Реферат: Археологія України

У IV-III ст. до н.е. відбувається видозміна скіфського звіриного стилю. Військова аристократія скіфського царства почала цікавитися зображеннями антропоморфних богів, релігійних сцен, епізодів з місцевих легенд і епічних творів і т.п. Створені, швидше за все, майстрами з грецьких міст Боспорського царства, вони, проте, були виконані в традиціях грецького мистецтва переделіністіческого часу.

Одним з найцікавіших творів, замовлених скіфами грецьким майстрам, вважають славну пектораль з кургану Товста Могила. Безсумнівна її приналежність до царської одязі, а також ритуальне призначення. Швидше за все, три яруси сцен на пекторалі пов'язані з космогонічними уявленнями скіфів про три рівні миротворения. Загальна концепція пекторалі, на думку більшості вчених, має відношення до культового весняного свята оновлення природи. На основі даних индоиранской міфології, зображену на поясі сцену шматування грифонами тварин можна трактувати як метафоричний образ дня весняного рівнодення, циклічної зміни явищ природи і його відродження через знищення; рослинний пояс - як образ дерева життя, яка втілювала життєдайні сили землі, її родючість.

Існує припущення, що в антропоморфних фрізе пекторалі зображено сцену підготовки до якого-небудь надзвичайно важливого дійства, зміст якого реконструюється досить гіпотетично. Дійство, до якого готуються скіфи, могло бути імітацією народження первогероя і його символічного шлюбу з богинею родючості, яке забезпечувало родючість землі і тварин протягом року і символізував сходження царя на престол, об'єднання його з вищою світом. Існує гіпотеза, що вказаний ритуал повинен був здійснюватися під час свята вшанування священних "золотих дарів" (плуга, ярма, чаші і сокири), які, за легендою, записаною Геродотом, упали скіфам з неба.

Звіриний стиль був характерним багатьом народам, які входили до складу Великої Скіфії, в тому числі і праслов'янським землеробським племенам. Проте мистецтво останніх має специфічні риси. Наприклад, саме в лісостеповій зоні зустрічаються маловідомі кочівникам зображення лосів. Набір рогових пластинок, які прикрашали обладунки з кургану VІІ-VI ст. до н.е. біля Жаботина, так звані Жаботинський пластини, гравіровані зображенням групи лосів, які ведуть боротьбу зі зграєю хижих птахів, які, на думку Б. Рибакова, є символічним відображенням перших скіфських набігів на праслов'янські землі (наліт степових хижих птахів) і боротьби з ними хліборобів-прасловян (лосів).

Сарматський період

З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їх іменем пов'язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов'янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру населення всього Північного Причорномор'я.

Сармати були східними сусідами скіфів. Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського слова «саоромант», що значить «оперезаний мечем»). Ім'я сармати з'являється в античних джерелах з III ст. до н. е. як збірна назва для різних племен, що, за повідомленням грецьких авторів, «утворювали одне плем'я, але розділене на кілька народів з різними назвами».

Щодо етнічної належності савроматів - сарматів найвірогіднішою є думка про спорідненість їх зі скіфами. Геродот наводить легенду про амазонок, від шлюбу яких зі скіфами нібито і пішли сармати, що переселилися слідом за своїми дружинами на схід від Дону. За свідченням Геродота, «за рікою Танаїсом вже не скіфська земля і перша з тамошніх ділянок належить савроматам». З інших повідомлень Геродотової «Історії» можна дізнатися про давність їх перебування на вказаній території. Як відомо, савромати брали діяльну участь у боротьбі з Дарієм на боці скіфів.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін цієї мови, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Що ж до дуже поширених у І-IV ст. н. е. «загадкових знаків Причорномор'я», які частково визнано за сарматські та аланські і в яких деякі вчені вбачали зачатки сарматської писемності, то вони, як уже зазначалося, мають різне значення.

Масового характеру рух сарматів на захід набув у II ст. до н. е. Грецькі письменники Діодор Сіцілійський та Лукіан Самосатський характеризують цей рух як спустошливі набіги, в результаті яких значна частина Скіфії перетворилася на пустелю. З цього часу назва «Скіфія» перестав існувати. Замість неї починає згадуватися Сарматія, західний кордон якої до І ст. н. е. (на карті Агріппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птолемея, II ст. н. е.) - по Віслі. Птолемей перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, кордон між якими проходив по Танаїсу. Назва «Сарматія» стала географічним визначенням великої території, зайнятої різними за етнічним походженням племенами. Почався третій період історії сарматських племен, який тривав з II ст. до н. е. по II ст. н. е. Він був тісно пов'язаний з історією Північного Причорномор'я, де частково відбувалися події заключного (четвертого) періоду історії сарматів (II-IV ст. н. е.).

З приходом сарматів помітно змінився етнічний склад місцевого населення Північного Причорномор'я. Воно поповнилося новими елементами, про що свідчить збільшення кількості «варварських» імен у написах чорноморських міст. Проникнення сарматів у чорноморські міста і входження їх до складу правлячих династій Боспору викликало подальшу сарматизацію античної культури і загальне нівелювання виробів міського ремесла. Сармати справили великий вплив як на економіку, так і на суспільне життя античних міст (особливо Боспору), сприяли зміні загального вигляду вбрання, поширенню нових типів озброєння і застосуванню нової воєнної тактики, впровадженню у виробництво художніх виробів, особливого різновиду поліхромного стилю, техніки псевдозерні й псевдоскані, яка набула подальшого розвитку в середньовічному мистецтві Візантії і Заходу.

Багатовікові зв'язки сарматів з землеробським населенням Українського Лісостепу позначилися і на його культурі: виникли нові типи поховальних споруд, дещо змінився поховальний ритуал, з'явилися нові форми деяких речей. Ряд художніх образів, таких як образ великої богині з кіньми, вершники в акті адорації, тамгоподібні знаки та інші зображення, що ввійшли до скарбниці українського мистецтва, мають свої прототипи у сарматській культурі.

Золото сарматов". Уникальные археологические предметы из золота и серебра, относящиеся к саврамато-сарматской культуре (VI в до н. э. - IV в. н. э.). Данные украшения принадлежали некогда сарматскому вождю и савроматской жрице

Антична епоха у Причорномор'ї

Поняття антична цивілізація використовується для визначення культурно-історичних ознак, притаманних розвиткові грецького і римського суспільств. До ареалу античної ойкумени входило й Північне Причорномор'я, де греками були засновані поліси, які згодом стали центрами значних територіальних державних утворень.

Історію та культуру цих центрів вивчає антична археологія, оскільки археологічні джерела є основними у висвітленні проблем, пов'язаних із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення. Значну інформацію, необхідну для вивчення епохи античності, містять також епіграфічні й нумізматичні пам'ятки та писемні джерела, де згадуються окремі епізоди, пов'язані з подіями, що відбувалися у Північному Причорномор'ї. Кореляція цих категорій джерел з даними археології дає можливість реконструювати політичний та соціально-економічний розвиток античних центрів Півдня сучасної України, отримати важливу інформацію щодо побуту та релігійних уявлень грецького населення, його стосунків з негрецьким населенням регіону, а також зі світовими державами того часу.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Леві, В. В. Лапін, С. Д. Крижицький, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; При, Ні копія та Нижнього Подністров'я - Е. Р. Штерн, Л. Д. Дмитров, П.Н. Каришковський, А. I. Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму - К. К. Косцюшко-Валюжиніч, К. Е. Гриневич, Г. Д. Белов, С. Ф. Стржелецький, Е.І. Соломонік, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави - В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С.О. Жебелев, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, О. М. Зограф, І. Б. Зеест, М.І. Сокольський, Й. Б. Брашинський, Д. Б. Шелов та ін. Саме завдяки багаторічній самовідданій праці цих та багатьох інших вітчизняних дослідників кількох поколінь протягом XX- початку XXI ст. стало можливим написання цього розділу навчального посібника.

Грецькі поселення, або, як їх іще називають, колонії, з'явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації (VIII-VI ст. до н. е.). Окрім Північного Причорномор'я, грецькі поселення були засновані також на Апеннінському півострові, берегах Сицилії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. Колонізація значно розширила кордони ойкумени. Вона була наслідком демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла й торгівлі. Неабияке значення у прискоренні цього процесу мав воєнний тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, унаслідок чого греки змушені були покидати облаштовані місця. Нові поселення формувалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними різнобічні зв'язки. Міста-метрополії були заінтересовані в отриманні від колоній продовольчих ресурсів, насамперед зерна, та різної сировини. У грецькій колонізації Північного Причорномор'я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, утому числі й у Північному Причорномор'ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку грецьких центрів у конкретно-історичних умовах їхнього існування.

Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина - середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI - початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) - єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення.

Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний (середина VII-VI ст. до н. е.), класичний (V - IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV - середина І ст. до н. е.), римський (середина І ст. до н. е. - третя чверть ІІІ ст. н. е.) та пізньоантичний (кінець III - перша чверть VI ст. н. е.). Кожен із зазначених періодів писемними та епіграфічними джерелами висвітлений доволі фрагментарно. Проте внаслідок археологічного вивчення цих держав сьогодні можна визначити те загальне й особливе, що було характерним для їхньої історії та археології протягом античної епохи.

Література

1) Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. Луцьк: Вежа, 2000.

) Рад. енциклопедія історії України.- Київ, 1971.- т.3.

) Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

) Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. - К.: Час, 1994. - 288 с.: іл. - (Сер. «Україна. Голоси історії»).

) Первобытная археология. Курс лекцій. М., 1908.

) Ф.К. Вовк. Мадленське майстерство на Україні. 1902.

7) Древнейшие скотоводы степей юга Украины Автор: Коллектив авторов Издательство: Киев: «Наукова думка» Год: 1987

) Коробкова Г. Ф. Хозяйственные комплексы ранних земледельческо-скотоводческих обществ Юга СССР. - Л. 1987

) Відейко М. Ю. Давні поселення України. Київ, 2000.

) Березанская С. С. Цвек Е. В. Клочко В. И. Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита - бронзы на Украине. - Київ, 1994. - 189с.

. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

. Баран В. Д., Козак Д. II., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

. Березанская С. С, Отрощенко В. В., Чередниченко Н. И., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.