Особливого значення в освітньому процесі набула київська школа, заснована Богоявленим братством. У 1632 р. Петро Могила об’єднав цю школу зі школою, яку він заснував у Києво-Печерський Лаврі. Так з’явився навчальний заклад, який згодом став провідним для слов’янського світу –Києво-Могилянський колегіум (академія з 1701 р.). Навчальні програми колегіуму не відрізнялися від західноєвропейських університетів. Викладання велося на латині. Водночас вивчалися старослов’янська та грецька мови, що розширювало можливість оволодіння національною та світовою культурною спадщиною. Курс навчання був розрахований на 12 років і включав вивчення семи вільних наук: граматики, риторики, поетики, філософії, математики, астрономії, музики. Викладацький склад відзначався високим рівнем підготовки, зокрема, і за рахунок навчання взакордонних колегіях та університетах. Наприклад, у курсі філософії не лише висвітлювалися богословські ідеї Ф. Аквінського, а й обґрунтовувалися погляди Арістотеля, Е. Роттердамського, Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози. Велику роль у науковій та навчальній діяльності в колегіумі відігравала академічна бібліотека, комплектування якої започаткував за власні кошти П. Могила. Колегіум, крім навчальної діяльності, проводив просвітницьку роботу. Філософи й письменники, які групувалися навколо нього, займалися унормуванням канонічного права всіх галузей православного церковного життя, на яких базувалася українська культура. У тісному зв’язку з освітою розвивалися наука та книгодрукування. Перші друковані книги кирилицею з’являються наприкінці XV ст. у Кракові, де мешкало чимало українців. У 1491 р. у друкарні Ш. Фіоля вийшла серія книг, очевидно, на замовлення православного кліру Краківської руської громади – «Октоїх», «Часословець», «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна».Наступний крок у кириличному книгодрукуванні зробив просвітник Франциск Скорина (1490–1540 рр.). Його видання, зокрема Біблія, були дуже популярні в Україні, про що свідчать численні рукописні копії. Світовим надбанням національної культури стали друкарські та мистецькі традиції, закладені Іваном Федоровим. Наприкінці XVI ст. у Львові вийшли перші друковані ним книги «Апостол» (1574), «Грецький буквар» (1578), який використовувався навіть болгарськими книжниками, а також Острозька Біблія (1581). Цей просвітник знаходив підтримку в міщанському середовищі. Загалом його діяльність започаткувала перехід від схоластики пізнього середньовіччя до національно-культурного відродження кінця XVI ст. – першої половини XVII ст. У тогочасну систему наукових знань входили богословські дисципліни, граматика, поетика, арифметика, етика, філософія, історія, право, медицина, музика. Ці науки вважалися такими, що сприяли пізнанню світу в добу середньовіччя та в добу гуманізму. Багато молодих українців проводили студії в Празькому, Лейпцизькому, Болонському, Падуанському, Краківському університетах. Найбільш відомими серед них стали поет Павло Русин із Кросна (близько 1470–1517 рр.) та Юрій Котермак із Дрогобича (близько 1450–1494 рр.), який після закінчення Краківського університету став професором медицини та філософії, визнаним астрономом, ректором Болонського університету, автором надрукованої в Римі книги «Прогностична оцінка поточного 1483 р.». Ця невелика латиномовна книжка вважається першою відомою друкованою працею з України. Водночас вона є наочним доказом контактів українських земель з провідними осередками європейської науки. Осередками науки в Україні були наукові гуртки нового типу при Острозькому та Києво-Могилянському колегіумах, при братських школах. Провісником української академії наук було об’єднання вчених у Києво-Печерській Лаврі, яке очолював архимандрит Єлисей Плетенецький. Релігійна боротьба й оборона віри народу вимагали не лише поглиблення богословських студій, а й опанування античної філософії; переходу від грецької до латинської мови. Переклади книжок з різних галузей знань сприяли розробці наукової термінології. В численних наукових виданнях друкувалися богослужбові та полемічні твори, здійснюється видання святого Письма (Острозька Біблія 1581 р.), видаються богословські трактати з філософським наповненням – «Требник», «Літос» Петра Могили, «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона- Ставровецького, перший вітчизняний підручник з філософії «Арістотелеві проблеми». Також друкувалися граматики, словники-лексикони – Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького.
Музика, театр, архітектура, живопис
Музика. У XV–XVI ст.ст. досягає високого рівня розвитку український епос – думи, балади, історичні пісні. Думу Т. Шевченко вважав найвищим художнім надбанням українців. Цей жанр народної творчості був пов'язаний з історією народу, оспівував звитягу борців за незалежність рідної землі, підносив етичні заповіти пращурів. Герої дум втілювали кращі риси народу: жагу до життя і свободи, привітну вдачу, побратимство, вірність православній вірі. Надзвичайної популярності набула дума про козака Голоту, «який не боявся ні огня, ні меча, ні третього болота». Поширеним був цикл дум, пройнятих визвольними настроями: «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова», «Самійло Кішка».
Визначні події в житті народу відобразили історичні пісні та балади, що створювалося переважно в козацькому загалі. Найдавнішим зразком є «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», вміщений у «Граматиці чеській» Яна Благослова (між 1550 та 1570 рр.). До улюблених народних пісень другої половини XVI ст. належить «Пісня про Байду», яка асоціюється із засновником Січі Дмитром Байдою-Вишневецьким. Громадянську та просвітницьку роботу з донесення пісенної творчості виконували в речитативно-імпровізованій манері кобзарі, бандуристи, лірники. Українська професійна музика була представлена передусім церковними творами. «Чужа» візантійська відправа церковних служб поступово вбирає місцево-фольклорну традицію. Виникають так звані знаменні (знамя –знак) розспіви: київський, лаврський, чернігівський та інші, які в XVII ст. знайдуть своє продовження в акапельному співі. Яскравим зразком церковної музики стали вечірні богородичні пісні – догматики, звучання яких сприяло творенню мелодичної єдності всього етнічного простору. У церковній музиці народжуються ранні форми багатоголосся –строчний і демественний спів. Дослідники вважають імовірними контакти з найвпливовішою західною школою раннього багатоголосся – паризькою Notre Dame.
Формується коло нотованих книг, які містили репертуар сакральних співів. Головними осередками церковного співу були єпископські кафедри Києва, Чернігова, інших міст, великі монастирі, передусім Києво-Печерський. Поступово до церковного співу долучаються малі міста, містечка, села, чиї парафії спрощують, скорочують, доповнюють його місцевою мелодикою. Так зароджувався національний стилетворчий процес. Відбувається взаємопроникнення народної пісенної творчості та церковного співу. Язичницькі обрядові співи втрачають культове призначення, наповнюються звичаєвістю. Православна церква зуміла пристосувати язичницький фольклор до власних потреб. Так, святкування Великодня було узгоджено з обрядом весняного пробудження, день Іоана Хрестителя – зі святом Купала, Різдво – з колядками та щедрівками. Подальшого розвитку набуло дзвонарське мистецтво. Воно передавалося з покоління в покоління. Кафедральні собори і великі монастирі, що мали великий набір дзвонів (від могутнього Благовіста до десятка менших різної величини) формували репертуар та виконавські особливості дзвонарського мистецтва. З’являється новий тип побутової музики, орієнтований на міське середовище. Новими елементами поповнювалася інструментальна музика. У цей період склався розмаїтний інструментарій, куди входили: ударні – бубен, барабан, тулунбаси; духові – урма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труби, бугай; струнно-щипкові – кобза, бандура, торбан, тримба, а також скрипка, басоля, цимбали і ліра.
Театр. Друга половина XVІ ст. – перша половина XVII ст. стали періодом заснування українського театру. Найбільш поширеними його видами були шкільний, народно-ярмарковий та містеріальний. Ранній шкільний театр –це гуртові декламації, наприклад, панегірика (привітання, нахвали) вчителям, надгробні промови, послання з приводу історичних та інших подій (війна, укладання миру, коронація, зустріч або відправлення посольства, Різдво, Великдень тощо). Репертуар становили також твори, виконані в жанрі «ляменту», плачу, народних голосінь. Шкільні спектаклі могли виконуватись як без сценічної атрибутики, так і з залучанням декорацій та костюмів. Одним з провідних центрів шкільного театру був Луцьк. Відомо, що вихованці єзуїтського колегіуму вітали там у 1614 р. уніатського митрополита Йосипа Велямина Руцького як латинськими віршами, так і українським діалогом. Із заснуванням у Луцьку братської школи в 1614 р. шкільні вистави набули регулярного характеру. Відомі також зразки декламацій і діалогів, створених у Львові і Києві. У першій половині XVII ст. у театрі з’являються перші зразки української релігійної драми-містерії, що була пов’язана з поетикою шкільного театру. До нашого часу дійшли уривки містерій, вміщених у рукописних збірниках пізніших часів. Зокрема, І. Франко віднайшов «Слово о збуренню пекла», створене на Волині чи Галичині в першій половині XVII ст. Написане народною мовою «Слово» розповідає про народження, муки смерті та воскресіння Христа. У відповідності зі шкільною поетикою зображення Христа заборонялося, подавався його алегоричний образ. Український театр поповнюється також зразками побутової комедії – інтермедії. У комедійних сценах широко використовуються матеріал усної народної творчості, широковідомі народні герої.
До цього періоду належить і зародження вертепу – лялькового народного театру. Це сценічне видовище відбувалося в скринці, що мала вигляд дво- чи триповерхового будиночка. На верхньому поверсі за допомогою ляльок розігрувалися біблійні сюжети (вертеп – печера, місце народження Ісуса Христа), а на нижньому – народно-побутові сценки.
Вертепні вистави розігрувалися акторами і за відсутності ляльок, але обов’язковими залишалися наявність макету вертепу та стилізованої зірки, що вказувала шлях до нього. Вертеп увібрав та синтезував лялькову виставу і сценографію, музику і пантоміму, ставши, таким чином, національною предтечею театру в Україні.
Архітектура та будівництво підпорядковувались завданням оборонної політики, були пов'язані з характером укріплення міст. Динамічний розвиток міст стимулював інженерно-технічну думку. Прискореному містобудуванню сприяло введення магдебурзького права. Оборонні зразки отримали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт та мурів з бійницями (Луцьк, Збараж, Кам’янець-Подільський). Активне будівництво резиденційних укріплень зробили їх важливими об’єктами при плануванні міст.
Найхарактерніші зразки резиденційної архітектури знаходилися на території Волині та Поділля. Це були замки, які включали систему стін з вежами та житловими приміщеннями для власника з родиною, а також гарнізону. Житлові будівлі на території замку були дерев’яними. До нашого часу такі комплекси дійшли лише в окремих елементах. Так, від Луцького замку збереглися стіни і вежі. З резиденції князів Острозьких в Острозі вціліла лише вежа Мурована з двоповерховими підземними і наземними ярусами. До системи укріплень замку входила й оборонна Богоявленська церква. Таке поєднання резиденцій з храмом – вияв успадкування традицій княжої доби, а з іншого боку – демонстрація рідкісного підходу щодо планування оборонного комплексу. Загалом замки Поділля утворили в XVI ст. унікальний комплекс оборонного мурованого будівництва, своєрідну укріплену лінію, покликану прикривати шлях татарських та турецьких набігів. Центральне місце посідала Кам’янець-Подільська фортеця, розташована на утвореному каньйоном острові. Було також відбудовано та розширено Хотинську фортецю, споруджено замок в Хмільнику, оновлено замок у Скалі-Подільській. Після докорінної перебудови всередині XVI ст. Меджибіж став однією з найвідоміших фортець регіону. Оборонна лінія від Поділля була продовжена групою дерев’яних замків на схід до Дніпра. У 1542 р. був споруджений найбільший в український історії Київський укріплений замок з однією прямокутною та 14-ма шестигранними вежами. Він включав старостинську резиденцію, численні приміщення для гарнізону й службового призначення, чотири церкви, костьол. У 1544 р. було завершено будівництво дерев’яного замку з 6 вежами в Житомирі, у 1549 р. – в Черкасах.
З другої половини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем елементам ренесансового палацового будівництва (Бережани, Меджибож). Зразки ренесансового стилю панували в архітектурі Львова другої половини XVI ст. – першої половини XVII ст. («Високий замок», «Чорна кам’яниця» тощо).
Церковна архітектура пройшла еволюцію від візантійсько-руського стилю до ренесансового та готичного. На зміну мурованому церковному будівництву приходить дерев’яне, домінуючі позиції якого набирають своєрідної канонізації в церковній традиції.
Які історичні передумови становлення культури Відродження?
Які головні носії й елементи Ренесансу?
Що таке гуманізм?
Яке значення спадщини античності для культури Ренесансу?
Як ставились гуманісти до співвідношення розуму і віри?
Проаналізуйте зв’язок між тенденціями розвитку української культури та історичними обставинами на землях України.
Гуманізм як ідеологія Відродження.
Значення спадщини античності для культури Ренесансу.
Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів : Світ, 2004. – С. 190–220, 284–288.
Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К. : Літера ЛТД, 2009. – С. 174–238.
Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007. – С. 125–150.
Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів : Магнолія, 2011. – С. 190–222, 312–324.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів : Світ, 1994. – С. 198–235, 416–440.
Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К. : Знання, 2007. – С. 91–134.
Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів : Бескид Біт, 2005. – С. 96–145.
Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х. : Одісей, 2008. – С. 99–117, 292–310.
Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х. : ХНУРЕ, 2012. – С. 73–95.
Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К. : Либідь, 2002. – С. 145–147, 248–267, 527–545.
Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – С. 160–180.
Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – С. 183–212.
Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / За ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К. : Знання, 2010. – С. 179–207, 417–432.
Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 121–128, 170–189.
Семінар № 5
Мета та завдання: розкрити основні ознаки модернізму як культурного феномену ХХ століття, проаналізувати становище української культури в умовах сталінського тоталітарного режиму, розглянути нові явища в культурі постсталінського періоду, проаналізувати масову культуру, охарактеризувати сучасну ситуацію в розвитку культури.
План
Бароко в західноєвропейський та українській культурі.
Історичні корені та естетичні засади класицизму.
Поширення Просвітництва та його вплив на формування світської культури.
Розглядаючи перше питання семінару, слід з’ясувати, що Європейська культура другої половини XVII–XVIII ст. розвивалась під безпосереднім впливом Англійської буржуазної революції як прямої попередниці Французької революції 1789 р., з якою тісно пов’язано встановлення буржуазного ладу на Європейському континенті. Англійський конституційний режим, філософія і політичні ідеї часу Англійської революції і післяреволюційної буржуазної Англії послужили тим відправним пунктом, з якого почала розвиватися передреволюційна ідеологія в країнах континентальної Європи. Особливо це позначилось на історії Франції XVIII ст. Французьке просвітительство XVIII ст., яке виробило фактично програму для наступної революції у Франції, наочно демонструє ідейну наступність і спорідненість з англійською революційною думкою XVII ст.
Період другої половини XVII–XVIII ст. став переломним моментом в історії України, мав неабиякий вплив на країни Центральної і Східної Європи. У цей час відбулася визвольна війна, склалася державність українського народу, гетьманщина. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Повстання 1648 р. стало не лише одним з найбільших катаклізмів української історії, а й сприяло відродженню українського народу, його культури. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.
5.1 Західноєвропейська культура XVII-XVIII ст.
Тенденція культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII–XVIII ст. Для XVII ст. притаманними були розвиток мануфактури і бурхливі процеси первісного нагромадження капіталу. Одночасно в політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов’язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.
Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, лише їм притаманних рис. Проте наявність спільних рис у культурному розвитку окремих держав Європи дає змогу розглядати культуру Нового часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принципів духовно-практичного осмислення світу. Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією XVI–XVII ст.
Формування нових світоглядних орієнтирів було пов’язано не лише із загальною атмосферою епохи, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії. В результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно найбільш повно виражено в класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу постала у своїй відносній завершеності та однозначності. Вона вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних даних та математичних методах розробки їх.
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізовано в XVІІ–XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямів – раціоналізму та емпіризму. Якщо раціоналізм визнає джерелом розум, то емпіризм – чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, у свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. Раціоналізм вбачав у розумінні здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості одержання хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності. Якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Рене Декарта (1596–1650), пантеїстичний монізм Бенедикта Спінози (\1632–1677) і об’єктивний ідеалізм Готфріда Вільгельма Лейбнща (1646–1716). Основи емпіризму були закладені Френсісом Беконом (1561–1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань. Тому завдання науки він вбачав у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Отже, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.
Велике значення в художньому освоєнні дійсності XVII–XVIII ст. мало мистецтво.
Образотворче мистецтво та архітектура. Епоха бароко (від італ. bагоссо) – вибагливий, химерний) настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливий і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та «відкритості» для будь-яких змін.
Епоха бароко була започаткована в Італії і пов’язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвизмом. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.