пристойного або двозначного характеру. Виникли кафешантани в Парижі на базі ресторанів і кафе. Саме в них з’явився знаменитий танець канкан,
демонструються еротичні програми, стриптиз.
Кафе-фламенко (франц. Cafés flamenco) – в Іспанії ХІХ ст. – один з різновидів театру кабаре або театрів-кав’ярень. У цих кав’ярнях в оточенні столиків танцювали і співали жінки (flamencas) у супроводі гітаристів.
Кишеня сцени (пол. kieszen – кишеня) – приміщення (ніші) з обох боків сцени, призначені для декорацій, що мають бути виставлені у відповідний момент на сцені.
Кіносценарій (грец. kineo – рухаю, італ. scenario, від лат. Scaena –
сцена) – літературний драматичний твір, за яким створюється кінофільм.
Сучасний К. при всій самостійності та закінченості літературної форми існує для втілення його на екрані в кінематографічних образах. Ця кінематографічна образність К. народжується з єдності чотирьох його компонентів: ремарки
(описової частини); діалогу чи монологу (прямої мови персонажів); авторського тексту (закадрового голосу автора); розмаїтих пояснювальних написів. Ремарка в К. є образною характеристикою складної кінематографічної дії і охоплює всі сторони кінотвору. Вона втілюється на екрані пейзажем, обставинами дії, її послідовністю, поведінкою персонажів, визначає музичне та шумове оформлення фільму. Діалог (монолог) – один із головних засобів художньої виразності сценарію звукового кіно, який розкриває характери, зміст і сутність подій. Своєрідність кінематографічного діалогу визначається специфікою кінострічки: її монтажною побудовою, безперервністю дії, можливістю показу крупним планом міміки, жесту актора, певних деталей. Помітну роль у композиції сучасного сценарію відіграє закадровий голос оповідача, що має різні завдання – інформувати чи коментувати відтворювані події, виражати філософські та ліричні роздуми автора. Характерним для сучасної кінодраматургії є внутрішній монолог – закадровий голос героя, що розкриває хід його роздумів, його внутрішній стан. Пояснювальний напис, який у сценаріях німих кінострічок посідав помітне місце і заміняв діалог і
дикторський текст, у сучасному звуковому кіно втратив колишню свою значущість, використовується як засіб інформування, для введення в атмосферу дії тощо.
Кіч або Кітч (нім. – халтура, дешеве, уцінене, або англ. – кухонне) –
визначення лжемистецтва, розрахованого на зовнішній ефект і нерозвинений смак масового споживача. Характерні – крикливість, фальшивий блиск,
спрощеність змісту, вульгарна імітація справжнього мистецтва, що приносить комерційний успіх.
Клак, клакер (франц. claqueur, claque – шанувальник) – 1) группа людей
(клакерів) найнятих для створення успіху або провалу актора, вистави, виступу;
2) наймана особа, яка за допомогою гучних оплесків, схвальних вигуків домагається штучного успіху або, навпаки свистом, тупанням навмисне сприяє провалу виступу артиста, оратора і т. д.
Класика (лат. classicus – зразок) – загальновизнаний, зразковий твір мистецтва і культури. У драматургії – «Ревізор» М. В. Гоголя, «Чайка» А. П. Чехова. У режисурі – К. С. Станіславський, Г. А. Товстоногов і т. д.
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.), Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до пер. чв. XIX ст. Для К.
характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною,
класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям К. була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аристотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, К. спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формулювання принципів К. була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим,
найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»
(1674), написаний після того, як літературний К. у Франції сформувався.
Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в
узагальненні досвіду класицистів, Н. Буало встановив строгі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для К. був характерний раціоналізм,
представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З
раціоналізмом пов’язана нормативність К., який строго регламентував мистецтво та літературу, встановлював вічні та непорушні правила й закони.
Для драматургії – це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). У галузі мови К. ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична,
понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для К. характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви.
Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.
Важливим складником теорії та практики К. була встановлена ієрархія жанрів,
серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира. Деякі тенденції К. в Україні знайшли свій вияв у трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир», поезії І. Некрашевича, шкільних
«піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» І. Котляревського, травестійній оді П. Гулака-Артемовського «Пісні Гараська», оповіданнях Г. Квітки-
Основ’яненка та ін.
Клоун, блазень (лат. colonus – мужик, грубіян; англ. clown;пол. błazen) –
цирковий артист, який виконує комедійно-буфонадні номери, в яких використовуються прийоми ексцентрики, гротеску, пародії. Головним чином – у перервах між виступами інших артистів, але один або два рази протягом вистави клоун (або декілька клоунів) представляє публіці власний сольний номер.
Клоунада – видовищна вистава, сповнена специфічними, виразними засобами сатиричного, феєричного, гротескового, пародійного напрямами.
Характеризується загостреністю думки, переважанням дії над словом,
динамікою, згущенням фарб, шаржованим малюнком ролі. Умовно поділяється на три основні різновиди: пантомімічну, розмовну і музичну. Сучасна клоунада стала користуватися різними жанрами театрального мистецтва. Можливості
клоунади безмежні. Прикладом служить мистецтво Л. Єнгібарова, Ю. Нікуліна,
В. Полуніна і т. д.
Колаж (франц. collage – наклеювання – прийом, запроваджений у малярстві за часів кубізму, закріплений та урізноманітнений дадаїстами, за яким на певну основу наклеювалися всілякі матеріали, відмінні за кольором і фактурою (П. Шкассо, Ж. Врак, К. Швіттерс та ін.). Техніка К. поширювалася і в поезії, зокрема таких авангардистів, як Г. Аполлінер, Б. Сандрар та ін., які вводили у віршований текст уривки фраз, почутих на вулиці, фрагменти газетних статей, реклами тощо. До К. зверталися й українські поети, зокрема І. Драч у драматичній поемі «Дума про вчителя», де перемежовуються цитати Аристотеля, Ф. Шіллера, А. Макаренка, В. Сухомлинського, на сюжетну канву накладаються різні мотиви (техніка монтажу) та ін. У нинішніх умовах К.
зазнав певної еволюції, набувши вигляду асамблажу (фр. Аssemblage –
сполучення, набір), що охоплює різні варіанти речових комбінацій з уведенням реальних об’єктів у певний твір (А. Кепроу, Д. Дайн та ін. представники
«Нового реалізму»). До елементів А. небайдужі неоавангардисти (В. Цибулько,
О. Ірванець та ін.).
Колізія (лат. collisio – зіткнення) – гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів, джерело конфлікту та форма його реалізації у літературному творі. Термін запроваджений в естетику Г.-В.-
Ф. Гегелем, має ширше значення, ніж «конфлікт», характеризується масштабністю, глобальністю зображуваних протиріч.
Колектив (лат. collectivus – збірний) – група осіб, об’єднаних спільною діяльністю, спільними інтересами, спільною ідеєю. Мистецтво театру завжди є колективним. Успіх колективної творчості, насамперед, проявляється в роботі над виставою, святом.
Колосники – решітка під дахом сцени. До цієї решітці кріпляться блоки
підвісної системи.
Коло уваги (рос. круг внимания) – у системі Станіславського – прийом активізації творчої діяльності, що ґрунтується на принципі обмеження кола
уваги, тобто зосередження уваги лише на тих об’єктах, які мають значення для виконуваної актором дії. Станіславський розрізняв три кола уваги (мале коло уваги – один об’єкт; середнє – два, три; велике – чотири і більше).
Коляда – свято, яке у церковно-календарному ритмі охоплює час від Свят-вечора до Водохреща, включаючи різні обряди. К. також називають обрядову пісню, яку співають під час Різдвяних свят, і винагороду за величальну пісню.
Комедіант (італ. commediante – назва актора) – артист пересувного театру, який виконує комічні ролі. У переносному значенні може означати удавальник, лицемір.
Комедія (грец. komodia, komos – весела процесія і ode – пісня) –
драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. К. як жанр зародилася у Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт. В історії світової літератури є чимало блискучих К., написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI–
XVII стст. К. домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урдемалас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Кальдерона де ла Барки.
Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його К. («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо).
Найвищого розквіту в добу класицизму К. досягла у творчості Ж.-Б. Мольєра
(«Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п’єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й