Курсовая работа (т): Управління основними чинниками, що впливають на інноваційну діяльність

Успішна діяльність підприємств в умовах ринку набагато залежить від їх здатності до пристосування зміни факторів інноваційного розвитку. Формування і вибір стратегічних напрямків інноваційної діяльності базується на результатах всебічної оцінки як середовища, в якому працює підприємство, так і визначенні внутрішніх інноваційних можливостей підприємства, які характеризуються станом і рівнем використання інноваційного потенціалу.

Інноваційна активність є цілеспрямованою діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності щодо конструювання, створення, освоєння й виробництва якісно нових видів техніки, предметів праці, об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.), технологій, а також впровадження досконаліших форм організації праці й управління виробництвом. Основними чинниками інноваційної активності на макрорівні є темпи зростання державних витрат на розвиток науки та освіти, раціональна інноваційна політика держави, стимулююча податкова, кредитна, амортизаційна політика тощо. На мікрорівні: нестача власних коштів; відсутність інвестицій; відсутність підтримки з боку держави; відсутність кваліфікованого наукового персоналу; упереджене відношення місцевої влади; відсутність або застарілість технологічної бази; вузька ніша ринків збуту; необхідність одночасного врахування всіх факторів та їх взаємодії

РОЗДІЛ 3. ПОБУДОВА РЕЗУЛЬТАТИВНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

3.1 Прогнозування зміни результативності інноваційної діяльності підприємств Вінницької області

Прогнозування є необхідною умовою оптимального функціонування як окремої організації, так і видів її діяльності. Саме воно дозволяє організації не тільки побачити своє майбутнє і намітити мету, але й розробити програму дій з її досягнення [4, с. 213].

Прогнозування є важливою сполучною ланкою між теорією і практикою в житті кожної організації. Воно має дві різні площини конкретизації: власне передбачувану (дескриптивну, описову) й іншу, поєднану з нею, що відноситься до категорії управління, - передбачувану (прескриптивну, розпоряджувальну) [4, с. 214].

Під прогнозом варто розуміти сукупність прийомів і способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, екстра генних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) зв’язків об’єкта прогнозування, а також їхніх вимірів у рамках розглянутого явища чи процесу, вивести судження визначеної вірогідності майбутнього розвитку розглянутого об’єкта [4, с. 217].

Для прогнозування інноваційної діяльності організації використовуються різні типи прогнозів. Кожен тип прогнозу має свої відмінні ознаки. До найбільш важливих ознак відносяться: час попередження чи часовий обрій (прогноз), масштаб прогнозування, характер об’єкта, функції прогнозу, можливість впливу організації на своє майбутнє і т.д. [4, с. 216].

У сучасних умовах для успішного вирішення економічних, соціальних і науково-технічних проблем все більшого значення для організацій набуває система взаємозалежних прогнозів. Система прогнозів поєднує в один цілий перспективний розвиток усі сторони діяльності організації (економіки, виробництва, продукції, технології, соціальної сфери і т. д) і її зовнішнього середовища.

Здійснимо прогнозування змін результативності інноваційної діяльності підприємств Вінницької області на основі аналізу реалізованої інноваційної продукції за 200 -2013 роки (таблиця 3.1) [34, с. 111].

Таблиця 3.1

Обсяг реалізованої інноваційної продукції підприємств Вінницької області за 2000 - 2013 рр.

Дані наведені в таблиці загалом показують тенденцію до збільшення обсягів реалізованої інноваційної продукції, але в 2005 та 2012 рр. спостерігається спад, проте у 2013 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції знову збільшується. З 2009 - 2010 рр. спостерігається наявне стрімке підвищення в принципово новій продукції і зниження загального обсягу поставленої на експорт продукції.

Розроблені й пов’язані між собою окремі прогнози розвитку організації і зовнішнього середовища складають систему прогнозів організації.

При розробці прогнозів можна виділити наступні основні етапи:

перед прогнозна орієнтація (визначення мети, завдання, структури й організації дослідження, часу попередження, робочих гіпотез, методів,);

прогностичний фонд (збір готових даних за суміжними непрофільними галузями прогнозування);

створення вихідної чи базової моделі, тобто системи показників, параметрів, що відображають характер і структуру об’єкта;

пошукова модель (проекція в майбутнє системи показників вихідної моделі на дату попередження за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням факторів прогностичного фонду);

оцінка ступеня вірогідності (верифікація) й уточнення попередніх моделей за допомогою рівнобіжних контрольних методів, звичайно опитувань експертів;

вироблення рекомендацій для оптимізації прийняття, рішень у плануванні, управлінні і т. д. на основі зіставлення прогностичних моделей. Варіанти розробки прогнозів можуть мати кілька рівнів прогнозних показників, зокрема верхній і нижній, що дозволяє врахувати ряд факторів, що виникають згодом [4, с. 216].

Проаналізувавши дані таблиці 3.1 можна зробити за допомогою середньопрогресивного методу прогноз обсягу реалізованої інноваційної продукції на наступних 5 років.

Таблиця 3.2

Прогноз обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області на 2015 -2019 рр.

За результатами прогнозу можна спостерігати, що відбувається зменшення обсягу реалізованої інноваційної продукції у Вінницькій області, розпочинаючи з 2015 року обсягу реалізованої інноваційної продукції буде збільшуватися до 2018 року - 380,5 млн. грн., а в 2019 році цей показник зменшиться на 8,7 млн. грн., на це все можуть впливати такі фактори, як: час появи нового винаходу і термін його технічної реалізації; динаміка попиту в часі; період появи на ринку конкуруючої продукції; динаміка цін і витрат; зміна наукових кадрів; джерела фінансування.

Для наочності зміну обсягу реалізованої інноваційної продукції та вплив факторів зображено на рис. 3.2.

Рис. 3.1. Динаміка прогнозу обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області на 2015 -2019 рр. з врахуванням факторів, що впливають на розвиток інноваційної продукції.

Основна мета прогнозування полягає в пошуку найбільш ефективних шляхів розвитку досліджуваних об’єктів на основі ретроспективного аналізу і вивчення тенденцій їхньої зміни [4, с. 213].

Отже, прогнозування зміни обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області є необхідною умовою оптимального функціонування як окремої організації, так і видів її діяльності. Саме воно дозволяє організації не тільки побачити своє майбутнє і визначити мету, але й розробити програму дій з її досягнення.

3.2 Удосконалення нормативного регулювання інноваційної діяльності підприємств

У сучасному світі інноваційний шлях розвитку - чи не єдиний спосіб для більшості країн світу поліпшити стан своєї економіки, забезпечити посилення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та посісти поважне місце на транснаціональних ринках. Такий шлях розвитку є пріоритетним і для нашої країни, про що свідчать положення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про інноваційну діяльність» [11] (далі - Закон ПІД), відповідно до якої одним із основних принципів державної інноваційної політики є орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України, що має бути забезпечено комплексом заходів, включно із правовим забезпеченням.

Метою схваленої на початку року Стратегії сталого розвитку «Україна -2020» є впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід України на провідні позиції у світі. В результаті забезпечення такого (сталого) розвитку держави, проведення структурних реформ та, як наслідок, підвищення стандартів життя Україна має стати державою з сильною економікою та передовими інноваціями. Однією з першочергових (передбачених зазначеною Стратегією) є програма енергонезалежності, основне завдання якої - забезпечення енергетичної безпеки та перехід до енергоефективного й енергоощадного використання і споживання енергоресурсів із впровадженням інноваційних технологій.

Правове регулювання інноваційних відносин (відносин, що складаються у процесі організації, безпосереднього здійснення та припинення інноваційної діяльності) відіграє важливу роль, встановлюючи такі правила в цій сфері, які б, з одного боку, стимулювали створення та запровадження корисних для суспільства інновацій, здійснення інноваційної діяльності. (далі - ІД) за пріоритетними напрямами, а з іншого - встановлювали бар’єри для шкідливих інновацій/технологій та інших зловживань, пов’язаних із створенням і використанням інновацій [5, с. 36].

Попри численні дослідження господарсько-правових аспектів інноваційних відносин, частина їх результатів є спірними, а значна кількість пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання - не реалізованими. Крім того, інноваційні відносини змінюються, приймаються нові акти законодавства, з’являються нові форми взаємодії учасників цих відносин, коригуються пріоритети в розвитку інноваційної сфери з урахуванням подій останнього року (зокрема, щодо виробництва продукції, що мас забезпечити обороноспроможність країни, її енергонезалежність, відновлення зруйнованих в зоні АТО об’єктів з використанням новітніх технік і технологій на більш високому технологічному рівні). Все це зумовлює необхідність подальших досліджень сучасного стану інноваційних правовідносин і виявлення проблем правового регулювання з метою напрацювання рекомендацій щодо його вдосконалення.

Можна виділити кілька ключових блоків проблем правового регулювання інноваційних відносин, що потребують вирішення. Це стосується, насамперед, множинності нормативно-правових актів, що регулюють такі відносини (далі - інноваційне законодавство), і відсутність кодифікаційного акта з питань ІД, попри наявність у Господарському кодексі (далі - ГК) України окремої глави 34 « Інноваційна діяльність» (яка регулює некомерційний вид такої діяльності, не приділяючи уваги її суб’єктам, уповноваженим органам, об'єктам ІД, у тому числі технологіям, тощо) та Закону України «Про інноваційну діяльність», присвяченого лише комерційному її виду; Такий стан речей породив ідею кодифікації в цій сфері, яка була втілена харківськими науковцями шляхом розроблення проекту Інноваційного кодексу України. Звісно, його прийняття дозволило уникнути більшості неузгодженостей і прогалин у правовому регулюванні інноваційних відносин, проте збільшило б кількість кодексів і породило проблему співвідношення. з одного боку, кодексів різних рівнів, (Господарського, Цивільного, Інноваційного), а з іншого - згаданих кодексів і спеціальних законів (про трансфер технологій, технопарки, наукові парки тощо). Тому доцільно вдосконалити наявну систему інноваційного законодавства і, насамперед, главу 34 ГК України і Закон «Про інноваційну діяльність», консолідувавши в ньому положення інших законів, що регулюють відносини в інноваційній сфері. Відповідно, відпаде потреба в низці законів (насамперед у Законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 08.09.2011 р. [12], який закріплює визначення понять, пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, їх видів (стратегічні та середньострокові), основних засад їх формування, механізму їх реалізації та моніторингу).

Необхідність оптимізації інноваційного законодавства, що складається не лише з глави 31 ГК і низки законів, а й із значної кількості підзаконних нормативно-правових актів, - лише одна з проблем, що потребує найскорішого вирішення. Можна визначити ще кілька напрямів удосконалення інноваційного законодавства: щодо понятійного апарату, суб’єктного складу, об’єктів, засобів регулювання (державного та саморегулювання), договорів інноваційного характеру, а в цілому - інноваційних систем різних рівнів (національної, галузевих, територіальних).

Визначення суб’єктного складу інноваційних відносин - досить непроста проблема, оскільки законодавець оперує різними поняттями (інноваційна структура типу А і типу Б, інноваційне підприємство, інноваційна інфраструктура. При цьому поняття інноваційного підприємства в Законі ПІД в основному збігається із змістом поняття інноваційної структури типу А (юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства) в акті Уряду, такий оперує й поняттям договірної інноваційної структури - тип Б (група юридичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів її учасників. Крім того» згадані акти інноваційного законодавства замовчують можливість функціонування суб’єкта інноваційної діяльності в статусі індивідуального підприємця, хоча наукові працівники (як суб’єкти науково-технічної діяльності, в результаті якої і створюються інновації) мають право здійснювати підприємницьку діяльність (статті 1. 4. 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13. 12. 1991 р. [13]). Натомість у Модельному законі СНЛ «Про інноваційну діяльність суб’єктами ІД визнаються не лише юридичні, а й фізичні особи, що створюють і реалізують інновації. До речі, правовому статуту суб'єктів наукової та науково-технічної діяльності, в тому числі вчених, наукових працівників науково-педагогічних працівників як учасників інноваційних відносин, присвячена глава 4.2 проекту Інноваційного кодексу України [5, с. 37].

Отже до першої категорії суб'єктів інноваційних правовідносин слід винести: осіб (індивідуальних підприємців, інноваційні підприємства організації й їх групи), що створюють та реалізують інновації. При цьому групи інноваційних організацій можуть мати статус юридичної особи (інноваційні об'єднання) та/або діяти на договірних засадах (наукові та технологічні парки) або бути поєднаними фінансовою участю різного ступеня - від холдингів до груп із значною участю (понад 10 %), чи діяти в межах певної території із спеціальним правовим режимом (технополіси. кластери тощо).

Проблема суб’єктивного складу не обмежується суб’єктами ІД, оскільки в становленні та функціонуванні інноваційних систем (національної, галузевих і територіальних) виключно важливу роль відіграють організаційні аспекти (і відповідно - суб'єкти організаційно-господарських повноважень: органи, наділені відповідною компетенцією у сфері ІД, керуючі компанії - в групі суб’єктів інноваційної діяльності, саморегульовані організації (далі - СРО), що діють у цій сфері). Разом із тим у Законі про ІД увага приділяється лише органам влади й управління (України, АРК, місцевого самоврядування), решта - залишена без відповідної уваги.