У цих творах Ф. Рабле проголошує важливий маніфест французького гуманізму – свободу розуму і гімн наукам. Рабле закликає весь час удосконалюватись, у програму гуманістичного виховання він включає вивчення філологічних дисциплін, історії, природознавства, астрономії. Герої Рабле – добрі та мужні велетні Гаргантюа й Пантагрюель, мандрівний філософ Панург, чернець брат Жан, який втік з монастиря, щоб приєднатися до Пантагрюеля та його друзів. Над усе вони цінують мирну працю, вірну дружбу, дотепну думку, веселу розмову. Наприкінці твору вони рушають у далеку мандрівку в пошуках істини. Розкріпачена людина жадібно кинулася до максимальної свободи. Рабле «обмежує» гуманістичну утопію лише одним: «Роби, що хочеш».
Невід’ємною частиною культури Пізнього Відродження (друга третина XVI – перші два десятиліття XVII ст.) була творчість французького філософа-гуманіста Мішеля де Монтеня (1533–1592). У своїй книзі «Проби» (1580–1588) він замислив пізнати самого себе («Зміст моєї книги – я сам»). Монтень зміцнював у людини віру в себе і в своє майбутнє, розглядав її як найбільшу цінність. Він виступав проти схоластики, догматизму і підкорення авторитетам, проти віри в чудеса і будь-які прояви неосвіченості, на захист вільної думки. Найвищий критерій для людини – її розум. Монтень доводить, що людей потрібно цінувати тільки залежно від їх особистих достоїнств і заслуг перед суспільством. «Той, хто почуває власну гідність, – писав він, – зрозуміє свої обов’язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов’язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе». Монтень є родоначальником літературної форми – есе.
У другій половині XVI ст. формувались погляди англійського філософа Френсіса Бекона. Здобувши освіту в Кембриджі, він мав юридичну практику в Лондоні, у 1584 р. став членом парламенту, а при королі Якові І Стюарті – хранителем печаті, лорд-канцлером Англії.
У своїх філософських працях, головна з яких «Новий органон» (1620), Бекон стверджував, що почуття людини є недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Він обґрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.
Наукова концепція Бекона ґрунтується на переконанні, що знання – сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. В трактаті «Новий органон» Бекон проголосив метою науки збільшення влади людини над природою, щоб наука була дослідною наукою. Він критикував попередню науку, філософію за споглядальний підхід до світу і настоював на конкретній результативності, яку повинна давати наука. Англійський філософ сформував новий погляд на призначення наукового пізнання – допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кожною конкретною людиною.
Основа етичних поглядів Бекона – індивідуалізм, «Людина – майстер своєї долі», – вважав він і радив індивіду спрямувати свій розум на пізнання всіх речей з точки зору власного щастя. При цьому, як гуманіст, він стверджував, що для досягнення щастя головним є не гроші, а душевні якості людини – її талант, мужність, скромність, працелюбство.
Раціоналізм (від лат. ration – розум) знайшов розробку у вченні французького філософа Рене Декарта (1596–1650). Принцип декартівського раціоналізму – «Соgito ergosum» («Я мислю – отже, існую»). Для Декарта тільки розум, мислення, а не чуттєвий досвід, надають людському існуванню справжнього сенсу.
В епоху Відродження самостійним видом мистецтва стає театр. Цьому процесу сприяла орієнтація гуманістів на античність. З праць Аристотеля вони почерпнули основні принципи організації театрального дійства і теорію таких драматичних жанрів, як комедія і трагедія.
Зародження нового театру зв’язане з Італією. Якраз тут з’являються перші трагедії та комедії. Тут же виникають перші професійні трупи, які орієнтувалися на античні принципи організації спектаклю. Утвердження театру як повноправного виду мистецтва відбувалось у Англії. В Лондоні в кінці XVI ст. було декілька театральних приміщень. Найбільшим серед них був театр «Глобус» (або «Всесвіт»), заснований в 1599 р. на пайових засадах. Найяскравішою постаттю ренесансного театру став, безумовно, Уїльям Шекспір (23.04.1564–23.04.1616) – геніальний драматург, режисер і організатор театру, гуманіст пізнього Відродження. Син ремісника з англійського містечка Стратфорда-на-Ейвоні, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, Шекспір в 1585 р. переїхав до Лондона, де став актором, а потім пайовиком театру «Глобус». Для цього театру він писав п’єси. Його діяльність як драматурга тривала з 1590 до 1612 р. Помер Шекспір в день, коли йому виповнилось 52 роки – 23 квітня 1616 р. Похований він на батьківщині, в красивій старовинній церкві у Стратфорді. На його могилі написано: «Дорогий друже, заради Ісуса утримайся від відкопування пилу, що міститься тут. Благословенна буде людина, яка щадить це каміння, і проклятий буде той, хто зрушить мої кістки». Тіла багатьох великих англійців перепоховані у Вестмінстерському абатстві в Лондоні, але завдяки цим рядкам могила Шекспіра залишилась на своєму місці.
Перу титана англійського Ренесансу належить 37 п’єс, більшість з яких вважаються шедеврами світової драматургії. Серед них – всесвітньо відомі драматичні твори «Гамлет принц Датський», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», історичні хроніки «Річард III», «Генріх IV». П’єси Шекспіра написані білим віршем з вкрапленнями прози. Вони засновані на трагічних або трагікомічних конфліктах між героїчною особистістю та негідною людини системою суспільного життя.
Своїми трагедіями і комедіями Шекспір дав новий напрямок світовій літературі. Він з величезною силою висловив думки і почуття людей свого часу. Його творчість проникнута високими гуманістичними ідеями поваги до людини незалежно від походження, статі, раси, вірою в необмежені здібності людини. Як гуманіст, Шекспір вірив в перемогу добра, в інтелектуальну і моральну силу людей, головне джерело якої – розум і добра воля. Люди з їх високими і убогими пристрастями, глибокими думками й таємними порухами душі заговорили в його драмах на повний голос. Герої творів Шекспіра – прекрасні люди, що прагнуть свободи, добра й справедливості. Серед них – благородний Отелло, ніжна Корделія, полум’яний Ромео, шукач істини Гамлет. Твори Шекспіра — найвищий злет пізнього Відродження, найвищі здобутки світової культури.
Завдяки творчості Шекспіра одержує розвиток театральне мистецтво Англії, яке відігравало значну просвітницьку роль. «Шекспіризація» сприяла також розквіту театрального мистецтва в більшості країн Європи, а п’єси Шекспіра стали своєрідним критерієм сценічної майстерності багатьох великих акторів. У комедії Шекспіра «Як вам це сподобається» є вислів: «Весь світ – театр». Дійсно, для мистецтва того часу був характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердам відкрив у 1638 р. міський театр, над входом до якого можна було прочитати рядки великого голландського поета Вонделла: «Наш світ – сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться за заслугою».
До пізнього Відродження належить творчість великого іспанського письменника-гуманіста Мігеля Сервантеса де Сааведра (1547–1616). Виходець із збіднілої дворянської сім’ї, він пройшов повний прикростей і пригод життєвий шлях. Сервантес заробляв на життя як секретар папського нунція (посла), пізніше служив у війську і в битві під Лепанто, де об’єднаний флот Іспанії та Венеції 7 жовтня 1571 р. розгромив турецький флот, знаходячись на борту галери «Маркіза», втратив ліву руку. Вона назавжди залишилася нерухомою, він втратив здатність нею володіти. До речі, це була остання в історії битва гребних флотів. Під час повернення з походу на кораблі «Сонце» Сервантес попав до рук піратів і прожив п’ять років у тяжкій неволі в Алжирі, аж поки не був викуплений. Пізніше служив збирачем податків, армійським постачальником. Це дало можливість Сервантесу ознайомитись з усіма прошарками іспанського суспільства, глибоко вивчити його побут і вдачу, збагатити життєвий досвід. Внаслідок несправедливих, безпідставних звинувачень Сервантес кілька разів сидів у в’язниці. Письменник жив бідно. Бідним і помер у монастирі, де й похований разом з іншими безталанними. Історія так розпорядилася, що Сервантес пішов з життя в один день і в один рік з Шекспіром – 23 квітня 1616 р.
Сервантес є автором роману «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» – одного з найславетніших творів світової літератури. В 1605 р. з’явилась перша частина його великого творіння, а в 1615 р. – друга частина. Цей твір став справжньою енциклопедією тодішнього життя. В ньому виведені всі прошарки іспанського суспільства: дворяни, селяни, солдати, купці, студенти, бродяги.
Сюжет твору має специфічний іспанський колорит. Двоє благородних романтиків – бідний дворянин Алонсо Кіхана під прибраним ім’ям Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.
Образ Дон Кіхота – складний. По-перше, він – благородний фантазер, який вирушає на бій за справедливість проти сил, незмірно могутніших за нього. По-друге, Дон Кіхот – відірваний від життя мрійник, неспроможний зробити нічого корисного. Його слуга Санчо Панса – тверезо мислячий, але обмежений та хитрий селянин.
Широко відоме стало й ім’я Дон Кіхотового коня Росінанта – старої худющої шкапи, яку мандрівний рицар змусив виконувати обов’язки бойового коня. Образ Дон Кіхота став співзвучним своїми певними рисами багатьом людям, ім’я його стало загальним.
Ще за життя Сервантеса роман «Дон Кіхот» користувався величезною популярністю. За шість років початку XVII ст. він видавався дев’ять разів. Розповідають, що коли один з іспанських королів побачив якось з балкона студента з книгою в руках, який нестямно реготав, він сказав: «Ця людина або дурень або читає «Дон Кіхота».
Сучасником Сервантеса, визначним представником Відродження був Лопе Фелікс де Вега Карпьо (1562–1635) – великий іспанський драматург, основоположник іспанської національної драми. Він народився в Мадриді в скромній сім’ї селянського походження. Лопе де Вега, як казали, вчився одночасно говорити і віршувати. В одинадцятирічному віці він писав перші поеми.
Величезний літературний талант, добре знання народного життя та історичного минулого своєї країни дозволили йому створити видатні твори в усіх жанрах: поезії, драматургії, романі, релігійних містеріях. Ним написано близько двох тисяч п’єс, з яких до нас дійшло чотириста. Деякі з них Лопе де Вега писав впродовж 24 годин. Майстерність інтриги доведена у нього до досконалості. Його вважають творцем особливого жанру – комедії «плаща і шпаги». Лопе де Вега був єдиним драматургом епохи Відродження, який звертався до селянської тематики.
Одночасно з розквітом літератури в Іспанії відмічається велике піднесення в галузі образотворчого мистецтва. Воно зв’язане з іменем видатного іспанського художника Доменіко Теотокопулі (1541–1614), грека за походженням, який увійшов в історію світового живопису під іменем Ель Греко. Таке прізвисько він отримав в Іспанії.
Уродженець острова Крит, останній з критських живописців, він вимушений був покинути батьківщину, тому що перенесене на Афон і на Крит візантійське мистецтво розвиватись далі не змогло. Переїхавши до Італії, Ель Греко глибоко вивчав там мистецтво. Його учителем в Італії був художник Тіціан. Будучи уже відомим художником, Ель Греко близько 1577 р. переїхав з Італії до Іспанії, де провів більшу частину свого життя. Якраз в Іспанії він створив свої найкращі твори, тут його мистецтво досягло справжнього розквіту.
Значною сторінкою творчості Греко були портрети. Рідко кому з художників вдавалося в одному зображенні передати стільки граней духовного складу моделі, як це зробив Греко в портреті головного інквізитора дона Фернандо Нуньо де Гевара. Він показав його спокійно сидячим у кріслі, але за зовнішньою стриманістю вгадується жорстока натура людини, яка, придушивши в собі все людське, породжує навколо себе атмосферу страху, забобонів і догідливості.
Творчість Греко в ХVІІ–ХІХ ст. була забута і заново відкрита лише на початку XX ст.
В історії культури не було іншої епохи, яка б з такою силою утверджувала красу і велич людини, як епоха Відродження. І саме ця епоха вбачала необхідність заміни індивідуальної та ізольованої людської особистості історично зумовленим колективом, з яким пов’язувалися перспективи історичного прогресу.
4. Особливості розвитку української культури епохи Відродження.
Переходячи до розгляду четвертого питання, необхідно зясувати історичні умови формування та розвитку культури на українських землях у цей період. Якщо Західна Європа поступово пішла шляхом розвитку капіталізму, то на Сході Європи необхідність отримання додаткового продукту (насамперед у зерновому господарстві) штовхала феодалів до організації господарств плантаційного типу, орієнтованих на експорт, що призвело до посилення панщини і другого видання кріпосного права.
Цьому сприяли порядки, які просувала на українські землі Польща. Система – шляхетської демократії, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, урівняла шляхтичів, звільнила їх від службових обов’язків та перетворила на сільгосппідприємців. Магнати (Вишневецькі, Острозькі, Корецькі, Збаразькі) нарощували земельні статки й отримали можливість управляти державою. Утворення латифундій на Київщині та Брацлавщині супроводжувалося фізичним переміщенням та перемішуванням населення регіонів та руйнувало відособленість, що стало передумовою виокремлення усвідомлюваної української спільноти із православного загалу. Українські землі стали більш відкритими для культурних впливів із заходу. Специфіка соціально-економічного розвитку Речі Посполитої зумовила особливості реалізації європейських тенденцій на місцевому rрунті. Впливи Ренесансу в Україні виявилися порівняно незначними. Як правило, вони обмежувалися засвоєнням певної тематики літературних творів, ознайомленням з античною літературою в оригіналі. Перекладів було мало, а ті, що виходили за авторством московського «втікача» – князя А. Курбського, були позначенні впливом його русько-литовського оточення. Нового власного літературного стилю не було вироблено.
Водночас латино- та польськомовний доробок українських поетів, письменників посів гідне місце в історії української та світової культури. На той час твори, написані європейськими мовами, які ще не були достатньо унормовані, залишалися поза межею високої культури. І навпаки, латиномовна творчість виступала її репрезентантом. Українська ренесансна література представлена іменами Юрія Дрогобича-Котермака, Павла Русина, Григорія Чуй-Русина, Івана Турубінського-Рутенця, Себастьяна Кленовича, Станіслава Оріховського-Роксолана.
Гуманістично-ренесансна тенденція знайшла вияв у рукописних книгах з використанням посполитої мови. Найвидатнішою наміткою культури є Пересопницьке Євангеліє (переклад з болгарської на українську мову 1556–1561 рр., здіснений у Пересопницькому монастирі на Волині). Це вишукано оздоблене видання – яскраве свідчення тяглості української культурної традиції, символ національної самобутності та самототожності українців. Сьогодні ця книга – офіційний атрибут при інаугурації Президента України.
В Україні знайшли свій відгук й ідеї Реформації. Протестантизм супроводжувала зміна української традиції: авторитет Біблії визнавався домінуючим щодо церкви; святе письмо перекладалося, щоб стати доступним народам світу їх рідними мовами. Таким чином, реформаційні рухи сприяли піднесенню народної мови до рівня літературної. Крім того, протестанти критикували соціальну несправедливість. Популярним серед них був погляд, що цінність людини визначається не її вірністю релігійним постулатам, а тим, чи дотримується вона у своєму житті етичних норм.
На українських землях центрами діяльності протестантів, а саме социніан (аріан) стали Волинь, Західна частина Київського воєводства. Наприкінці ХVІ ст.– на початку ХVІІ ст. громади социніан виникли у маєтках князя К.В. Острозького: в Острополі, Староконстантинові. Социніани намагалися адаптувати свої вчення до традицій української культури. Їх безумовним внеском до української культури була науково-перекладацька діяльність. Йдеться про незавершений переклад Євангелія від Матвія, Марка і початок Євангелія від Луки (1570 р.) Василя Тяпинського. Переклад Євангелія українською книжною мовою (залишився в рукописі) здійснив соцінианин Валентин Негалевський у 1589 р. В 1632 р. вийшов полемічний твір «Антопологія» польською мовою. Написаний Євстакієм Гізелем (Кисілем) у відповідь на «Апологію» Мелетія Смотрицького «Апокрисис» Христофора Філалета, датований 1597 р., М. Грушевський назвав трактат таким, що «бере гору над усією нашою полемічною літературою сеї доби». Незважаючи на присвяту Петру Могилі, той наказав спалити весь наклад. Православна церква відкидала будь-які спроби співпраці у спільній боротьбі проти католицизму та унії. Тому ідеї Реформації в Україні обмежились певними шляхетськими колами, а в цілому в Речі Посполитій вони так і не стали панівними. Поширення протестантизму вичерпалося до середини XVII ст. Більшість шляхти відійшла від нової віри, але, як правило, не поверталася до православної, а переходила до католицизму. Цьому сприяла політика польської корони та діяльність єзуїтів. Обсяги книжкової продукції останніх вражали. Лише у 1564–1600 рр. у Речі Посполитій вони видали 344 книги, 126 із яких полемічних. Таким чином, вони забезпечили католицькій церкві збереження провідних позицій в Речі Посполитій. Зміна поглядів на людську особистість, її переживання знайшли відображення в поширенні також містичних течій, зокрема ісихазму та суфізму. Ісихазм виник як ідеологія Афону, що визнавала індивідуальну містичну практику спілкування (молитву) з Богом, заради повного злиття з ним. Центром поширення ісихазму в Україні була Києво-Печерська лавра. Поширення ісихазму в Україні, як і в східно-слов’янському світі загалом, вилилося в перекладах теологічної літератури – Григорія Палами, Ісака Сіріна, Діодока Фотійського, Семена Нового Богослова, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших. Вчення суфіїв приваблювало ідеєю про дороги, які ведуть людину через зречення від мирських пристрастей і богомислів до споглядання Бога в містичній інтуіції і кінцевого з ним злиття. Хоча православна церква стояла осторонь полеміки між католицизмом та протестантизмом, вона не могла не реагувати на утиски, які католики чинили проти православних. Наступ на культуру українців підтвердила Берестейська унія 1596 р., яка проголосила унію православної і католицької церков на умовах зверхності Папи Римського.
Тому із другої половини ХVІ ст. українські землі охопив національно-релігійний рух, кульмінацією якого пізніше стало утворення козацької держави. Перше українське відродження ставило завданням піднести освіту і письменство на високий рівень княжої доби, повернути народу права щодо православної церкви. Тож діалог культур вилився в міжрелігійну полеміку. Перший полемічний православний трактат «Посланіє до Латин із їх же книг» датується 1582 р. Очевидно, він з’явився на замовлення князя Острозького, якого «допік» знаний єзуїт Петро Скарга. До помітних полемічних творів належать книги ректора Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства небесного» і «Календар рамський новий» (1587 р.) – йдеться про введення григоріанського календаря в протестантських та католицьких країнах. Видатними письменниками-полемістами були Мелетій Смотрицький («Тренос», 1610) та Захарія Копистенський («Полінодія або Книга оборони...», (1619–1622).
Вершиною української полемічної літератури стала спадщина Івана Вишенського (близько 1550–1620 рр.), що складає 17 творів, трактатів, листів-послань (з Афону до України). Його полемічні праці відрізняли ідеї повернення до ідеалів раннього християнства, де всі рівні перед Богом, де не вивищувалася церковна ієрархія. І. Вишенський не сприймав надбання католицької культури як такі, що збагачують духовний світ людини, і відповідно відмовляв їм в історичній перспективі.
Характеристику загального духу епохи в розвиткові української культури слід закінчити так. Як зазначалося вище, постійну небезпеку для України становило Кримське ханство, пов’язане васальними відносинами з Османською імперією. З кінця ХVІ ст. не припинялися напади татар на Придніпров’я, що залишилося малозахищеним у процесі боротьби між осілим православним людом та кочовиками, мусульманами. На землях осідали втікачі від кріпацтва, які своє життя підпорядковували обороні землі та віри. Так виникає козацтво, поява якого знаменувала собою визначальний злам в історії української культури. Поступово козацтво заступило колишню українську знать і перебрало на себе вирішення питання збереження та відтворення української самобутності.
Розвиток освіти, науки, книгодрукування. Головні осередки освіти – школи – були тісно пов’язані з церквою, з православною культурою. Школи існували при монастирях, церквах, благодійних установах, а також в маєтках приватних осіб. Шкільна освіта була доступною не лише для дітей знаті та багатого міщанства, а й селян та ремісників. У школах поряд із тогочасною українською мовою (церковно-слов’янською, слов’яно-руською) вивчалася латинь. Учителями-наставниками, як правило, були дяки. Поширення реформаційних рухів у XVI ст. та початок католицької реакції в Польщі (з мережею єзуїтських шкіл) загрожували знищенням української школи та освіти. Щоб не допустити панівного впливу католицьких та протестантських шкіл на українську мову, православні школи в останній чверті XVI ст. починають засновувати як окремі особи, так і цілі організації – братства. На Волині низка шкіл, найвідомішою з яких була перша українська школа вищого рівня (академія), була заснована князем Костянтином-Василем Острозьком (1526–1608 рр.), магнатом, відомим меценатом, нащадком Володимира Святославовича. Академія невипадково з’явилася на Східній Волині, яка на зламі XVI–XVII ст. була центром культурно-політичного життя. Саме тут склалися найсприятливіші умови для української культури. Волинь до 1596 р. входила до складу Великого князівства Литовського, і великі волинські землевласники обіймали ключові посади в установах, де панувала українська мова. Зміна політичної ситуації, входження в нове політичне життя (сеймики, з’їзди, сейми) вимагала досконалого володіння польською та латинською мовами. Перестала відповідати вимогам часу система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання для шляхетських та міщанських дітей. Навчання ж у католицьких та протестантських школах в Речі Посполитій прямо та опосередковано призводило до полонізації. Спорудження Острозької школи стало доброчинною акцією, в якій взяли участь ряд магнатів. Значні суми надала племінниця К.В. Острозького Галшка Острозька. У 1615 р. інша Галшка, Гулевичівна, подарувала Київському Братству землю під майбутню Могилянську академію. Сучасники називали Острозьську школу «триязичним ліцеєм», «колегією», «академією». Офіційного статусу вищого навчального закладу вона не мала. Лише польський король зі згоди Папи Римського міг надати його, але, звичайно, не для некатолицького навчального закладу. В основу її діяльності було покладене вивчення, як і в усій Європі, семи «вільних наук». Програма включала предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) і «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика та астрономія). Разом з тим навчальний процес вирізнявся національним характером, активним використанням греко-візантійської спадщини. Гуманістичну спрямованість «тримовного» ліцею (єврейсько-греко-латинського), ідею якого популяризовував в Європі задля видання Біблії Е. Роттердамський, в Острозі адаптували до потреб православної школи, замінивши єврейську на церковнослов'янську мову. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький. Історію закладу писали Дем’ян Наливайко (брат гетьмана Северина Наливайко), Василь Сурезький, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Федорович та ін. З академії вийшли Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та інші, всього близько 500 випускників. Велике значення в розвиткові освіти відіграли школи братств. Братствами називалися організації православних міщан. Найбільш відомими та впливовими були Львівське (воно ж Успенське, згодом Ставропігійське – 1585 р.), Київське (1615), Луцьке (1617). З братствами та школами співпрацювали визначні церковні та освітні діячі Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Іов Борецький, Петро Могила. Початкова освіта дітей міщан оплачувалася батьками, хоча вчилися в школах і вбогі діти, звільнені від плати. При братствах були й учні вищого ступеня, яких назвали спудеями (студентами). Вони водночас училися та займалися репетиторством, викладали, призначалися братськими проповідниками. Вихованці братських шкіл ставали не лише носіями новітніх знань, а й захисниками православних традицій.