Прихильники етнопсихологічного підходу (А. Деркач, Л. Карамушка, В. Крисько, О. Молл, Ю. Палеха, В. Третьяченко та ін.) [29, 2, 51] дотримуються думки про те, що етнокультурна та етнопсихологічна детермінація процесу спілкування здійснюється на трьох рівнях: соціальному (зміст спілкування визначається пануючими суспільними нормами); рівні культурного життя суспільства (форми спілкування, його мова, способи реалізації комунікативних процесів залежать від етнічних, історичних, професійних, психологічних, вікових та ін. особливостей кожного конкретного типу культури); рівні управлінської культури організації, взаємозв`язків та етнопсихологічних особливостей її членів.
Г. Андреєва, Н. Коломінський, Я. Шкурко, Г. Юркевич та інші вчені стоять на позиціях соціально-психологічного підходу у дослідженнях професійної підготовки майбутніх фахівців. Науковці наголошують на тому, що педагогічна діяльність не може існувати поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та прийняття учасниками педагогічної взаємодії один одного. Діяльність педагога розуміється ними як соціально-педагогічна, де спілкування відіграє важливу роль, що зумовлено особливою значущістю соціальних функцій професії педагога й психологічними особливостями учасників педагогічного процесу. Мається на увазі побудова комунікативного зв`язку між суб’єктами, в соціальній групі, колективі [6].
Таким чином, міжособистісне спілкування виступає соціально-психологічним механізмом професійної підготовки майбутніх педагогів. Внутрішнім боком його виступає соціально-психологічне відображення, багаторівневі стосунки, зовнішнім - комунікація в її взаємопов`язаних функціях. Найпродуктивнішим типом взаємовідносин у цьому процесі вважається діалогічний тип, який є універсальною, необхідною умовою ефективності педагогічної діяльності, розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Викладач має вільно організовувати діалог із різними за фахом людьми, реальними й віртуальними партнерами, вдаючись до вербальних, невербальних засобів комунікації, активно використовуючи можливості комп’ютерних мереж для організації плідного взаємообміну інформацією. Він має не тільки застосовувати сучасні інформаційні технології, але й співпрацювати, конкурувати з ними, з необмеженими інформаційними ресурсами, користуватися комплексом комунікативних послуг, передбачених інформаційно-освітнім середовищем. Увесь процес педагогічного спілкування, який складає сутність професійної підготовки педагогів, повинен здійснюватися на гуманістичних засадах.
Саме тому, говорячи про професійне спілкування викладача фізичної культури, насамперед ми повинні розглядати його у всіх аспектах, бачити у всіх взаєминах уміння досягати поставлених цілей.
При визначенні факторів впливу на розвиток професійного педагогічного спілкування ми спиралися на теоретичні обгрунтування професіограми педагога, зроблені Ф. Н. Гоноболіним, Н. В. Кузьміною, С. О. Сисоєвою [34]. Серед основних факторів ми визначили такі: професійне мислення, педагогічне спостереження, увага, уява.
Професійне мовлення є важливим фактором, який впливає на розвиток умінь педагогічного спілкування. Особливого значення тут набуває професійне мислення (уміння виявляти причинно-наслідкові та інструментально-самодостатні відносини між предметами педагогічного дослідження, робити порівняння та узагальнення). Професійне мислення впливає на якість психологічного спостереження. Без педагогічного мислення неможливо керувати пізнавальною діяльністю студентів, розкрити мотиви поведінки, знайти вихід із певної педагогічної ситуації. Педагогічне мислення характеризується здатністю застосовувати теоретичні положення педагогіки, психології, методики до конкретних педагогічних ситуацій, розкрити мотиви поведінки студентів, знайти вихід із тієї чи іншої педагогічної ситуації.
Тісно пов’язана з абстрагуючою діяльністю мислення уява як фактор впливу на розвиток умінь педагогічного спілкування в системі освіти, як психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, думок на основі її попереднього досвіду. Основою уяви слугує аналітико-синтетична діяльність, знання педагогічного процесу, його логіки. У конкретній педагогічній ситуації уява суттєво впливає на композицію заняття, підбір фактів, відбір засобів, визначення стратегії й тактики взаємодії, проектування об’єктів взаємодії в майбутньому тощо.
Важливу роль у навчально-виховному процесі відіграє педагогічне спостереження, яке становить сукупність особистісних якостей і здібностей педагога. Однією з основних особливостей суб’єкта в педагогічному спостереженні є уява. Вона, як і мислення, виникає у проблемній ситуації, коли потрібно віднайти нове рішення. У кожній конкретній педагогічній ситуації викладач має вміти передбачати, прогнозувати можливі результати впливу на колектив, особистість кожного студента, окреслити перспективу їх розвитку. Іншими словами, варто створити модель педагогічного впливу на основі того «матеріалу», з яким він має справу, а це значить навчитися педагогічній творчості, умінню відчувати особистість, розуміти її, керувати її формуванням через спілкування.
Вивчення передбачає уміння зрозуміти мотиви поведінки, проникнути в психологію, педагогічно спрямувати.
Під педагогічною спрямованістю уяви варто розуміти винахідливість, фантазію педагога під час сприймання та аналізування отриманих фактів, прийняття рішень у педагогічних ситуаціях де педагогічне спілкування спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, а також на оптимізацію навчальної діяльності та стосунки між викладачем і студентом. Педагогічна уява (або прогностичні здібності) - це можливість передбачення наслідків своєї діяльності, проектування особистості студента, яке пов’язане з уявленням про те, що із цього студента «вийде» в майбутньому, уміння прогнозувати розвиток тих чи інших його професійних та особистих якостей. Значний вплив на розвиток умінь педагогічного спілкування має увага як форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосереджуваності на певних об’єктах при одночасному абстрагуванні від інших. Здібність педагога розподіляти увагу важлива у проведенні як фронтальної роботи зі студентами, так і індивідуальної [22, с. 52].
Оскільки увага є формою сприймання психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосереджуваності на певних об’єктах при одночасному абстрагуванні від інших, вона характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подразників свідомість виділяє один або кілька. Спостереження - це вміння «увібрати в себе» все, що бачиш і чуєш, усвідомлення його. Це зацікавлене сприймання, котре супроводжується інтенсивною роботою розуму.
На думку фахівців, важливу роль у досягненні результатів діяльності має комунікативність, комунікативна компетентність, професіоналізм (професійна майстерність, фахова підготовка спеціаліста, професійна самосвідомість, професійно значущі властивості), сформованість індивідуального стилю спілкування, професійна етика, професійний такт.
При спілкуванні завжди відбувається обмін інформацією − комунікація. Комунікація − смисловий та індивідуально-змістовий аспект соціальної взаємодії, обмін інформацією в різноманітних процесах соціальної взаємодії. Інформація − сукупність відомостей, даних, знань.
Спілкування й комунікація не тотожні за своїм змістом. Зіставлення обох понять дає підстави для висновків, що «спілкування» є загальним за своїм змістом, а «комунікація» − конкретним, яке позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію). Професійно-педагогічна комунікація є основною формою педагогічного процесу, продуктивність якого обумовлюється цілями й цінностями спілкування, прийнятими всіма його суб’єктами за норму індивідуальної поведінки. Розгортається вона у процесі спільної комунікативної діяльності людей (суб’єкт-суб’єктної взаємодії), опосередкованої взаємообміном інформацією, за якої кожен з його учасників засвоює загальнолюдський досвід, суспільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання і способи комунікативної діяльності, виявляє, розкриває і розвиває власні психічні якості, формується як особистість і як суб’єкт комунікації. У цьому сенсі комунікація, комунікативна діяльність є важливими чинниками психічного розвитку людини.
Професійно-педагогічна комунікація − система безпосередніх чи опосередкованих зв’язків, взаємодій педагога, що реалізуються за допомогою вербальних і невербальних засобів, засобів комп’ютерної комунікації з метою взаємообміну інформацією, моделювання й управління процесом комунікації, регулювання педагогічних відносин [17].
Суб’єкт професійно-педагогічної комунікації є носієм активного, діяльного, творчого начала, комунікативно освіченою особистістю, здатною свідомо планувати й організовувати власну комунікативну діяльність, впливати на партнера, сприймати, аналізувати, оцінювати інформаційний, емоційний та інтелектуальний зміст його висловлювань, психофізіологічні й енергетичні стани, має розвинений емоційний інтелект, володіє комунікативними уміннями, навичками, досвідом.
Провідним суб’єктом професійно-педагогічної комунікації є викладач, професійна, в т. ч. комунікативна, діяльність якого має бути спрямована на виконання соціального замовлення − формування гармонійно розвиненої особистості. Комунікативною метою викладача є не лише досягнення взаєморозуміння у спілкуванні, а й ініціювання всебічного, гармонійного розвитку інших. Педагог має усвідомлювати, що головна відповідальність за успіх комунікації покладена саме на нього як фахівця, який може і повинен знайти вихід із будь-якої комунікативної ситуації.
Суб’єктом комунікації є і соціальна група, яка, взаємодіючи із суб’єктами зовнішнього середовища, впливає на поведінку і спілкування кожного причетного до неї індивіда.
Об’єкт професійно-педагогічної комунікації становить спільна діяльність суб’єктів комунікації, результатом якої є поглиблення їх інформованості, підвищення якості комунікативної діяльності, розвиток комунікативних умінь, збагачення комунікативного досвіду.
Професійно-педагогічна комунікація реалізується як система найрізноманітніших безпосередніх та опосередкованих зв’язків суб’єктів комунікації.
На думку Волкової Н. П. функції педагогічної комунікації пов’язані зі стратегічними напрямами педагогічної діяльності, відображають її сутнісні цілі та завдання. Цю групу утворюють:
− навчальна функція професійно-педагогічної комунікації (передбачає оволодіння суб’єктами комунікації комунікативними знаннями, їх постійне оновлення, комунікативну рефлексію з метою ефективного діалогу в педагогічній діяльності, сприяє поглибленню, розширенню та закріпленню знань, умінь і навичок);
− виховна функція професійно-педагогічної комунікації (сприяє формуванню комунікативних, моральних якостей, які забезпечують нормативну поведінку людини, для успішної адаптації до певного соціокультурного, освітнього середовища). Її реалізація передбачає формування ціннісного ставлення, переконань, комунікативної культури;
− розвивальна функція професійно-педагогічної комунікації (створює унікальні можливості для розвитку комунікативних, особистісних якостей суб’єктів комунікації, оволодіння етичними нормами і правилами поведінки, розкриття морального змісту подій, фактів, вчинків, опанування оцінних і самооцінних критеріїв, збагачення комунікативного досвіду; сприяє поступовому і послідовному переходу на якісно нові рівні культури педагогічної комунікації);
− життєзабезпечувальна функція професійно-педагогічної комунікації (створює умови для особистісної самореалізації, задоволення інформаційних і комунікативних потреб суб’єктів комунікації через збагачення культури вербальної та невербальної комунікації, розширення можливості доступу до інформації, яка постійно оновлюється, використання інформаційних і комунікативних ресурсів комп’ютерних технологій);
− функція соціалізації особистості (передбачає підготовку до встановлення взаємних стосунків із суб’єктом комунікації, колективом, соціальним середовищем через оволодіння правилами вербальної та невербальної поведінки в стандартизованих комунікативних ситуаціях; вибір найдоцільніших засобів комунікації для досягнення мети у конкретній комунікативній ситуації; відкритість і довіру між комунікативними партнерами; усвідомлення і подолання бар’єрів комунікації; вибір оптимального стилю спілкування і керівництва колективом; подолання перешкод у взаєморозумінні; врегулювання конфліктних ситуацій; усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків) [20].
Процес комунікації залежить від професійної ролі педагога, яка програмує певний шаблон соціальної, професійно спрямованої поведінки («викладач − студент»). У зв’язку з цим особливе значення має його здатність урізноманітнювати рольові професійні позиції, позбавлятися «масок», уходити в роль іншого.
Важливими є тактичні функції професійно-педагогічної комунікації (функції-засоби). Реалізація їх підпорядкована загальній стратегії комунікації. Кожна з цих функцій виконує відповідну інструментальну роль:
− інформативна функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення повноцінного обміну повідомленнями, тобто прийом, передавання інформації (про нові знання і властивості, ознаки предметів і явищ довкілля, технології і норми здійснення конкретного виду комунікативної діяльності, моделі, стратегії, технології комунікативної поведінки, засоби педагогічної комунікації та ін.), сприйняття, осмислення її змісту; вибір адекватних вербальних і невербальних засобів передавання змісту інформації; формування в суб’єктів комунікації особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до інформації; розуміння внутрішнього стану партнера з педагогічної комунікації; цілісний аналіз процесу педагогічної комунікації на основі сформованої системи знань, вивчення, усвідомлення й аналізу своїх комунікативних здібностей, умінь;
− експресивна функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення доступного, цікавого, емоційно-виразного і яскравого передавання інформації, формування відповідних комунікативних умінь і навичок, стимулювання у партнера необхідних емоційних станів («обмін емоціями»);
− смислоутворювальна функція професійно-педагогічної комунікації: привнесення сенсу в усі аспекти комунікації, розкриття загальнолюдських, загальнокультурних смислів, професійної та індивідуальної значущості комунікативних дій;
− діагностична функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення ефективності комунікації, яка залежить від ступеня опанування її суб’єктами (зокрема викладачем) інформації про стан, рівень знань, вихованості, розвитку партнера з комунікації, ступінь його поінформованості, готовності до обміну інформацією. Вона передбачає постійний зворотний зв’язок, який дає змогу «зчитувати» й аналізувати інформацію, характеризувати емоційно-вольові стани через зовнішні їх прояви, бачити невідповідність між невербальними комунікативними актами і їх психологічним змістом, робити певні висновки;
− індивідуалізаційна функція професійно-педагогічної комунікації: утвердження єдиних стандартів і правил роботи з інформацією, задоволення індивідуальних особливостей попиту на інформацію залежно від здібностей, інтересів, бажань, потенційних можливостей суб’єктів комунікації шляхом використання різноманітних джерел інформації, штучних засобів її збереження і передавання, розвитку її форм;
− спонукальна функція професійно-педагогічної комунікації: пошук шляхів переведення партнера з комунікації у позицію суб’єкта, спонукання його до активності, спрямовування на виконання певних комунікативних дій, самореалізацію через вербальні, невербальні засоби комунікації, використання телекомунікаційних технологій для передавання та приймання інформації;