574 виробництво вовни і баранини з розрахунку на 1 га зростають у 4 - 5 разів. На 1 га зрошуваних пасовищ можна утримувати 18 - 20 овець і одержувати від кожної по 5 - 6 кг вовни.
Дуже важливо в годівлі овець збалансувати раціони за основними поживними речовинами. Для цього насамперед треба давати тваринам комбікорм, що сприяє підвищенню їх продуктивності на 10 - 12 %. Щоб виробити для овець необхідну кількість високоякісних кормів, найголовніше - правильно підібрати технології їх вирощування, заготівлі та зберігання.
На підвищення продуктивності овець впливають інтенсифікація відтворення стада, а також встановлення оптимальної його структури. Остання залежить від спеціалізації вівчарства, природно-економічних умов, перспективного плану розвитку галузі, рівня кормової бази та ін.
Підвищення питомої ваги вівцематок у стаді означає перехід до
інтенсивніших форм виробництва в галузі. Так, якщо частка вівцематок у стаді становитиме менше 35 %, то й при одержанні від 100 з них 100 ягнят неможливе просте відтворення. Науковці обґрунтовують, а виробничники підтверджують, що збільшення в структурі поголів'я вівцематок від 35 до 50 % підвищує виробництво вовни на 8 - 10, а баранини - на 24 - 28 %. Звичайно, цього можна досягти тільки, займаючись селекційно-племінною роботою, основними елементами якої на вівцефермах є: формування ядра вівцематок, регулярний огляд наявного маточного поголів'я та вибракування малопродуктивних, старих, хворих і травмованих тварин, щорічне бонітування баранів й повна їх заміна через три роки, індивідуальний облік настригів та виходу митої вовни, поотарний облік настригу чистої вовни у вівцематок.
Значним резервом збільшення виробництва високоякісної вовни може бути породне поліпшення овець та їх районування відповідно до природно- економічних умов. Тонкорунні та напівтонкорунні вівці удвічі - втричі про- дуктивніші від грубововних. Тому в степовій і лісостеповій зонах України необхідно збільшувати поголів'я овець тонкорунних порід. Слід значно поліпшити селекційно-племінну роботу, ширше практикувати ущільнені окоти вівцематок для того, щоб одержати від 100 маток і ярок, старших одного року, по 150 - 170 ягнят. Факторами підвищення економічної ефективності вівчарства є поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва, розвиток різних форм кооперації, переведення галузі на індустріальну основу. Для цього необхідно істотно зміцнити матеріально-технічну базу підприємств
(забезпечення приміщеннями, пристосованими до зональних кліматичних умов і механізованого їх обслуговування, оснащення системою машин).
Трудомісткі процеси на вівчарських фермах механізовані вкрай недостатньо: роздавання кормів - на 22%, прибирання гною - на 38, водопостачання - на
61%.
У собівартості продукції вівчарства 60 - 70 % витрат припадає на корми та оплату праці, тому здешевлення годівлі, упорядкування організації і оплати праці на основі впровадження нових форм організаційно-економічних відносин сприятимуть підвищенню економічної ефективності галузі. Насамперед це стосується нових господарських формувань, зокрема фермерських господарств та кооперативів. Адже вівчарство як галузь найменш капіталомістка об'єктивно
575 підготовлена до переходу на рейки самостійного господарювання.
На підвищення рівня рентабельності вівчарства впливає і якість продукції. Закупівельні ціни на баранину встановлені залежно від вгодованості тварин, на вовну - залежно від якості продукції, дефектності, забрудненості, виду та класу.
Вівчарські підприємства свої зусилля спрямовують на / те, щоб 1 ц вовни одержувати при згодовуванні вівцям 80 - 100 ц к. од. На одержання 1 ц приросту живої маси необхідно витратити корму у 10 разів менше. Ціна ж за одиницю вовни і баранини майже однакова. Отже, виробляти баранину значно вигідніше. Відсутність організації виробництва баранини завдає вівчарству великих збитків. Вибракуване поголів'я овець відправляють на забій без попередньої відгодівлі. Тому воно має нижчесередню та худу вгодованість. При цьому на кожній вівці недоодержують понад 10 кг живої маси. Зовсім відсутнє в нашій країні виробництво ягнятини й молодої баранини.
Таким чином, організація ринку баранини - конче необхідна справа. Для цього передусім слід налагодити її виробництво. Породи овець, що розводяться в Україні, цілком придатні й можуть забезпечити одержання від вівцематки протягом року понад 40 кг приросту живої маси. Треба організувати відгодівлю та нагул вибракуваного дорослого поголів'я овець і водночас перейти на промислове схрещування, використовуючи баранів асканійських кросбредів та чорноголових. Маса тушки помісних ягнят від такого схрещування збільшується на 14 - 17 %, забійний вихід - на 2,3 - 7,3 %, жива маса ягнят при відлученні - на 12 - 14 %.
Заслуговує на увагу створення ринку шкірсировини. Щороку тільки в суспільних підприємствах України виробляється 2,9 - 3 млн шкур, а реалізується - близько 50 %. Решта їх стає непридатною для переробки, внаслідок чого не задовольняється попит на таку цінну сировину та вироби з неї, а господарства мають збитки.
З кожним роком у країні зростає потреба у збільшенні виробництва продукції вівчарства. Згідно з Державною програмою розвитку леткої промисловості потреба у вовні у 2009 році - 48,5 тис. т. у 2010 році потреба у вовні зросте до 55 тис. т, у 2015-му - до 60 тис. т. Попит на баранину у 2015 році сягне рівня 72 тис. т, овечого молока - 5 тис, т. Це ще раз підтверджує господарський погляд на вівцю як унікальну тварину, здатну виробляти кілька видів сільськогосподарської продукції: вовну, ягнятину, молоко, овчини та смушки. Але недооцінка вівці як високопродуктивної тварини призвела до кризи в галузі вівчарства , що зумовило незахищеність її від імпорту закордонної вовни, диспаритет цін на вівчарську та промислову продукцію.
Недоодержання прибутків від основної продукції вівчарства - вовни та баранини може призвести до втрати державою своєї вітчизняної сировинної бази.
Перераховані, вище чинники ставлять перед державою важливе завдання з розробки заходів щодо збереження вітчизняного вівчарства шляхом приведення у відповідність механізму цін і рівнів витрат на виробництво продукції цієї галузі.
При виконанні досліджень був проведений економічний аналіз стану
576 галузі вівчарства в ринкових умовах, моніторинг собівартості виробництва та реалізаційних цін на ринку збуту вівчарської продукції.
Об'єктом досліджень є удосконалення цін на продукцію галузі в системі економічних відносин народногосподарського комплексу країни. В порівняльному аспекті індексним методом досліджувався рівень існуючих цін на різні асортименти вівчарської сировини і промислових товарів, які використовуються в галузі вівчарства.
При формуванні рівня реалізаційних цін на продукцію вівчарства залежно від її стану та якості передбачено удосконалення цін за трьома напрямами: відповідності реалізованої продукції стандартам; рівня витрат на виробництво і реалізацію продукції; сортової та якісної структури виробленої продукції.
Згідно із законодавством України стандартами встановлюються вимоги до якості продукції, технології виробництва та зберігання, визначаються норми, правила й методи контролю якості вівчарської продукції. Граничне значення узагальнюючого показника якості продукції дорівнює одиниці, тобто наближення його до максимального значення свідчить про поліпшення якості продукції.
У розрізі порід, які розводять на півдні України, продукція вівчарства відзначається високою якістю.
З метою досягнення самоокупності вівчарських ферм в основу формування мінімально допустимої ціни на різні асортименти вівчарської продукції покладено рівень суспільно необхідних витрат на виробництво 1 ц
(піт.) продукції в межах кожного регіону.
Слід зазначити, що поголів'я овець в Україні різко зменшилося - з 8,4 млн голів у 1990 році до 1,034 млн голів у 2008 році, або в 8,1 раза.
Особливо різко скоротилося поголів'я овець і, як наслідок, виробництво продукції вівчарства в південному регіоні країни, який за традицією є племінною базою вівчарства й основним постачальником вовни, овчин і каракульських шкурок для легкої промисловості.
Так, якщо господарства південної зони у 1990 році поставляли вовни 13,8 тис. т, то у 2008 році - тільки 2,8 тис. т, або в 4,9 раза менше. Однак питома вага південних областей у постачанні вовни по відношенню до загальної кількості вовни, виробленої в Україні, збільшилася з 46,4 до 75,4%. Це ще раз підтверджує особливе значення розвитку вівчарства в економіці регіону.
Обсяги виробництва вовни в Херсонській області знизилися в 24,7 раза,
Миколаївській - 19,5, Одеській - 1,3, Запорізькій - 40,2, АР Крим - 3,6 раза. При цьому економічно постраждали провідні державні підприємства зони, такі як
„Асканія-Нова", „Асканійське", „Червоний чабан", „Атманай", „Чорноморське".
Стан галузі критичний через невідповідність реалізаційних цін на вовну та витрат на її виробництво. Собівартість виробництва 1 т вовни в регіоні перевищує ціну реалізації в 5,0-6,9 раза, внаслідок чого рівень рентабельності виробництва вовни становить мінус 85,5%.
Згідно із даними 12 господарств різних форм власності особливо великою різниця між собівартістю і ціною була по вовні в племзаводах „Асканійське",
„Маркеєво" та „Асканія-Нова", де співвідношення між ними відповідало
індексам 6,8; 18,0; 33,3; серед приватно-орендних підприємств найвищим таке
577 співвідношення було для господарств „Сиваш", „Світанок'' і „Світлана" -5,8;
6,8; 11,6. В решті господарств співвідношення між собівартістю виробництва вовни та ціною її реалізації становило 0,95-2,7.
Собівартість виробництва приросту живої маси овець перевищувала реалізаційну ціну на баранину у 2008 році по агрофірмі „Мир" у 8,2 раза, по приватно-орендному підприємству „Світлана" - у 5.8 раза. В решті взятих на облік господарств це співвідношення знаходилося в межах 0,76-3,5. Нині таке положення, коли собівартість виробництва продукції вівчарства в кілька разів переважає ціни реалізації, не сприяє одержанню прибутків і ставить галузь на межу банкрутства.
Слід зазначити, що на підвищення собівартості виробництва вівчарської продукції за цей період значною мірою вплинуло подорожчання виробництва 1 ц корм. од. у середньому по господарствах майже на 32% через зростання цін на енергоносії та інші складові виробництва вовни й баранини.
Якість баранини, яка реалізується, низька. В середньому по зоні в розрізі порід індекс якості м'яса становить І = 0,635 - 0,723, що недостатньо для встановлення високої ціни при реалізації баранини на ринку. Якість овчин і смушків достатньо висока: індекс якості становить 0,85-0,95.
Зіставлення реалізаційної ціни з рівнем собівартості виробництва продукції в розрізі регіонів і областей країни вказує на збитковість галузі вівчарства у 2006-2008 роках, оскільки собівартість виробництва вовни в середньому по Україні перевищує ціну в 5,15 раза, а собівартість баранини - в
1,86 раза. Найнижчим цей показник був у зоні Карпат, де співвідношення собівартості ціни становило по вовні 1,02, баранині -1,27 рази.
Поняття паритетних цін передбачає еквівалентність обміну продукції вівчарства на рівноцінну кількість суспільно необхідної праці, втіленої в споживчу вартість промислової продукції
(бензин, електроенергія, ветпрепарати, мінеральні добрива, трактори, комбайни та ін.).
Проте в Україні, починаючи з 1991 року, триває процес нерівнозначного обміну між продукцією вівчарства та промисловими товарами, які використовуються галуззю. Така тенденція зводить нанівець річну працю трудових колективів і призводить майже до знищення вівчарства в країні.
Згідно із статистичними даними в цінах 2009 року для закупівлі 1 т бензину необхідно реалізувати близько 1,8 т вовни або продати 536 овець.
За 1 трактор ЮМЗ, який коштує сьогодні близько 330 тис. грн слід продати майже 90 т вовни, або 27218 овець, а для оплати вартості 1 тис. кВт-год слід продати 58 овець.
Таким чином, при існуючій ціновій політиці мова не йде про одержання прибутку від реалізації вівчарської продукції, а про поглиблення кризи в галузі вівчарства та неможливості здійснення розширеного відтворення стада овець.
Однак практика рентабельного ведення вівчарства в ринкових умовах ставить на порядок денний питання про необхідність створення в державі економічної системи захисту й державної підтримки галузі цінами в період
інфляції та неконтрольованого зростання цін на промислову продукцію.
Розрахунок цін на різні асортименти вівчарської продукції представлено в таблицях 11.27-11.28.
578
Аналіз ефективності впровадження удосконалених цін на вовну в розрізі природноекономічних регіонів держави й областей показує, що встановлення ціни залежно від собівартості виробництва продукції та її якості ще не забезпечує самоокупність галузі. По вовні збитковість вівчарства залишається на рівні мінус 1,7 - мінус 12%, баранині - мінус 17,7 - мінус 36,5%, овчин і смушків - мінус 5,0 - мінус 15%. Собівартість виробництва одиниці продукції залишається вищою від ціни реалізації по вовні на 2-7%, баранині - на 21-57, сортових овчинах і смушках - на 5-14%, несортової сировини - в два рази, мерлушках - на 54%, лямках - 39%.
Використання в умовах ринку цін підтримки (заставних) виробництва продукції вівчарства дає можливість перевищити ціну над рівнем собівартості як по вовні, баранині, так і овчинах, смушках, каракульських шкурках на 5%.
Це дає змогу вести галузь на рівні самоокупності й одержувати від реалізації 1 ц вовни в середньому до 94 грн прибутку, 1 ц баранини - до 55 грн, 10 дм
2 овчин - 0,12-0,18 грн, за лямку та саксак -0,25 грн, каракульську шкурку й смушку -1,75 грн прибутку.
Завдяки еквівалентним цінам індекс співвідношення собівартості та цін реалізації знижується до 0,87 по всіх асортиментах вівчарської продукції, що забезпечує одержання прибутку від 1 ц реалізованої вовни в середньому по
Україні на рівні 282 грн, 1 ц баранини - 164, 10 дм
2
овчин і смушків -0,37-0,51 грн, несортових - 0,23 грн прибутку на рівні рентабельності +15%.
Для успішного ведення вівчарства в Україні середня ціна на 1 ц вовни повинна становити 2159 грн, 1 ц баранини - 1254, за 10 дм
2
сортових овчин залежно від породи овець - 2,77-3,94, несортових овчин - 1,77 грн. На сортові каракульські шкурки має бути встановлена ціна за 1 штуку в розмірі 40-41 грн, несортову - 28-30 грн.
Необхідно зазначити, що удосконалені згідно з методикою ціни підтримки галузі й еквівалентні ціни для Степу є вищими, ніж у Лісостепу, на
Поліссі, в Західному регіоні та Карпатах, в яких дешевше утримання овець і нижча собівартість виробництва вовни й баранини.
Залежно від економічної ситуації, яка склалася в степовій зоні як племінній базі вівчарства, в розрізі областей встановлюється різний рівень цін на вівчарську продукцію.
Інфляція в народногосподарському комплексі країни характеризує, насамперед, нестабільність економіки держави. При цьому гальмується розвиток як промисловості, так і агропромислового комплексу, спровокований метою приватних власників промислових підприємств одержувати надприбутки при відсутності паритетних цінових відносин між галузями. Тому на рівні держави слід враховувати факт інфляції та розробити шляхи, які забезпечать ефективну діяльність сільськогосподарських підприємств, насам- перед вівчарських господарств, у ринкових умовах.