Курсовая работа (т): Особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі у другій половині 40-60-х років ХХ століття

На відміну від Євратому, створення Європейського економічного співтовариства мало надзвичайно важливе не тільки енергетичне, але й політично-правове значення. Мова йшла про створення інтеграційного об'єднання універсального характеру. До складу Співтовариства ввійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило значні темпи його економічного росту протягом наступних 15 років. В 1958 р. середньомісячний дохід на душу населення становив 980 доларів у Нідерландах, 1170 у Бельгії й 800 доларів у Північній Італії. Розрив, як бачимо, невеликий. Сильно відставала лише Південна Італія (360 доларів). За перші 15 років розрив по обсязі ВНП на душу населення між країнами скорочувався: 26% в 1960р., 13.5% в 1970р. і 15% в 1973 р., що в цілому свідчить про зближення рівнів економічного розвитку учасників Співтовариства [38].

Висувалося завдання створення загального ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили, заснованого на митному союзі. У ході побудови загального ринку повинна була бути забезпечена економічна інтеграція держав, створена основа для майбутнього економічного й валютного співтовариства, створений сам механізм для керування інтеграційними процесами.

Договір передбачав поетапне будівництво загального ринку. Співтовариства наділялися необхідними інститутами й матеріальними засобами. Були передбачені 4 головних інститути:

) Рада (складався з офіційних представників урядів держав-членів на рівні міністрів).

) Комісія (на відміну від Ради, складалася з міжнародних чиновників, правда вони призначалися тільки за умови одностайної ухвали) складалася з незалежних комісарів. Т. ч., Комісія виступала в ролі наднаціонального органа. Договором про створення ЄЕС також передбачена установа:

) Парламентської асамблеї, чиї повноваження трохи розширені в порівнянні з ЄОВС;

) Суду Європейських співтовариств [37, c.43-68].

Одночасно з підписанням римських договорів там же в Римі підписана Конвенція про об'єднання парламентів і судів всіх об'єднань (відповідно, ЄОВС, Євратому і ЄЕС). В 1965 році був підписаний договір про злиття рад і комісій трьох співтовариств. Згідно з положеннями Об'єднавчого Договору, завданням ЄЕС була діяльність, спрямована на посилення гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Спільноти. Крім того, у Договорі згадувалося про:

поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС,

встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами,

запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку [33].

Європейська Економічна Спільнота, як і Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі, було відкритим для нових членів. Так, в особі ЄЕС була створена широка, універсальна міжнародна організація, що придбала риси й державно-правовий, і міжнародно-правової організації.

Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄОВС, кількості зобов'язань. Виникає запитання: "для чого?", адже вже існувала одна організація, а робота над створенням чергових тривала. Однак англійська еліта мала свої міркування. Навіщо пов'язувати себе тісною співпрацею в рамках Спільноти, наражаючи себе на небезпеку втрати частини суверенітету та "послаблення" взаємин зі США?

Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄОВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила "власноруч" реалізувати свій план і в 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ).

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія [34].

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період у 12 років, що складався з трьох етапів (1958-1961 рр., 1962-1965 рр., 1966-1969 рр.). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар’єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 рр.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності з вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов’язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням у кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами” та прихильниками вільного пересування товарів у рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільногоринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж. Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень. Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

) завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП (згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була безпосередньо пов’язана із вирішенням саме цієї проблеми);

) розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ у Європейському соціальному фонді.

Від так, Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) (Римський договір) був підписаний на базі вже існуючих договорів і створених раніше наднаціональних інститутів. Євроатом утворений на принципах управління ЄОВС. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), не сповільнивши стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався, під гнітом подальших успіхів ЄЕС, опинилась під небезпекою економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності продуктів країн-членів. Подальші процеси євроінтеграції були призупинені у зв’язку із нафтовою, монетарною та сільськогосподарською кризами, що охопили країни Європи, а більша частина планів на довгий час змушена була залишитись на папері.

Розділ 4. Наслідки і перспективи євроінтеграційних процесів у Європі

Визначальною рисою сучасної Європи є інтеграційні процеси, які забезпечили розвиток країн Заходу, стали взірцем для країн іншої частини континенту. Утворення Європейського Союзу - складний, багатоетапний процес, під час якого країнам-учасницям довелося розв’язати гострі економічні, соціальні, політико-правові проблеми, відшукувати адекватні відповіді на виклики часу.

Вибір оптимальної моделі європейської інтеграції - питання, яке супроводжувало формування європейських співтовариств і Європейського Союзу на всіх етапах. Подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі починаючи з кінця 60-х років зазнав впливу нафтової, монетарної та сільськогосподарської кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 рр. й не тільки перешкоджала виконанню окреслених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них. Проте, незважаючи на ці труднощі, загальні результати європейського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Європи у достатньо короткий термін не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворилися на впливовий центр сили, який поряд із США та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відображала б спільні європейські інтереси та цінності.

Історія доводить, що процес інтеграції може досягти успіху, а може зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожній одиниці, що інтегрує між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідальність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти чи посилювати одна одну [15]. Отже, аналіз сучасного стану європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку й об’єднання Європи, а також вивчення основних теоретичних підходів, що розвивалися протягом кількох сторіч європейської історії. Тому дослідження різних аспектів і форм розвитку європейської інтеграції має важливе значення для розуміння суті усіх сучасних процесів об’єднаної Європи. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів, теоретичне визначення майбутнього Євросоюзу знову стало актуальним завданням для політичних еліт та наукових кіл.

Процес розширення ЄС після закінчення "холодної війни" у Європі потребував надання допомоги країнам перехідного періоду Південної Європи, а згодом - країнам Центральної та Східної Європи здійснити перехід до ринкової економіки і відкритого суспільства. Цей досвід ЄС намагається використовувати в інших регіонах, аби допомогти іншим країнам досягти такого самого рівня добробуту і стабільності.

Процес європейської інтеграції, поява та діяльність функціональних співтовариств неминуче сприяло появі теорій і концепцій, які стали теоретичною базою для поглиблення співпраці. Політичні й економічні теорії, що пов’язані з процесом європейського будівництва, були покликані аргументувати поглиблення і поширення інтеграційних процесів у Західній Європі. Ці концепції містять визначення сутності, рушійних сил, інституційної архітектури об’єднаної Європи, а також впливу, який євро будівництво здійснює на національні держави. Пошук ідентичності в сучасній Європі йде у двох протилежних напрямках - централізація й децентралізація. Перший охопив весь повоєнний період, виявившись в об’єднанні двадцяти семи країн регіону в ЄС, сучасний символ інтеграції. Європейська інтеграція повинна була, зокрема, стримувати "гегемоністські амбіції" конкретних націй. Інтеграція й умиротворення Німеччини є важливим досягненням Європи, а при розгляді з історичної точки зору, можливо, найважливішим досягненням міжнародної політики.

Другий процес чітко виявився лише останнім часом, як реакція на занадто швидкі інтеграційні процеси. Процес децентралізації виграв від кризи, пов'язаної з відмовою від прийняття Європейської конституції. Проблематичність європейської ідентичності у зв’язку із зростанням культурної й національної невизначеності (мультикультуралізм), правових (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичних (різні підходи до реалізації ідеології прав людини) поширилися в різних країнах Європи і викликали відцентрові тенденції всередині Європейського Союзу.

Досліджуваний період, що охоплює 1950-ті-1960-ті рр., ознаменувався початком досліджень інтеграційних процесів у Європі і швидкою їх реалізацією. Основним чинником цього періоду став інтерес дослідників до пошуку адекватних форм інтеграційного розвитку у повоєнній Західній Європі та аналіз його перших результатів. Інтерес істориків до європейської інтеграції був зумовлений не тільки академічними, а й політичними міркуваннями: її інтерпретація становила зміст боротьби між консерваторами, лейбористами та лібералами. Політична карта Європи ХХІ ст. іще раз свідчить про ефективність проведених інтеграційних процесів й суттєве теоретико-методологічне підґрунтя, яке лягло в основу ЄС.

Інтеграційні процеси у країнах Європи до кінця 60-х років набули більш всеохоплюючого характеру. З 1968 р. ліквідовано митні збори у торгівлі між країнами Співтовариства, дозволено вільне переміщення робочої сили. Такі заходи сприяли різкому збільшенню товарообороту, що з 1956 по 1972 р. зріс у 8 разів. Промислове виробництво у країнах Спільного ринку розвивалося швидше, ніж в інших державах Західної Європи. Із вступом 1973 р. до ЄЕС Великої Британії, Данії та Ірландії значно послабилися позиції ЄАВТ, і з того часу інші країни цієї асоціації почали переорієнтовуватися на вступ до Спільного ринку. Водночас з розширенням економічного співробітництва здійснювалася розбудова політичних структур. У 60-х роках Рада та Європарламент почали утворювати постійні виконавчі органи, зокрема Секретаріат і галузеві комісії, що наділялися правами наддержавних органів управління. Члени Секретаріату і комісій діяли від імені вищого органу ЄЕС і не по винні були отримувати інструкцій від своїх урядів. Розширювалися також права Європарламенту, який з рекомендаційного і контрольного органу поступово перетворювався на законодавчий.

Період 40-60-х років ХХ ст. став початковим у процесі європейської інтеграції, подальший її хід відображає таблиця (табл.1. Основні етапи європейської інтеграції).

Протягом наступних років зовнішнє розширення Спільноти супроводжувалося внутрішнім зростанням і консолідацією, хоча й не зі швидкістю і в масштабі, які б подобалися європейським інтеграторам. Європейські Спільноти стали результатом міжнародної солідарності, зміцнілої в контексті післявоєнних подій у міждержавних відносинах та усвідомлених зусиль створити своєрідну єдність у Західній Європі. Коли прагнення політичного об’єднання виявилося передчасним, "європейські архітектори" скористалися економічними елементами міждержавних відносин і "вмонтували" їх у три спільноти - Європейську спільноту вугілля та сталі, Європейську спільноту атомної енергії і Європейську економічну спільноту. Це вмонтування зробили так міцно, що в межах невизначеного поняття політичної спільноти виявилися три юридично визначені на основі договорів Європейські Спільноти. Європейські Спільноти також довели, що наднаціональні інституції змогли функціонувати, незважаючи на різноманітні національні інтереси. І, нарешті, перший спільний європейський ринок зробив великий внесок в економічний прогрес держав-членів, активізувавши, поряд з вугільною і сталеливарною, інші не менш важливі галузі промисловості.

Реальним кроком до політичного об’єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.) та Амстердамського договорів (1997 р.). Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС). У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов’язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль

Від так, сучасний статус ЄС став результатом специфічної форми регіональної співпраці, що розвивалася разом із глибокою відданістю ідеалам демократії, прав людини та верховенства права. Європейська єдність - об'єктивний процес, підготовлений попередніми міжнародними договорами - Маастрихтським (1992) [44], Амстердамським (1997), Ніццьким (2001) і Лісабонським (2007). В економічній і політичній галузях Європейський Союз домігся надзвичайних результатів.

Завершення формування єдиного економічного простору й утворення Європейського валютного союзу актуалізувало питання політичної взаємодії 12 країн-засновниць Європейського Союзу. Намагання держав Європейського Союзу посилити військово-політичну інтеграцію здійснювалося шляхом зміцнення та формування інституційної основи й "оперативного виміру" Західноєвропейського союзу, невід’ємної складової ЄС. Економічні успіхи інтеграції перетворили ЄС в одного з лідерів міжнародних політичних відносин. Спільна зовнішня політика ЄС є порівняно новим напрямком європейської інтеграції, який викликає гострі суперечки як між країнами-членами ЄС, так і за його межами. Незважаючи на це, нинішній Європейський Союз, до якого входить 28 держав, є політичною організацією, що діє в усіх сферах, де людство зіштовхується з найбільшими викликами сучасності.