В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об’єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що зумовлюють воєнні конфлікти, прихильники "єдиної Європи" висловлювалися за необхідність утворення наднаціонального об’єднання, яке керувалося б, насамперед, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть, змінювалися лише завдання, форми та методи досягнення такого об’єднання [18, с.11].
Найяскравішими представниками федералізму є А. Етционі, А. Спінеллі, К. Фрідріх, П. Тейлор, Дені де Ружмон. Основний недолік класичного федералізму полягав у тому, що в основу його концепції закладали хибну тезу про можливість інституційно-конституційного оформлення об’єднання держав у обмежений проміжок часу. Кінцеву мету федералістської теорії - утворення федерації чи конфедерації європейських держав - одночасно проголошували як необхідну умову для початку інтеграційного процесу. Розглядаючи наднаціональні структури як основний стимулюючий фактор у інтеграції країн, подібний до того, який державна влада відіграє щодо інтеграції внутрішніх національних регіонів, прихильники федералізму робили висновок про необхідність утворення такого стимулюючого інтеграцію елемента на міжнародному рівні саме на початковому етапі інтеграції [19, с.17-18].
Саме тому спроби практичної реалізації основних положень класичного федералізму в Західній Європі в 50-60-ті рр. ХХ ст. виявили свою неспроможність. Провал проектів європейських оборонного й політичного співтовариств у 1954 р., проектів Фуше в 1960 та 1962 роках продемонстрували передчасність політичної інтеграції та непідготовленість більшої частини суспільств і політичної еліти до сприйняття наднаціональних структур.
На початку європейського інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному методу. Засновником функціоналізму вважають англійського дослідника Д. Мітрані. Він та його послідовники наголошували на необхідності розвитку економічної, соціальної, науково-технічної інтеграції, відводячи при цьому політичній інтеграції другорядну роль. Д. Мітрані вважав, що спочатку співпраця і взаємодія мають розвиватися у питаннях соціально-економічного характеру, розв’язання яких є актуальним для всіх держав і тому може виступати як єднальний елемент. Таке функціональне співробітництво, наприклад, у галузях промисловості й сільського господарства, транспорту, охорони здоров’я, енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, чи будь-якого ідеологічного підґрунтя. Ініціатива в цьому плані мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі б визначили ту чи іншу форми співробітництва. Ще задовго до Ж. Монне, Р. Шумана та К. Аденауера Д. Мітрані пропонував створити мережу міжнародних агенцій, які за рахунок своєї діяльності глибоко проникнуть у економіку Німеччини, попередивши таким чином усі можливі форми агресії з її боку [14, с.12].
Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку неофункціональної концепції інтеграції, яка активно розвивалася в 50-ті рр. ХХ ст. Неофункціоналізм, виходячи з теоретичного доробку функціоналізму, використав також деякі риси федералізму. Його представники Е. Хаас, Ф. Шміттер, Л. Ліндберг віддавали перевагу економічній інтеграції, але при цьому визнавали необхідність політичної інтеграції для координації дій. В аналізі політичної інтеграції неофункціоналізм більше схиляється до регіонального, а не глобального співробітництва.
Передумови утворення єдиної Європи:
. Цивілізаційні: наявність спільних духовних цінностей, сумісність соціальних і політичних ідеалів.
. Економічні: можливість взаємодоповнюючого економічного і науково-технічного розвитку.
. Історичні: традиційна взаємодія, взаємоповага. Традиційне прагнення до єдності.
. Воєнно-політичні: спільність інтересів з головних питань міжнародного життя, співробітництво у воєнних і воєнно-політичних союзах, врегулювання територіальних суперечок.
. Геополітичні: можливість розвитку економічно рентабельної мережі транспортних комунікацій.
Таким чином, європейська інтеграція стає наглядним прикладом вертикальної інтеграції, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, військовий.
Якщо на початку інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному та неофункціональному методам, то на сучасному етапі розвитку Євросоюз щораз більше набуває федеративних рис, і набуття чинності Лісабонського договору посилює федеративні тенденції у європейському будівництві. Звичайно, тільки вищезазначеними науковими школами не обмежується теоретичне осмислення інтеграційних процесів. З розвитком європейських інтеграційних процесів, їхнім поширенням на нові сфери суспільного життя, появою складніших інтеграційних завдань, пов’язаних як і з поглибленням інтеграції, так і з розширенням самого інтеграційного об’єднання, активізувалися також і спроби теоретичного осмислення феномену європейської інтеграції, пошуку нових, відмінних від федералістських, функціоналістських і неофункціоналістських підходів до вивчення питання.
В. Копійка та Т. Шинкаренко серед сучасних інтеграційних концепцій виділяють:
інтеграційні концепції "первинного поглиблення". Представники цього напряму вважали, що спочатку необхідно здійснити реформування Євросоюзу, а потім починати його розширювати;
теоретичний напрям "первинного розширення" членство в ЄС постсоціалістичних країн розглядає як подолання "ялтинського" синдрому та повернення цих країн до "джерел цивілізації";
міжурядове бачення європейської інтеграції. Прихильники цього напряму відстоюють необхідність збереження національного державного суверенітету та стверджують, що держави-члени є важливішим фактором для розвитку Європейського співтовариства, ніж його наднаціональні інститути;
сучасні "синхроністські" інтеграційні теорії здійснили спробу поєднати два протилежних підходи до інтеграції, засновані на принципах державної парадигми та наднаціональності;
плюралістична (комунікативна) теорія, запропонована американським політологом К. Дойчем. Ступінь інтегрованості об’єднання у цій теорії визначається інтенсивністю комунікацій як між його складниками, так і між самим об’єднанням і зовнішнім світом [20].
Власне, ідея об’єднання Європи сягає своїм корінням углиб віків. У різний час і за різними мотивами із закликами об’єднати країни континенту виступали такі відомі діячі, як французький королівський прокурор П. дю Буа, чеський король І. Подебрад, німецький філософ Е. Кант, теоретик утопічного соціалізму К. - А. Сен-Сімон, французький письменник В. Гюго, перший президент Чехословаччини Т. Масарик, австрійський граф Р. Куденхове-Калергі, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, канцлер повоєнної Німеччини К. Аденауер, президент Французької республіки Ш. де Голль та інші.
Отже, необхідно враховувати,
що і в минулому столітті, і в даний час обидва початку - і наступальне, і
оборонне - досить помітно впливають на процес інтеграції. Вся історія
"європейської ідеї" розпадається на два різко різних періоди: кілька
століть утопії і всього півстоліття спроби втілення, коли однією з передумов до
реалізації "європейської ідеї" стало усвідомлення західноєвропейської
елітою необхідності вибрати або єдність і мир, або "занепад Європи",
що змусило почати діяти. Але "європейська ідея" так і залишилася б нереалізованою,
якби з кабінетних кімнат вона не перейшла в суспільну свідомість. Тільки після
1945 року ідея "єдиної Європи" отримала помітне місце в гаслах
більшості політичних партій і масових громадських рухів в цілому ряді
західноєвропейських країн. Після Другої світової війни взяла гору
ліберально-демократичний і інтеграційне розуміння "європейської
ідеї".
Від падіння Римської Імперії і, щонайменше, до кінця Другої світової війни - Європа виступала море держав і державних утворень, кількість яких досягала числа сотень і тисяч. Всі ці вільні міста, імперії, князівства, архієпископства і герцогства постійно вступали в інтриги, війни, не затяжний мир і відстоюючи власні інтереси. У цьому морі дрібних і найдрібніших держав час від часу з’являлися й держави, що претендували на гегемонію і масштабах регіону, а то й усього континенту. Однак цих потенційних претендентів на європейську гегемонію було завжди кілька - від 3 до 7 (в XІX столітті, наприклад: Франція, Англія, Росія, Австро-Угорщина, до кінця століття - і Німеччина) [25]. Піднесення одного з них негайно викликало стурбованість і у дрібних сусідів, які боялися поглинання, і у інших потенційних гегемонів, які боялися надмірного посилення суперника. За півтори тисячі років європейської історії нікому і ні разу не вдалося встановити над континентом стабільний контроль. Кілька разів щасливі завойовники (Наполеон, Гітлер) були досить близькі до цього, але їх перемога тривала максимум кілька років.
З розвитком промислового капіталу і зростаючою потужністю склалися в Європі національних держав та їх колоніальної експансією виникла європоцентристська концепція, ключовим пунктом якої було уявлення про одвічну вищість європейської цивілізації над іншими народами.
Друга світова війна значно погіршила соціально-економічне становище країн Західної Європи, війна зруйнувала промисловість та сільське господарство, розпочалась гіперінфляція. Велика Британія та Німеччина, які були гегемонами в Європі переживали чи не найважчі роки в своїй історії. Економічна розруха супроводжувалася загостренням політичної боротьби. Вихід на політичну арену антифашистських сил, які прагнули реформувати суспільно-політичний устрій у своїх країнах, криза традиційних партій, розшуки фашистських злочинців та їх прислужників украй загострювали політичне становище, зокрема в Італії й Франції, де були чисельні комуністичні партії. Заклики комуністів до "революційних методів боротьби" з метою встановлення своєї диктатури під фактичним протекторатом Москви, їхні демагогічні обіцянки швидко розв’язати соціальні проблеми за умов повоєнних нестатків сприяли політизації робітничих виступів. Москва насильно насаджувала тоталітарні комуністичні режими. За словами В. Черчіля, радянське керівництво намагалося відгородити країни Східної Європи "залізною завісою". "Холодна війна", що почалася між колишніми союзниками, постійно загрожувала перерости у справжню [37, c.6-33].
Насильницький розрив традиційних економічних зв’язків, які складалися століттями, негативно позначився на економіці Європи. Загроза комунікації була однією з важливих причин зародження руху за об’єднання країн Західної Європи. З особливою силою зазвучали ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи. Протягом 1946-1947 рр. формуються основні масові організації федералістського руху: Європейський Союз федералістів, Соціалістичний рух за утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський рух, Європейська ліга економічної співпраці. Центральною ідеєю залишається побудова Сполучених Штатів Європи [18].
Ідею створення "Сполучених Штатів Європи" вперше висловив у вересні 1946 р. у Цюриху прем'єр-міністр Великобританії Уінстон Черчелль [39]. Черчелль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.
У травні 1948 р. на Конгресі європейських рухів в Гаазі, скликаному за ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 р. Ради Європи - першої європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням організації було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали [7].
Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:
потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією;
потреба миру та безпеки;
сподівання на економічний розвиток та добробут;
утримання економічного та політичного статусу на міжнародній арені.
Ідея єдиної Європи займала думки європейських політиків вже тривалий час і лише у другій половині ХХ ст. вона найшла своє практичне втілення. Інтеграція не може бути породженням однієї політичної волі, для її розвитку необхідні певні передумови.
Таким чином, у вересні 1946 р. В. Черчилль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи", федералістської моделі об’єднання Європи дотримувався і К. Аденауер. Відроджувався "пан’європейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:
Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки” з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть і при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;
Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;
Німеччина поступово перетворювалась із суб’єкта на об’єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;
США були основними реалізаторами проекту "об’єднання Європи”. Сам термін "інтеграція” був вперше вжитий П. Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли утворилася Організація Європейського економічного співробітництва, покликана реалізувати "план Маршалла".
Отже, нинішнє згуртування Європи - це процес об’єднання, що почався ще після Першої світової війни. Коли після 1945 р. Європа зіткнулася із загрозою з боку Радянського Союзу, її цілком природною реакцією було створення блоку. Від так, передумови інтеграційних процесів у Європі були тісно пов'язані із Другою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення. Саме після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-х років XX сторіччя.
Понад п’ятдесят років тому, коли Європа лежала в руїнах, уряди її країн перебували на межі банкрутства, а мільйони європейців потерпали від голоду та спостерігали, як на континент насувається "холодна війна", Сполучені Штати започаткували справу історичної ваги.5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл проголосив із трибуни Гарвардського університету проект, що ввійшов в історію під назвою "план Маршалла". Його мета полягала у використанні американських ресурсів та європейських ноу-хау для відбудови європейської економіки, убезпечення від голоду та захисту країн, яким загрожував комуністичний наступ [34].