РОЗДІЛ 3.
Сучасні тенденції науково-технічного й організаційного прогрессу та шляхи
підвищення їх ефективності
.1 Стратегічні напрями
забезпечення модернізаційно-інноваційного розвитку економіки України
Сучасний стан розвитку економіки України засвідчує вичерпність можливостей екстенсивного економічного розвитку та необхідність переходу до нових інструментів його прискорення, адекватного стану розвитку світової економіки. Сьогодні поза інноваційним шляхом Україна не зможе реалізувати жодної серйозної перспективної програми соціального та економічного розвитку.
Становлення інноваційної моделі розвитку економіки в Україні, як завдання економічної політики, має супроводжуватися органічним поєднанням політичних, гуманітарних, суспільно-психологічних, інституційних передумов; новими організаційно-економічними, правовими та інституційними рішеннями та узгодженням державної промислової, фінансової, податкової політики з державною політикою у сфері освіти, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.
Трансформація моделі економічного зростання України до інноваційного типу розвитку та зміна характеру цього розвитку дозволить завершити структурну перебудову національної економіки та прискорити темпи економічного зростання; досягти високого рівня конкурентоспроможності національної економіки, збільшити частку експорту високотехнологічної продукції в його загальній структурі; забезпечити наукову підтримку необхідних темпів імпортозаміщення, розумне використання усіх необхідних ресурсів - матеріальних (в тому числі - фінансових), природних, людських. З огляду на це, розробка і впровадження інноваційної моделі управління національною економікою має стати стратегічним завданням державної інноваційної політики в Україні.
Стратегія інноваційного розвитку економіки України повинна бути орієнтована на освоєння базових інновацій, які дадуть змогу перейти до нових технологічних структур виробництва та забезпечити конкурентоспроможність підприємств на ринку. Під впливом ринку базові продуктові інновації стануть імпульсом для зміни усієї технологічної основи виробництва. Наразі, пріоритет повинен бути наданий не розвитку країни на основі виробництва та інвестицій, а розвитку на основі активізації інноваційної діяльності у базових наукоємних галузях народного господарства, які є рушійними силами розвитку економіки.
Україна обрала курс на розвиток національної економіки за інноваційною моделлю. Обрання такого курсу означало, що головним джерелом економічного зростання країни мали стати нові (наукові) знання та процеси їх розширеного продукування і комерційного використання.
Для розвитку інноваційної діяльності в Україні необхідно здійснити комплекс організаційно-економічних заходів, що охоплюватимуть:
· здійснення ефективної державної інноваційної політики, погоджуючи темпи і пропорції розвитку науки, технологій і виробництва;
· вдосконалення механізму захисту прав інтелектуальної власності та процедур патентного захисту інновацій;
· забезпечення сприятливого клімату для створення власних наукомістких виробництв повного циклу шляхом використання різних форм державної підтримки;
· розвиток інноваційної інфраструктури шляхом покращення системи інформаційного забезпечення інноваційної діяльності, сертифікації і впровадження розробок, підготовки і перепідготовки кадрів;
· забезпечення комерціалізації наукових результатів шляхом формування основ для ефективного партнерства державного та підприємницького секторів в інноваційній сфері;
· розширення міждержавного співробітництва в галузі наукових розробок та інноваційної діяльності, координації зусиль в питаннях розвитку пріоритетних для кількох держав напрямків [22].
Реалізація запропонованих напрямків розвитку
інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень
інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений
процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні та залучені
зовнішні інвестиції на інноваційну діяльність.
3.2 Впровадження
інновацій в економіку України з урахуванням зарубіжного досвіду
Удосконалення економічної системи України на інноваційній основі, вироблення сценаріїв сталого розвитку економіки і промисловості на основі широкого використання інвестицій та інновацій має відбуватися з використанням кращого зарубіжного досвіду, адекватного сучасним викликам і проблемам розвитку вітчизняного політичного і економічного процесів з урахуванням необхідності вирішення коротко-, середньо- та довгострокових завдань національного рівня.
Як показує досвід розвинутих країн (Ірландія, Фінляндія, Ізраїль, США, Корея), для здійснення структурних перетворень і технологічної модернізації економіки країнам життєво необхідний перехід від принципів ринкового догматизму до використання моделі регульованої ринкової економіки з високою часткою прямого і непрямого державного впливу, що припускає розробку відповідної інвестиційно-інноваційної політики, суть якої складається у виробленні і реалізації системи пріоритетів, створенні механізмів і конкретних заходів, що забезпечують формування національної інноваційної системи [6].
У той же час, не можна забувати про ефективне нагромадження основного капіталу як «матеріальної основи» здійснення високопродуктивної інвестиційної діяльності на рівні корпоративних структур. Наприклад, однією з основних причин сталого економічного росту чеської економіки,є зростання норми нагромадження основного капіталу. Важливим фактором також є ефективне використання капіталу завдяки усуненню держави від прийняття інвестиційних рішень і використання ринкових критеріїв під час здійснення інвестицій. Показовим є приклад Чехії, де відбулося поступове зменшення втручання держави у перерозподіл ВВП - з 39,3 % до 35,9 % протягом 1993-2002 років [6].
Провідні держави світу обрали стратегію підтримки високотехнологічного експорту. Беручи до уваги кращий зарубіжний досвід (Фінляндії, Південної Кореї, Китаю, а також окремих країн СНД - Росії, Казахстану та інших) для забезпечення високої ефективності державних гарантій необхідно спрямовувати їх на оптимізацію діяльності експортерів, передусім, високотехнологічної продукції, а не створювати для них «парникових» і демпінгових умов роботи на світовому ринку, що заважає ефективній конкуренції. Тому, при наданні державних гарантій за експортними кредитами слід уникати тривалої і забюрократизованої процедури, що вимагає великої кількості узгоджень між органами виконавчої влади, підприємствами-експортерами, банківськими структурами [22].
На основі аналізу абсолютних показників і динаміки витрат на підтримку експорту в зарубіжних країнах необхідно довести щорічні бюджетні асигнування на фінансову підтримку українського експорту до 0,3 % від обсягу ВВП, розрахованого за підсумками року, який передує ухваленню держбюджету. Рекомендований показник обчислений як середня для 22-х країн питома вага (частина) чистих державних витрат на сприяння експорту в доданій вартості обробній промисловості. Практика більшості країн, що проголосили здійснення високотехнологічного прориву і формування інноваційної економіки, вказує на необхідність реалізації таких складових:
· активну та всебічну підтримку державою, спеціальними та регіональними органами влади новостворених інноваційно орієнтованих структур та їх потенційних утворювачів;
· розробку альтернативи відтоку висококваліфікованих фахівців з країни, оскільки високий рівень «відтоку мізків» унеможливлює побудову високотехнологічної економіки;
· створення ринкових механізмів, що роблять розвиток науки і впровадження її досягнень економічно вигідними, оскільки інноваційні тенденції не можуть бути сформовані лише централізованим рішенням;
· заохочення прямого співробітництва із-закордонними науково-дослідними установами;
· залучення іноземних інвестицій для стимулювання розвитку сфери венчурного фінансування інновацій. Формула «високий ризик - високі технології - високий рівень життя» стала гаслом для всіх країн з розвиненою економікою. Бурхливе зростання нових напрямів виробництва, таких, як виробництво персональних комп’ютерів, виявилося можливим переважно за участі венчурних інвестицій;
· сприяння активному розвитку і функціонуванню малого інноваційного підприємництва, що є мобільнішим, більшою мірою спроможний до оперативної розробки й впровадження нововведень у виробництво;
· створення умов сполучення елементів інноваційної інфраструктури та великих наукових і освітянських центрів;
· сприяння залученню внутрішніх та іноземних інвестицій до науково-технічної сфери шляхом створення сприятливого податкового клімату.
Світовий досвід переконує у неможливості забезпечення стійкого інноваційного розвитку національної економіки без стимулювання державою залучення недержавних інвестицій у цей процес. Для порівняння: поза бюджетом в США фінансується 73 % НДДКР, в Німеччині - 70 %, в Японії і Великобританії - 62 %, у Франції та Італії - 57 %. Найбільша увага при цьому приділяється експортно орієнтованим конкурентоспроможним галузям економіки [22].
У США тільки із позабюджетних джерел на наукову діяльність поступає 200 млн. дол., а один вкладений в науку долар повертає в бюджет 8 дол. Велике значення для технічного оновлення виробництва має використання капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. В з в’язку з цим, важливо встановити оптимальне співвідношення між вкладеннями в нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення діючих виробничих потужностей[6].
Так, в США на рубежі 90-х років була змінена технологічна і відтворювальна структура виробничих інвестицій. Якщо на активну частину основних виробничих фондів на початку 80-х років у США припадало 62 % інвестицій, то на початку 90-х років - 85 %. На модернізацію обладнання - відповідно 52 і 75 %. В Німеччині в цей же період більше 80 % капіталовкладень направляється на модернізацію і заміну обладнання, і тільки 20 % - на розширення потужностей [22].
Найбільш прийнятним для України за економічними і соціальними умовами щодо проведення інвестиційної діяльності є досвід Східної Німеччини, де економічна ситуація на початку 90-х років була схожа до вітчизняної. Заслуговує на увагу дослідження досвіду залучення інвестицій в Польщі, де проводилась приватизація швидкими темпами, а також масштабне залучення іноземного капіталу, перш за все, у виробничий сектор.
Досвід розвинутих країн доводить, що економічне зростання можливе лише на основі продуманої інноваційно-інвестиційної політики уряду і залучення усіх необхідних для цього засобів та ресурсів. Головними пріоритетами для умов України є:
· правильне формування концепції зростання ВВП та його реструктуризації на найближчу і подальшу перспективу;
· правильне визначення параметрів і структури нових технологій та засобів для створення їх критичної маси в Україні, оскільки лише переважна маса нових технологій забезпечить стабільне економічне зростання;
· упорядкування фінансової системи на усіх рівнях організації економіки і мобілізація грошових ресурсів для створення критичної маси нових технологій;
· поетапне здійснення інноваційних капіталовкладень в усі сектори економіки з метою змінити структуру капіталу загалом та структуру ВВП з огляду на попит на внутрішньому ринку, освоєння зовнішніх ринків виробниками України.
Ці пріоритети повинні визначати сутність
національної економічної та інноваційної політики уряду і бути в основі
розвитку економіки за інноваційним типом.
3.3 Вдосконалення
здійснення та підвищення ефективності технічних та організаційних нововведень
Перехід до ринкових відносин потребує глибоких зрушень в економіці вирішальній сфері людської діяльності. Потрібно здійснити крутий поворот до інтенсифікації виробництва, переорієнтувати кожне підприємство, організацію, фірму на повне і першочергове використання якісних факторів економічного росту. Повинен бути забезпечений перехід до економіки вищої організації і ефективності з визначально-розвиненими виробничими силами і виробничими відносинами, добре налагодженим господарським механізмом.
Для забезпечення ефективного управління інноваційним процесами важливо своєчасно виявляти і правильно оцінювати їх тенденції.
Основними напрямами підвищення ефективності управління інноваційними процесами на підприємстві є:
· забезпечення підтримки розвитку інновацій за рахунок бюджетного фінансування НДДКР за вказаними пріоритетними напрямами, які мають стратегічне значення для держави;
· забезпечення високоякісного стажування за кордоном наукового потенціалу країни (студентів, аспірантів, докторантів, дослідників, конструкторів тощо);
· пропорційне й одночасне стимулювання розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
· скорочення за можливістю науково-виробничого циклу "інноваційна ідея - дослідний зразок - виробництво";
· прискорення оновлення асортименту продукції на підприємстві;
· поліпшення умов лабораторних досліджень на підприємстві;
· інтенсифікація процесів оформлення патентів, заявок, ліцензій тощо;
· забезпечення надання державної фінансової підтримки, відповідних гарантій та проведення високоякісної експертизи результатів інноваційної діяльності;
· прискорення темпів розвитку окремих та посилення взаємозв’язків усіх суспільних форм організації виробництва, що забезпечує демонополізацію виробництва багатьох видів продукції, конкуренцію продуцентів на ринку, мультиплікаційну ефективність діяльності підприємств різних типів і систем господарювання;
· посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей шляхом більш широкого застосування автоматичних роторних ліній робототехнічних комплексів і гнучких виробничих систем, що уможливлюють звести до мінімуму втрату часу і ресурсів, багатократно підвищити продуктивність праці, різко прискорити оновлення виготовлюваної продукції;
· розвиток колективної (бригадної) форми організації і оплати праці, що за умов прискорення НТП, якісного удосконалення і ускладнення техніко-технологічної бази виробництва стає об'єктивно необхідним і економічно доцільним;
· раціоналізація організації потоку і використання засобів виробництва і кінцевої продукції на всіх стадіях відтворювального процесу, переміщення певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки виробництва у сферу матеріально-технічного його забезпечення, що сприяє істотному скороченню виробничих запасів сировини, матеріалів і палива, зменшенню обсягів їх виконання, утилізації відходів виробництва;
· формування нових типів суспільної комбінації речових і особистих елементів процесу виробництва, науки і виробництва, виробництва і сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних з метою концентрації і раціонального використання суспільних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;