Магистерская работа: Формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури

У вивченні спілкування можна виокремити два напрями: теоретичні дослідження спілкування та практичне навчання форм і методів з метою підвищення рівня культури спілкування.

Ми будемо дотримуватися думки, що спілкування − це складний багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребами в спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння між людьми, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

У процесі спілкування знаходять свій вияв дві своєрідні суперечності: з одного боку, людина прилучається до життя суспільства, засвоює його досвід, наукові й культурні здобутки людства, а з другого, − відбувається її відособлення, формується індивідуальна неповторність, самобутність (Д. Аткінсон, Р. Берне, Дж. Джанпольські, І. Риданова) [110].

Не ставлячи перед собою завдання, зробити повний огляд трактувань спілкування, ми розглянули у роботі ті, що найбільш цікаві з точки зору нашого дослідження. Наприклад A. А. Леонтьєв вважав спілкуванням процесом установлення й підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого тими або іншими засобами контакту між людьми, так чи інакше пов'язаними один з одним у психологічному відношенні [63].

B. А. Лабунська, в свою чергу, визначала спілкування як особливий вид діяльності психологічної, результатом якої є утворення і зміни в когнітивній, емоційній сфері особистості, зміни її відносин і взаємин, у формах поведінки і способи звернення до інших людей [58, с. 70 - 77].

Н. В. Казарінова вважала, що спілкування − це здійснюване за допомогою засобів мовного і немовного впливу взаємодія між кількома людьми, в результаті якого виникає психологічний контакт і певні стосунки між учасниками спілкування» [51].

У В. З Грехнева «спілкування є процес, звернення людей один з одним, заснований на розумному розумінні і навмисну передачу знань, думок і переживань у відповідності з соціальними нормами і умовами здійснюваної ними діяльності». Автор стверджував, що виконувані людиною різні види діяльності утворюють різні види спілкування. Поза будь-якої безпосередньої діяльності спілкування не можливо [25].

Проблема формування комунікативних умінь знайшла відображенняя в працях таких педагогів, як В. О. Кан-Калик [46], А. А. Леонтьєв [66], А. В. Мудрик [83] та інших. Професійне педагогічне спілкування формується в умовах конкретної професійної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості і є важливою частиною цієї діяльності. Спілкування розглядається як:

− особливий вид діяльності, який відбувається за допомогою мови або сленгу, міміки, пози, рухів тіла, жестів, зображення, символів, звукових сигналів, умовних позначень (В. Давидов, Д. Ельконін) [103].

− найважливіше середовище духовного, суспільного й особистісного прояву людини, становить живий безперервний процес взаємодії людей, людини з собою та світом, у цьому розумінні є чинником розвитку особистості (Н. Волкова) [19];

− комунікативна взаємодія. спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків (В. Кан-Калик, І. Кон, К. Роджерс ) [44];

− самостійна і специфічна форма активності особистості та є необхідною умовою об’єднання людей для будь-якої спільної діяльності. Його мета − взаємини з іншими людьми, досягнення певного взаєморозуміння, вирішення ділової справи (А. Мудрик) [82];

− комунікативний процес, у якому беруть участь не менше двох суб’єктів: той, хто говорить (адресант), та той, хто слухає (адресат). Спілкування не може відбутися, якщо ті, хто беруть у ньому участь, не знають мови. При спілкуванні виникає висловлення − результат інформації адресанта з приводу предмета для адресата (Ф. Хміль) [121].

Риданова І. І. розглядає професійне педагогічне спілкування як творчий, керований процес взаємообміну повідомленнями, організації взаєморозуміння, досягнення оптимальної взаємодій, взаємопізнання в різних видах діяльності учасників професійно спрямованої комунікації [110].

У всіх наведених визначеннях спілкування розглядалася з філософської, психологічної та педагогічної точок зору. За основу визначення приймається процес, вид діяльності, взаємодія, спосіб або форма відносин. Це підтверджує значимість і багатоплановість спілкування.

У професійному спілкуванні викладач стикається з безліччю непередбачуваних ситуацій, у яких по-новому треба розв’язувати завдання взаєморозуміння і взаємодії, вирішення яких не можна здійснити за відомим алгоритмом чи шаблоном, хоча знання загальних творчих підходів до розв’язання професійних завдань звичайно сприяють подоланню труднощів.

Специфічні риси професійного педагогічного спілкування − це свідоме, цілеспрямоване управління комунікацією, наявність загальної та конкретної мети спілкування, а також наукова обґрунтованість і високий професійний рівень. Для того, щоб контакт був справді глибоким, викладач, окрім професійних знань, знань про спілкування, певних навичок і вмінь, повинен мати ще й позитивну комунікативну установку на спілкування, причому установку не просто на встановлення контакту, а на людину як загальнолюдську цінність, тоді цей контакт стане олюдненим, і спілкування відбуватиметься на високому рівні [110].

Високий рівень педагогічно-професійного спілкування характеризує поняття «культура» (лат. cultura) − сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським суспільством, що характеризують відповідний рівень розвитку суспільства [93].

Культура педагогічного спілкування − це соціально значущий показник рівня знань, здібностей, здатність та вміння здійснювати свої взаємини зі студентами та колегами, сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань розв’язування конкретних завдань у професійній діяльності. Формується на основі певних умов здійснення професійної технології, вбирає в себе її особливості, базується на ній, є важливою складовою частиною, засобом діяльності.

Головними характеристиками культури педагогічного спілкування є: позитивність у відношенні до культурного контексту (суб’єкт має здібності до продуктивного культурного існування через культурний спосіб життя, уміння залучати інших до цінностей культури за допомогою підвищення гідності кожної людини), успішність у діяльності та в житті (визначається здібностями, які дозволяють реалізувати себе в житті, досягти високого життєвого рівня, досконалого фізичного, психічного, духовно-морального стану), творча спрямованість та рефлексивність (лат. reflexio − відображення, роздум, сумніви, обмін думками між рівноправними партнерами в діалозі), суб’єкт-суб’єктні взаємини (співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного), активна взаємодія; цілеспрямованість (з приводу конкретної справи), продуктивна співпраця, співтворчість (основне завдання спілкування), ефективність, результативність (високий рівень професійних досягнень) [44].

Від якості та культури педагогічного спілкування залежать фахові досягнення того, хто навчає, академічні успіхи тих, хто навчається, і фізичне та моральне здоров’я тих і тих, швидкість і якість розвитку особистості.

Професійне педагогічне спілкування це багатоплановий процес становлення та розвитку контактів зі студентами, заснований на потребі спільної діяльності, який включає такі функції:

− регулятивну (регулює офіційні стосунки);

− комунікативну (обмін інформацією);

− інтерактивну (обмін діями);

− перцептивну та рефлективну (взаємосприймання і встановлення взаєморозуміння між суб’єктами по спілкуванню).

Реалізація функцій та вміле використання видів, типів і форм спілкування є передумовою культури професійного педагогічного спілкування.

У розгляді даного підходу великий інтерес для нас представляють роботи В. Грехньова, який розглядає культуру спілкування педагога як показник його професіоналізму і вважає професійну культуру спілкування викладача соціально значущим показником його здібностей і вмінь будувати свої взаємини з іншими людьми: здібності й уміння сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі рішення висунутих педагогічною діяльністю конкретних завдань навчання й виховання. Професійна комунікативна культура викладача, на думку науковця, не виникає з нічого, вона формується за певних умов здійснення педагогічної діяльності, а тому ніби вбирає в себе всі її особливості, будується на ній, є найважливішою складовою частиною, засобом цієї діяльності. Тому комунікативна культура викладача завжди є показником того, як, яким чином, за допомогою яких способів спілкування педагогу вдається реалізувати загальні соціально значущі принципи навчання й виховання. Чим ширший творчий діапазон застосовуваних викладачем прийомів і засобів спілкування в успішному рішенні навчально-виховних завдань, тим вищий рівень його професійної культури [56].

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі або неучасті в ньому мови (усної і писемної). За цією ознакою виокремлюють вербальне і невербальне спілкування.

Вербальне (лат. verbum − слово) спілкування − словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування за допомогою мови, системи знаків, які служать засобом спілкування.

Невербальне спілкування - обмін інформацією між людьми за допомогою немовних комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень [57].

Історично склалися два типи професійного вербального спілкування: безпосереднє (пряме) і опосередковане (непряме). Уся система безпосереднього й опосередкованого спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми. Пряме вербальне спілкування − безпосередній усний контакт між учасниками спілкування («обличчям до обличчя»), у якому інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів (підвищення або зниження тону, манера мовлення, що виражає почуття, ставлення до предмета, висловлювання), та охоплює елементи невербального (жести, міміку, пози).

Розрізняють такі форми прямого вербального спілкування:

− індивідуальне монологічне (передавання усної інформації без зворотного зв’язку);

− індивідуальне діалогічне (відбувається між двома людьми й передбачає зворотний зв’язок між відправником і реципієнтом),

− групове монологічне (учасниками є троє і більше осіб). Модифікацією такого спілкування є публічний виступ лектора перед групою, колективом чи за його межами (лекція, доповідь);

− групове діалогічне − форма колективного обговорення (табл. 1.1., 1.2).

Таблиця 1.1

Види, типи, форми професійного педагогічного спілкування

Таблиця 1.2

Форми професійного педагогічного вербального спілкування

Спілкування є однією з найважливіших категорій педагогічної науки. Професійну педагогіку можна цілком розглядати через призму спілкування, тому що всі сторони процесу професійної діяльності так чи інакше опосередковані спілкуванням, котре породжує такі феномени, як сприйняття і розуміння людьми один одного, лідерство і керівництво, згуртованість і конфліктність тощо. Процес професійного педагогічного спілкування включає чотири компоненти: перцепцію − процес взаємосприймання; рефлексію − процес взаємоусвідомлення того, як суб’єкта сприймають і оцінюють інші; комунікацію − взаємообмін інформацією; інтеракцію − процес формування стратегії взаємодії;

Педагоги і психологи по-різному розуміють роль і місце спілкування в процесі професійного становлення і розвитку майбутнього спеціаліста (О. Бодальов, М. Бахтін, М. Корнєв, І. Пасічник, М. Каган, К. Абульханова-Славська, Т. Титаренко, Я. Яноушек, В. Семіченко, Г. Денисенко, Н. Чепелєва та ін.) [107].

Це поняття наповнюється специфічним змістом і щодо проблеми педагогічного спілкування (Н. Волкова, С. Максименко, С. Савчин, О. Коропецька, Г. Балл, Н. Пов`якель, Л. Орбан-Лембрик, В. Москалець, О. Киричук, Т. Яценко, З. Карпенко) [74].

Аналіз науково-педагогічної літератури дозволив виокремити певні підходи, за якими здійснюються дослідження проблеми спілкування в структурі професійної підготовки майбутніх спеціалістів.

Представники психолого-педагогічного підходу (Г. Балл, І. Бех, М. Боришевський, О. Киричук, О. Коропецька С. Максименко, В. Москалець, Н. Пов`якель, В. Рижов, М. Савчин, С. Терещук, Т. Титаренко) вважають, що спілкування є особливою формою активності людей, через яку створюється їх колективна, спільна діяльность. Об`єктом спілкування як діяльності є сама спільна діяльність, співдіяльність, співробітництво людей як системний об`єкт, на який спрямована особлива активність учасників співробітництва.

Спільна діяльність включає в себе багато різнорівневих компонентів:

− самі люди, учасники спільної діяльності;

− об`єкт спільної діяльності як частина діяльності, на яку спрямовані дії учасників спільної діяльності;

− дії учасників спільної діяльності стосовно об`єкта;

− продукти або результати спільної діяльності (матеріальні об`єкти, які задовольняють потреби учасників або нематеріальні досягнення колективної діяльності, які так чи інакше призводять до їх задоволення).

Суб`єктом спілкування є самі люди, учасники спільної діяльності, співробітництва, причому не кожний зокрема, а саме всі разом, взяті як група, спільність, колективний чи сукупний суб`єкт.

На думку вказаних авторів, суть спілкування полягає у перетворенні індивідуальної активності в спільну, колективну діяльність, у співробітництво. Цей процес позначається як інтеграція, через яку глибше розкривається сутність спілкування.

В якості продуктів, результатів спілкування вчені виокремлюють рівень інтеграції предмета спільної діяльності і співробітництва у вигляді єдності мотивації і направленості, предметно-цільової і ціннісної єдності учасників спільної діяльності і групи в цілому; рівень інтеграції групи як суб`єкта спільної діяльності у вигляді психологічної єдності групи, згуртованості, взаєморозуміння тощо; рівень інтеграції колективних дій у вигляді узгодженості, злагодженості, впорядкованості, організаційної єдності.

У педагогічних та психологічних працях спілкування представляє собою унікальну діяльність, через яку окремі люди специфічним чином об`єднуються у спільність, індивідуальні діяльності зливаються у співробітництво, індивідуальне буття переходить у співбуття, окремі «голоси» стають діалогом. Ідеальним результатом спілкування виступає справжня колективна діяльність людей і справжня діалогічність їх стосунків. Стосунки між викладачами і студентами повинні будуватися на основі партнерства, діалогічної взаємодії. При цьому не обійтися без розуміння та врахування індивідуально-психологічних собливостей студентів у процесі професійної підготовки, необхідності створення сприятливих умов для реалізації творчого потенціалу студентів і здійснення ними самоуправління своєю професійною підготовкою та особистісним розвитком.

Акмеологічний підхід представляють такі відомі вітчизняні вчені, як К. Абульханова-Славська [1], Б. Ананьєв [5] та інші. Вони розглядають закономірності, чинники, що забезпечують вищий рівень досягнень зрілих людей у будь-якій галузі діяльності, в тому числі й педагогічній. До основних характеристик зрілої особистості дослідники відносять: розвинуте почуття відповідальності, потреби в турботі про інших людей, здатність до активної участі в житті суспільства й ефективного використання своїх знань і здібностей, психологічної близькості з іншою людиною, конструктивного вирішення різноманітних життєвих проблем на шляху до найбільш повної самореалізації. Важливою характеристикою зрілості є визначення у групі соціально-психологічних властивостей та якостей індивіда. На соціально-педагогічному рівні дістають визнання професійні, організаторські, комунікативні та інші здібності, суттєві для ефективного здійснення педагогічної діяльності. Виховання культури спілкування розглядається як один із перспективних шляхів продовження акме - найбільш активного творчого періоду життя людини.