Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.
У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вищих навчальних закладах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.
Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.
Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови).
Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.
1. Якою була національно-культурна політика Центральної Ради та П. Скоропадського?
2. У чому суть політики українізації та які її наслідки?
3. Яка робота проводилась щодо культурного й духовного розвитку національних меншин?
4. Що характерним було в 20-х роках для української літератури та мистецтва?
5. У чому полягала ідеологізація культурного життя?
6. Що це за теорія «боротьби двох культур»?
1. Модернізм – провідний художній метод мистецтва.
2. Фовізм – початок відходу від принципів класичного мистецтва.
3. Іван Огієнко і національна вища школа в Україні.
4. Політика українізації та її вплив на культуру.
Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів : Світ, 2004. – С. 317–321, 327–328.
Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К. : Літера ЛТД, 2009. – С. 357–372, 381–385.
Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007. – С. 204–264.
Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів : Магнолія, 2011. – С. 262, 416–444.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів : Світ, 1994. – С. 296–313, 516–535.
Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К. : Знання, 2007. – С. 265-326.
Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів : Бескид Біт, 2005. – С. 242–280.
Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х. : Одісей, 2008. – С. 161–180, 347–360.
Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х. : ХНУРЕ, 2012. – С. 143–160.
Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К. : Либідь, 2002. – С. 627–654.
Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – С. 229–242.
Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – С. 315–321.
Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К. : Знання, 2010. – С. 273–289, 506–539.
Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 504–535, 572–620.
Семінар №8
Мета та завдання:розгляд становища української культури в умовах формування тоталітарної влади, вивчення творчості діячів «розстріляного відродження»; характеристика розвитку культури у воєнний та повоєнний періоди; розкриття основних тенденцій розвитку української культури в часи хрущовської «відлиги»; аналіз суперечливого розвитку культури в добу «застою» та «перебудови».
План
Українська культура доби соцреалізму та «розстріляне відродження».
Становище культури в роки ІІ світової війни та повоєнний період.
Основні тенденції та характерні ознаки розвитку української культури в часи «відлиги».
Суперечливість розвитку культури в добу «застою» та «перебудови» (1964–1991рр.).
Перед розглядом першого питання студентам варто усвідомити, що встановлення тоталітарної диктатури у 1930-х рр. мало для української культури руйнівні наслідки. Вона була поставлена під жорсткий ідеологічний та адміністративний контроль. На початку 1930-х рр. для полегшення контролю були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено край стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, зокрема українськими емігрантами.
Політика українізації була згорнута. У 1938 р. Раднарком УРСР запровадив обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. Того ж року ЦК КП(б)У ухвалив постанову – Про реорганізацію національних шкіл на Україні. Тепер вони розглядалися як осередки –буржуазно-націоналістичного впливу на дітей.
У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони нібито не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати непохитність влади.
Для придушення вільнодумства сталінський режим розпочав масові репресії. Репресії проти діячів культури увійшли під назвою – розстріляне відродження. У 1930 р. був організований суд над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відокремлення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента ВУАН С. Єфремова. Перед судом постали 45 чоловік – академіки, професори, вчителі, священнослужителі, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді такої організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії АН, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили та перевели працювати до Москви. Туди ж перевели і Олександра Довженка. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника, який відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту він застрелився. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару культурі, бо українське село було носієм традиційної народної культури, звичаїв, мовних традицій.
У 1938–1953 рр. було репресовано 238 письменників. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати товаришів. Закрили театр «Березіль», розстріляли Леся Курбаса, репресували 62 вчених-мовознавців. Наркомат освіти «очистили» від 2 тис. співробітників.
Держава взяла курс на формування у громадян атеїстичного світогляду. Зростає тиск на православну церкву, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології. Внаслідок утисків у 1930 р. самоліквідувалася автокефальна православна церква. Близько 2 тис. її священників були піддані репресіям (зокрема, митрополити В. Липківський, М. Борецький, І. Павловський). Були зруйновані численні пам`ятки церковної архітектури. У 1930-ті рр. на «хвилі» антирелігійної кампанії у Києві були зруйновані Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Богоявленський собор Братського монастиря, Трисвятительську церкву і церкву Успіння Богородиці (Пирогоща), Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд були перетворені на склади, кінотеатри, лікарні. Усього в 1917–1939 рр. були зруйновані 8 тис. церковних споруд – більше половини всіх храмів.
Отже, у 1930-ті рр. відбулася деморалізація, дегуманізація в мистецтві, духовному житті, заміна душевної правди політичною формулою, загальнолюдського морального почуття – класовим – чуттям. Було примітивізовано, політизовано і схематизовано літературу та мистецтво.
Сталінський режим формував індустріальну цивілізацію, підвищив роль промислового міста в культурній системі, надав їй військово-промислового спрямування. Відбувається спрощення цінностей, сайєнтизм, підпорядкування моралі інтересам – класової влади. Від Заходу сприймалися лише техніко-утилітарні результати. Для цього розвивалися освіта, грамотність, медицина, математика, природничі й технічні науки – матеріалознавство, машинознавство.
Особливості культурних процесів воєнних років диктувалися екстремальними умовами часу. Для потреби фронту працювала наука. При Президії АН УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. Над розробкою технології виплавки броньованих сталей працювали вчені під керівництвом академіка М. Доброхотова. Інститут електрозварювання на чолі з Є. Патоном винайшов метод автоматичного дугового зварювання під флюсом та використав його під час збирання танків Т-34. Колектив Інституту клінічної фізіології на чолі з О. Богомольцем винайшов сировину для лікування ран, вчені Інституту біохімії під керівництвом О. Палладіна створили препарат для згортання крові, Український інститут клінічної медицини на чолі з М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції тощо.
У літературі головною стала тема Радянської Батьківщини. Більшовицький режим пом’якшив уніфікаційну політику, з метою стимулювання патріотизму вдався до історичних традицій народів СРСР. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни («Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського). Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!, За честь Батьківщини!»). З Москви українською мовою вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро».
У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика. Офіційні органи, зокрема Спілка письменників, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», а з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець».
У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!» А. Малишка. Переваги цих творів були очевидні порівняно з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 1930-х рр. Значний розвиток отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».
Трагічними стали спроби налагодити видавничу діяльність, відновити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори – члени ОУН О. Теліга та І. Ірлявський – були страчені гітлерівцями.
Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск. Нова хвиля боротьби з «буржуазним націоналізмом» припадає на 1950-ті рр. Це відбилося в таких документах ЦК КП(б)У як «Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в Очерке истории украинской литературы», «Про журнали «Вiтчизна» і «Перець». У 1947 р. на пленумі Спілки письменників огульній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито був відсутній класовий підхід. З тих само позицій критики зазнавала творчість М. Рильського.
Були проведені кампанії з розвінчування кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняної науки.
Трагічна доля спіткала Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) в Західній Україні. У першій половині ХХ ст. УГКЦ була носієм національної ідеї, одним з важливих чинників самосвідомості західних українців, їх духовної та етнічної консолідації. Підтримка УГКЦ українського повстанського руху та її незалежність від радянських владних структур стали головними причинами її ліквідації. У квітні 1945 р. було заарештовано митрополита УГКЦ Й. Сліпого. За сприяння НКВС та за ініціативи релігійних діячів Г. Костельника, М. Мельника, А. Пельвецького 8–10 березня 1946 р. відбулося проведення Львівського собору, який ухвалив рішення про скасування Берестейської унії 1569 р., розрив відносин із Римом і возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою. Після собору УГКЦ вимушена була діяти підпільно. Наслідком антицерковної політики радянської влади стали глибокі моральні деформації, зростання бездуховності.
Культурне життя на західноукраїнських землях
На землях Східної Галичини та Західної Волині, які у 1920–1930-ті рр. перебували у складі Польщі, здійснювалась політика полонізації. У 1923–1926 рр., відомих як етап «тиску», керівництво Польської «держави намагалося прибрати з ужитку поняття «Україна», «українець».
31 липня 1926 р. було видано закон про державний статус польської мови. Було взято курс на ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/1923 н.р. – 1859, в 1926/1927 н.р. – 845, у 1937 р. – лише 352.
Як реакція на закриття українських кафедр у Львівському університеті і заборону навчання в ньому для українських студентів, у липні 1921 р. у Львові було засновано таємний Український університет. Він мав 3 факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 р. на основі останнього було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. В 1924 р. до університету було приєднано факультет мистецтва під керівництвом О. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В університеті навчалося близько 1500 студентів. У 1925 р. через переслідування та арешти студентів та професорів, відсутність матеріальної бази та нестачу коштів, урядову заборону держслужбовцям викладати в університеті та дискримінацію випускників університет припинив діяльність.
Переслідувань з боку польської влади зазнавало й Наукове товариство імені Шевченка. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики М. Кордуба, І. Крип`якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, етнограф і фольклорист В. Гнатюк, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, музикознавець Ф. Колеса та ін. Наслідком праці членів НТШ стала «Українська Загальна Енциклопедія» – перша енциклопедія українською мовою у 3-х томах (1930–1935) під редакцією І. Чаковського, «Велика історія України» (1935) та «Історія Українського Війська» (1936) з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Ґеографічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та сумежних країв» під ред. В. Кубійовича. Загальний видавничий доробок НТШ станом на вересень 1939 р. становив майже 1200 томів збірників, монографій, часописів тощо. Бібліотека НТШ у 1939 р. налічувала 350 тис. книг, часописів, стародруків, рукописів. У складі НТШ було сформовано п'ять музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, музей воєнно-історичних пам'яток).
У Східній Галичині, Західній Волині, Холмщині та Підляшші діяло Товариство «Просвіта» – громадська організація культурно-освітнього спрямування. Намагаючись протидіяти їй, польська влада заарештувала голову Товариства І. Кивелюка, якого було вивезено до табору інтернованих біля Кракова. У грудні 1920 р. було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого було створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання й публікації матеріалів, документів, спогадів з визвольних змагань та періоду української державності Головний відділ Товариства створив у 1921 р. у Львові видавництво «Червона Калина». За 18 років воно видало близько 80 книг, серед яких праці О. Думіна «Нарис історії українcько-польської війни» (1933), «Історія Легіону Українських Січових Стрільців» (1936), монографія І. Кедрина-Рудницького «Берестейський мир: спомини і матеріали» (1928), праця О. Кузьми «Листопадові дні 1918 р.» (1931), спогади В. Юрченка «Шляхами на Соловки: / із записок засланця /» (1931) тощо.
У 1928 р. «Просвіта» мала у Галичині 2934 читальні і 12508 членів. На Волині, Підляшші та Холмщині діяли близько 600 читалень Товариства. Розпочатий польською владою на зламі 1920–1930-х рр. наступ на українську культуру призвів до скорочення числа читалень і членів «Просвіти». Але, не зважаючи на труднощі, Товариство намагалося відновлювати і відкривати нові читальні.
За редакцією проф. В. Сімовича виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки, новорічні календарі. У 1936 р. «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688,2 тис. книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. Працювали 11 комісій (просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співоча, для ліквідації неписьменності тощо).
Після 1937 р. «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада, повернувшись до доктрини однонаціональної Польщі, закривала читальні, особливо на північно-західних землях. За таких умов 8 червня 1939 р. відбувся останній загальний збір «Просвіти». Товариство було ліквідоване після приходу на Західну Україну радянської влади.
У Галичині й на Волині в умовах полонізації розвивалося українське літературне й мистецьке життя. Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), С. Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Н. Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський, які продовжили традиції «Молодої Музи». У 1921 р. Р. Купчинський, В. Бобинський та П. Ковжун організували у Львові літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва. Важливим джерелом художньої свідомості представників «Митуси» була українська філософсько-естетична традиція, яка стала основою для формування їх націоорієнтованої позиції. В. Бобинський, О. Бабій плідно розвивали ідеї, які започаткували Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Юркевич – «єднання» з природою, краєм, емоційно-вольове начало, серце як основа невичерпності індивідуального. На перше місце «митусівці» висували національне як органічне начало літератури. Важливим у концепції розвитку літератури, яку обґрунтовували «митусівці», був заклик до синтезу національних джерел з досягненнями літературного поступу.