Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Днюванні Берніні (1598–1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.
Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном і прикрашений оригінальними скульптурними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.
Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохн Відродження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового.
Одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. Насамперед це були роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості станової приналежності. Проте і серед ннх було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога моденського Франціско д’Єсте та Людовика XVI, виконані Берніні). Видатними представниками бароко у живопису були італієць Мерізіда Караваджо (1573–1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577–1640). М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні. Творчості Рубенса властивий високий гуманістичний пафос (наприклад, картини «Під нятгя хреста» і «Вакханалія»). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний потік. Повною мірою це знайшло виявлення у творах Лнтоніса Ваи-Дейка (1599–1641) «Св. Мартін і жебраки», «Самсон і Даліла», Дієто Вєласкеса (1599–1660) «Здача Бредн» та «Венера з дзеркалом».
Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посідали статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.
Література і музика бароко, надихаючнсь ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина – піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення в творчості іспанського поета Гонгори-і-Агроте (1561–1627) (поема «Поліфем»), італійського поета Маріно Джамбатіста (1569–1625) (поема «Адоніс»), у драмах іспанця Кальдерона та багатьох інших літераторів XVII-XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають «трагічним гуманізмом». Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої суперечливості епохи бароко.
Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла в музиці. Остання – це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвені благання, всепрощення і екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр – опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI–XVII ст. створюються перші «драми з музикою». Найвидатнішнм оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567–1643). Його опера «Орфей» (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів – усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.
Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неоднозначний вплив на культурний розвій країн Центральної та Східної Європи, зокрема України. Проте в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією, що охопила всі царини культурної діяльності та увійшла до історії світового мистецтва під назвою українське бароко.
Українська культура другої половини XVII–XVIII ст.
Освіта. У другій половині XVII–XVIII ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у XI–XII ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з’являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими школами.
Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворенням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) – першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для Василіан і нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та коли в братських школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове положення й надавали їм державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.
На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.
Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Кращі випускники, як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після Німеччини, привносили в академію нові методи та напрями в науці.
Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпифаній Славинецький – один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов’янського Лексикону, словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов’яно-греко-латинської академії. Був він також вчителем царських дітей. Визначний проповідник, автор «Четьї Мінеї» з 1701 р. був ігуменом різних монастирів, а з 1702 р. – ростовським митрополитом. Після смерті московський синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором московської слов’яно-греко-латинської академії, 1700 р. – митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві*.
У другій половині XVII ст. – першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московському духовенству, яке писало на них доноси цареві.
Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинського) та до Молдавії (П. Величковського).
Крім академії у Києві були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. В 1727 р. білгородський єпископ Єпифаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини.
Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722–1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв’язання найважливіших загадок життя, а самопізнання – основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина – це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, Треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мирь; «Наркис. Разговор о том: узнай себе»; «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» – такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику. Справді, далекими від життєвої суті були думки і саме життя цього мандрівного «старця», проте тим чистішими і переконливішими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні відродження.
У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVІІІ ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.
Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, проведена Катериною II в 1786 р., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.
Централістська політика Катерини II знищила н народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.
Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі.
Ревізійні полкові книги показують, що в 1740–1748 рр. на території 7 полків старої України – Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського – було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа.
Отже, шкіл було досить. В 1768 р. на території Чернігівського, Городищенського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення*.
Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині і на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).
Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно слов’янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.
Найвідомішою в Україні в середині XVII cm. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639–1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована у 1687–1688 рр. друкарня Йосипа Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660–1770), яку перевів зі Львова у 1649 р. А. Жемборський, який згодом став архімандритом унівським.
На початку XVII cm. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисєй Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVІІ cm. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.
На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгород-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала.
Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). У зв’язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).
Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 17z0 р. наказав, що «... з огляду на те, що в цих друкарнях: «книги печатают несогласно с великороссийскими печатями... книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать». А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.
Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не могли розвинутися через релігійні переслідування.
Література. У XVII–XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії – бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.
Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу. їх тематика дуже різноманітна: прославляння Хрнста та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у «Руні орошеному» Д. Туптала, 1680) або святих. Багато пісень із світською тематикою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Морозенка, який загинув у 1651 р. в битві з татарами, «голови завзятої», з якого вороги «живцем серце вирвали», став улюбленим, за ним «вся Вкраїна плаче». Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян.
Погляд народу на Хмельницького як героя, «чия слава не вмре, не поляже», висловлений у народних думах і піснях, знайшов своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників.
Кінець XVII – початок XVlIl cm. були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.
Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображення подій вплетено міркування та виражено почуття.
Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое» (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерського» (1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689,1695,1700,1705).
Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII – у XVIII ст. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Конись-ким та ін. Були драми різдв’яні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі («Царство натури людської», 1698), історичні, зокрема з української історії. За період з 1623 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма «Про Олексія, чоловіка Божого» була дуже популярною, оскільки мала побутові сцени з народного життя.
У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (бл. 1645) , записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського та ін.
Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»: «Самовидця» (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зображував історичні події як повчання сучасникам.
Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в «Синопсисі» (1674), в «Густинському літописі» (1670), у «Хроніці» Т. Сафоновича (1672), в «Обширному синопсисі руському» Кохановського (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії – відомий «Синопсис» Гізеля.
Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов’ян. Московська література другої половини XVII – початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хорватській та латино-слов’янській літературі.
Проспер Меріме написав праці «Українські козаки та їх останні гетьмани» і «Богдан Хмельницький», які є унікальним свідченням українознавчих зацікавлень класика французької літератури.
Козацьке бароко. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль – українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.
Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. в будовах Києва і Львова, але справжній розквіт його припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров’я. Фундаторами його були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, власними заходами і фондами споруджували дерев’яні і кам’яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, в унікальних оправах церковні книги. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирсько- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батуршгі, Миргороді та в інших містах.