У курсовій роботі ми простежимо розвиток тих ідей і проектів про об’єднання Європи, які послужили ідейною і філософською основою інтеграційних процесів, які ми спостерігаємо в даний час в рамках Європейського Союзу. На тлі всесвітньої тенденції до формування регіональних об’єднань держав Європейський Союз виділяється не тільки результатами, досягнутими на цьому шляху, але і наявністю змістовною і досить популярною ідеології європеїзму.
Як зазначає відомий російський дослідник європейської інтеграції Ю.А. Борко [1], ідеологія європеїзму або, як її зазвичай називають, "європейська ідея", яка виходить із ідеї єдності європейської цивілізації, поступово ставала духовної традицією, що переходила з покоління в покоління і дала основу для численних проектів "єдиної Європи". Уявлення про Європу як про такий собі єдність, що представляє собою щось більше простого сусідства народів, почали формуватися, по думку дослідників, з ХІ століття.
Перші письмові проекти "єдиної Європи" відносяться до початку ХІV століття. Сутністю цих уявлень було об’єднання трьох основ європейської цивілізації - "Греко-римської спадщини, християнства та культур німецьких, кельтських, слов’янських та інших варварських народів". "Єдина Європа" почала складатися як культурна спільність: "спільна ідентичність Європи є скоріше результат спільного культурного розвитку - того розвитку, який створило те, що довгий час називали Заходом".
Одні з перших політичних проектів, що підтримують даний напрямок, належали французькому королівському прокурору П’єру Дю Буа (1250-1320 рр.), італійському теологу Енею Сільвію Пікколоміні (1405-1464 рр.) і чеському королю Їржі з Подєбрад (1420-1471 рр.). Дю Буа виклав у своєму трактаті "Повернення Святої землі" план створення "Християнської республіки", свого роду федерації європейських монархій, керованої радою під верховенством французьких королів. Король Богемії запропонував свій проект - "Договір про союз і конфедерації між королем Людовиком XІ, Королем Богемії Їржі і Радою Венеції для протистояння туркам", що містив не тільки обґрунтування цієї ініціативи, але схему організації спілки, яка носила федералістський характер.
У XVІІ столітті, процес економічного розвитку і формування міждержавних господарських зв’язків в Європі знайшов відображення в оригінальному для свого часу європейському проекті, автором якого був чернець і математик Емерік Крюс (1590-1648 рр.). Унікальність його проекту, викладеного в трактаті "Новий Кіней, або Політична мова, роз’яснює можливості і засоби встановлення загального миру і свободи торгівлі у всьому світі", полягала в тому, що Крюс бачив основу мирного устрою в економічній стабільності [2]. Особливе значення надавалося вільній торгівлі, яку "монархи повинні використовувати разом як найважливіший інструмент забезпечення миру".
У першій половині XVІІ століття з’являється ще один напрямок європеїзму, основною рисою якого був політичний прагматизм. Воно виникло у відповідь на зростання суперництво між державами, показовим прикладом якого послужила Тридцятирічна війна (1618 - 1648 рр.), яка охопила всю Європу і привела до відчутних втрат. У той же час ця та інші війни показали наскільки взаємопов’язані долі європейських народів. "Усвідомлення цього факту і обумовлений новий політико-прагматичний підхід до забезпечення миру в Європі на основі "Балансу сил" або "балансу інтересів" [2]. У цьому відношенні Пенн продовжує ту лінію, яка вперше позначилася в проекті Крюс. Ключова ідея Пенна - створення "Європейської ліги або конфедерації", яка стала б хранителем і гарантом миру в Європі. Верховним органом мало стати збори представників європейських держав, головною функцією якого було б вирішення спорів між учасниками. Не дивлячись на те, що ці ідеї дуже схожі з концепцією Ліги Націй і ООН, Пенна нерідко називають одним з перших європейських федералістів [3].
Сен-П’єр у своєму "Проекті вічного миру в Європі" мріє побачити "Об’єднаних і полюбили один одного людей", роздумує "про спокійний і миролюбний співтоваристві братів, що живуть у вічному злагоді, керуються одними і тими ж істинами, щасливих загальним благополуччям. Сен-П’єр перший, хто дав аргументовану й чітку характеристику особливостей європейської історії та географії, живили об’єднавчі тенденції. Примітно те, що проект Сен-П’єр був першим, що викликав помітний резонанс - про проект висловилися, хоча й скептично, Руссо, Лейбніц, Вольтер, Фрідріх ІІ, кардинал Дюбуа, що говорить про розширення інтересу до таких ідей [2].
Величезний внесок у розвиток ідей мирного співіснування, заснованого на міжнародному праві, вніс І. Кант (1724-1804 рр.). "Ідея федерації, створюваної на добровільній основі для забезпечення "свободи", тобто суверенітету кожної держави-учасниці, викладена так, що це положення може скласти основу будь-якого міжнародно-правового документа" [2]. Інша ідея Канта - взаємозв’язок і нерозривність всіх трьох аспектів публічного права: права державного громадянства, міжнародного права та права всесвітнього громадянства (як "право відвідування"). Інший мислитель і дипломат Фрідріх фон Гентц (1764-1832 рр.), розглянувши три пропонованих методу забезпечення вічного миру - створення світової держави, системи незалежних націй і федерації держав, уклав, що жоден з них не дасть бажаного світу і єдине до чого варто прагнути - це створення системи, яка "обмежує зло", яким є війна, отже необхідно повернутися до політики "Європейського балансу", що згодом стало основою Священного Союзу.
Слід зазначити, що приблизно тоді ж вперше чітко виділяються два протилежні погляди на ситуацію і роль Європи у світі, дві течії в європеїзмі [5]. Одне з них відомо як Європоцентризм, заснований на думці європейців про перевагу своєї науки, техніки і культури в порівнянні з досягненнями інших народів, інше можна назвати космополітизмом або універсалізмом, основа якого раціональне осмислення світу і розуміння рівності всіх людей і держав перед загальними законами природи. Необхідно відзначити, що ідеї "єдиної Європи" часто використовувалися політиками з чисто ідеологічними цілями заради виправдання власної політики благородними намірами. Кращим прикладом цього є спроба Наполеона при створенні імперії назвати її "загальним вітчизною" і "європейською системою".
Уроки Першої світової війни були дещо враховані і тому в період між двома війнами особливий розвиток набув рух Пан’європеїзм, натхненником якого був Р. Куденхове-Калергі, і згодом підтримане міністром закордонних справ Франції А. Бріаном. У 1930 році Бріан представив в Лігу Націй офіційний документ "Меморандум про організацію європейського федерального союзу", який був відкинутий з причини того, що формат роботи в Лізі Націй влаштовував тодішніх державних діячів набагато більше. Крім цього, політичний та ідеологічний екстремізм, виражений в націонал-соціалізм і набирав в той час силу, по своєму інтерпретував ідею про "єдину Європу", ставлячи в основу ідеологію фашизму [3]. Але вже в період загального єднання в боротьбі з Німеччиною у Другій світовій війні стали відроджуватися ідеї про "єдину Європу" в якості планів пристрої мирного життя після перемоги, які замінили б остаточно скомпрометувала себе традиційну структуру міждержавних відносин, засновану на принципі "європейського балансу сил".
Спроби пояснити унікальність ЄС, знайти відповіді на питання, які виникають у процесі інтеграції і на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму та функціоналізму, привели до появи в 60-70-х рр. ХХ ст. неофункціоналізму. Цікавими є теоретичні узагальнення Е. Хааса. Він не тільки підкреслив визначальну роль політичного чинника в процесі інтеграції, зокрема як фактора творення постнаціональних політичних спільнот, поступової інтеграції у сферах "низької" та "високої" політики, але й визначив європейську інтеграцію як цілком якісний процес, який не можна ототожнювати з міждержавною чи міжурядовою співпрацею. Невід'ємною складовою теорії неофункціоналізму залишилась ідея "переливання", але вже значно модифікованою до реалій євроінтеграційного процесу [40].
Аналізуючи історію процесу розширення Європейського Співтовариства, можна зробити висновок, що неофункціоналістська теорія, навіть у відкоригованій формі, має значні обмеження щодо дослідження інтеграційних процесів у Європі, особливо на стадії розширення Співтовариства. Збільшення кількості країн-членів значно ускладнює формування консенсусу між правлячими елітами щодо довготривалих цілей ЄС. Розширення зменшує також однорідність Співтовариства, послаблюючи цілісність та ефективність його політики. Припущення неофункціоналізму щодо розвитку прогресивних, раціональних і домінуючих наднаціональних еліт стало менш імовірним.
Ще одним теоретичним підходом у дослідженні європейських інтеграційних процесів є комунікативний підхід, розроблений К. Дойчем. Він базується на принципі "ізоморфізму". Принцип "ізоморфізму" полягає в тому, що всі соціальні процеси, включаючи стосунки між окремими групами людей і навіть націями, підпорядковуються ідентичним закономірностям, логічним висновкам кібернетики [1, с.94]. Інтеграція - це розвиток мережі соціальних зв'язків, які є комунікаційними та інтенсивними.К. Дойч розглядає інтеграційні процеси з позиції комунікативної взаємодії між націями та державами, тобто як сукупність соціальних взаємозв'язків.
О. Ковальова визначає три основні теоретичні підходи до аналізу європейської інтеграції:
розвиток Європейського Союзу як міжнародної міжурядової організації, існування якої підпорядковане законам і логіці функціонування будь-якої міжнародної організації, чи, інакше кажучи, націлене на гармонізацію міждержавних інтересів з метою забезпечення мирного співіснування її членів;
розвиток європейської інтеграції у контексті теорій регіоналізму, згідно з якими найважливішою засадою інтеграційного процесу є географічна близькість держав, що сприяє економічним і, зокрема, торговельним відносинам між ними;
розвиток європейської інтеграції як процесу формування спільної політики, динаміка якого віддзеркалює інтеракції національних груп політичних акторів з імплементації взаємоузгоджених рішень [17, с.62].
Отже, до проблеми європейської інтеграції зверталися у своїх працях російський дослідник європейської інтеграції Ю. Борко, О. Ковальова, французький королівський прокурор П’єру Дю Буа, італійський теолог Еней Сільвій Пікколоміні, чеський король Їржі з Подєбрад, чернець і математик Емерік Крюс, мислителі і дипломати Сен-П’єр, І. Кант, Фрідріх фон Гентц, Е. Хааса, К. Дойчем. Не втратився науковий інтерес до неї і сьогодні. Аналіз низки зарубіжних інтеграційних теорій і концепцій, які склалися в другій половині ХХ ст. і розвивалися паралельно з західноєвропейськими інтеграційними угрупованнями, дає можливість зробити наступні висновки. Дефініція терміну "європейська інтеграція" набуває статусу проблеми загальнотеоретичного рівня, з огляду на існування великої кількості напрямків дослідження інтеграційних процесів, теорій і концепцій, кожна з яких відрізняється тлумаченням даного явища. В сучасних міжнародних відносинах під інтеграцією слід розуміти "об’єктивний процес зрощування національних господарств та проведення узгодженої міждержавної політики, що включає розвиток виробничої, науково-технічної кооперації, торговельно-економічних і валютно-фінансових зв’язків, створення різних міждержавних об’єднань як політичного, так і суто економічного характеру, регіональних економічних угруповань - зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків, економічних і валютних союзів, а також повних союзів".
В курсовій роботі були використані методи загальнонаукового пізнання (емпіричні та загально логічні), що стали необхідною умовою реалізації завдань і цілей науково-теоретичного дослідження, а також правдивого висвітлення історичних подій з метою реалізації аналізу актуальних проблем та перспектив розвитку європейської інтеграції.
Серед них, метод порівняння, що був використаний в процесі встановлення подібностей або відмінностей соціально-економічного становища країн Європи до Другої світової війни й у період др. пол.40-60-х роках ХХ ст. й до сьогодні, від так, було описано зрушення й зміни країн, що стали результатом їх інтеграції, прослідковано динаміку приросту економічних показників у досліджуваному періоді.
Абстрагування (від лат. - віддалення) як метод наукового пізнання, був використаний в ході виділення найістотніших рис, відношень та сторін історичного процесу інтеграції на європейському просторі, суттєвих ознак, які набули країни регіону в ході зрушень до утвердження єдності Європи. За допомогою даного методу, ми сформували своєрідний "ідеальний образ реальності", який знайшов місце в дослідженні утворення перших інституційних структур, в основу яких лягли проєвропейські ідеї. Як один із ступенів абстрагування, був використаний метод "актуальної нескінченності" - тобто відхилення від незавершеності процесу утворення нескінченної множини європейських структур, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів, задля прогнозування подальшого можливого розвитку ЄС.
Метод аналіз дав змогу подіти предмет дослідження на складові частини з метою всеохоплюючого дослідження окремих аспектів поняття та практики євроінтеграції. Аналіз праць зарубіжних та вітчизняних теоретиків та вчених супроводжувався використанням емпіричних, елементарно-теоретичних та структурно-генетичних методів дослідження окремих частин європейської ідеології та продукування причинно-наслідкового зв’язку різних історичних явищ. Синтез, навпаки, допоміг з'єднання окремі факти та процеси, теорії та ідеї в єдине ціле, задля формулювання об’єктивних висновків щодо предмету досліджуваному в курсовій роботі. Крім того, були використані методи індукції та дедукції в ході написання висновків, продукування сукупного поняття "інтеграції" та "європейської інтеграції" в результаті аналізу численних наукових праць. Метод івент-аналізу або аналізу подій дав змогу вивчення динаміки політичних ситуацій у Європі починаючи з кінця Другої світової війни і до сьогодні, що ґрунтувалося на спостереженні за розвитком та інтенсивністю подій з метою визначення тенденцій їх еволюції й застосування прогностичних методів. Контент-аналіз, виступаючи як якісно-кількісний метод, дозволив вивчити документи, що стали основою для заснування перших інтеграційних інституцій у Європі, дослідження характеризувалося об'єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу стали як проблеми соціальної дійсності у Європі з др. пол. ХХ ст., котрі були передумовою укладання аналізованих документів, так і внутрішні закономірності самої проблеми європейської інтеграції.
Історичний метод, як один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках, дав змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій європейської інтеграції у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей розвитку процесу об’єднання Європи й розвитку країн 2-гій пол. ХХ ст.
Узагальнення - цей метод наукового пізнання став основоположним у процесі написання окремих узагальнень до розділів та параграфів й сукупних висновків, що були зафіксовані як результат курсової роботи. Був здійснений перехід від одиничного - явищ та ідей історії розвитку Європи й трактування наукових понять - до особливого та загального умовиводу щодо процесу європейської інтеграції у 40-60-х роках ХХ ст. Отримані узагальнені знання стали науковою передумовою до більш глибоке відображення європейської дійсності, проникнення в її сутність.
Від так, усі вище названі
методи наукового пізнання (аналіз та синтез, індукція та дедукція,
контент-аналіз, івент-аналіз, методи порівняння, абстрагування, актуальної
нескінченності, узагальнення та історичний метод) стали невід’ємною часиною
написання курсової роботи, за допомогою аналітичних методів ми змогли
відобразити релевантну інформацію в питанні особливосте розвитку інтеграційних
процесів у Європі у др. пол.40-60-х рр. ХХ ст. із всієї наявної, яку отримали в
результаті первинної обробки конкретних історичних даних. Сукупність прийомів
та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності проблематики
дослідження, була підпорядкована вирішенню конкретних завдань поставлених у
вступі.
Після Другої світової війни взяло гору ліберально-демократичне, інтеграційне розуміння "європейської ідеї", що практично завжди припускає два завдання: наступальне і оборонне. Баланс між ними залежав від ситуації, яка складалася як в самій Європі, так і на її кордонах. У середні віки в як супротивників найчастіше сприймалися східні та південні сусіди. З розвитком промислового капіталу і зростаючою потужністю склалися в Європі національних держав та їх колоніальної експансією виникла європоцентристська концепція, ключовим пунктом якої було уявлення про одвічну вищість європейської цивілізації над іншими народами. Європейська цивілізація є результатом складної історичної взаємодії між різними народами, державами, цінностями, культурами та відповідно характеризується через категорії комплексності, еволюції, різноманітності, універсальності [14, с.6].
Теоретичне обґрунтування інтеграційних процесів на європейському континенті пов’язано з науковими школами федералізму, функціоналізму, неофункціоналізму. Каменем спотикання представників цих шкіл є різне ставлення до ролі й місця політичної інтеграції в об’єднувальних процесах.