2010 р.) залишається однією з найцікавіших постатей в українській культурі. Славу він здобув як оператор картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1964). Як самостійний режисер дебютував з картиною «Десь є син» (1962). Найвидатнішим його досягненням стала «Белая птица с черной отметиной» (1971). За останні десятиліття режисерові вдалося відзняти лише 2 картини: «Партитура Христа. До мажор» (1996) та «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002), яка не дійшла до глядача. Ю. Іллєнко очолював кафедру кінорежисури та драматургії в Інституті ім. Карпенко-Карого, виставлявся як художник в 1972, 1997 та 1999 рр.
Нарешті, слід сказати, що в Україні отримала поширення властива мас-культурі тенденція виробництва телевізійних серіалів. Зокрема, у 1990–2000-ті рр. на телеекрани вийшли українські серіали «Роксолана», «Гетсиманський Сад» та ін.