Курсовая работа (т): Особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі у другій половині 40-60-х років ХХ століття

Остаточно план Маршалла було затверджено 3 квітня 1948 р. Конгресом США. СРСР та його сателіти відмовились від економічної допомоги США. Завдяки економічній підтримці США було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют [43]. Також було усунено торгівельні бар’єри і звільнено Європу від залежності. Саме План Маршалла сприяв об’єднавчому рухові країн Західної Європи сприяв "план Маршалла".

Згідно з прийнятим рішенням, західноєвропейським країнам, які погодилися взяти участь у цьому трансатлантичному проекті, протягом чотирьох років було надано 13,15 млрд доларів. Це становило 5 % від валового національного продукту США. Нині такий відсоток ВНП означав би 350 млрд. доларів. Витрати були величезними, а результати - вражаючими [34]. Сполучені Штати надали допомогу багатостраждальній Європі в надзвичайно складний для неї час.

Рис. 1. Держави, що отримали допомогу за планом Маршалла [26]

Рівень європейського промислового виробництва становив лише незначну частину довоєнного, а запаси твердої валюти були майже вичерпані. Мешканці континенту, де гостро бракувало вугілля, електроенергії та газу, важко пережили найсуворішу за понад півстоліття зиму. Попереду було засушливе літо [34]. Виробництво харчових продуктів скоротилося до найнижчого у XX ст. показника, через що була запроваджена карткова система. Національні валюти знецінилися; голод став поширеним явищем. "Мільйони людей у містах повільно вмирають від голоду", - повідомив високопосадовець із державного департаменту США, повернувшись із поїздки до Європи.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. "Наша політика спрямована не проти якоїсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу", - сказав Дж. Маршалл. Запрошення прийняли Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія" Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина (рис.1). СРСР не прийняв запрошення, а Польща та Чехословаччина, які висловили зацікавленість щодо участі в "плані Маршалла", під тиском Кремля мусили відмовитися від неї. З квітня 1948 р. план був затверджений Конгресом США, після чого його почали втілювати в життя.

"План Маршалла" відрізнявся від звичайних програм іноземної допомоги. Сполучені Штати надавали гроші, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за європейцями. Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і після його закінчення економічне відродження не завершилося. Однак промислове та сільськогосподарське виробництво досягло значно вищого рівня, аніж передвоєнний, а валовий національний продукт у декілька разів перевищив вартість плану. Було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Деякі ширші завдання, зокрема усунення торговельних бар’єрів і звільнення Європи від залежності, пов’язаної з отриманням допомоги, також були частково реалізовані.

Європа з вдячністю та захопленням ушановувала Америку. Британський історик А. Тойнбі назвав "план Маршалла" "визначним досягненням нашого часу", важливішим, аніж відкриття атомної енергії. Вінстон Черчілль охарактеризував його як "найбезкорисливіший акт в історії", а Дж. Маршалл казав, що це "майже диво". Висловлена у вересні 1946 р. Прем’єр-міністром Великобританії У. Черчіллем у Цюриху ідея створення "Сполучених Штатів Європи" зумовила утворення в 1949 р. Ради Європи. За цей час в Європі відбувалися наступні важливі події.

Міжнародна організація, що з’явилася внаслідок бурхливого Гаазького з’їзду і подальших переговорів, стала ніби компромісом, хоча насправді це була поразка федералістів. Новостворена Рада Європи була дуже далекою від того, чого хоча й прагнула "досягти тіснішого союзу між своїми членами, щоб захищати й просувати ідеали та принципи, які становлять їхнє спільне надбання, та сприяти їх економічному й соціальному поступу", насправді загалом обмежувалася обміном ідеями та інформацією з соціальних, культурних, законодавчих та інших питань. Починаючи з 1950 р., роль Ради Європи в євроінтеграційних процесах почала зменшуватися з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

"Холодна війна" та слабкість Ради Європи спричинили появу пропозицій щодо звуження економічної та політичної співпраці між європейськими країнами, і насамперед між Францією та Німеччиною, що гарантувало б мир і безпеку в Європі. Ці основні причини започаткували процеси, в яких зусилля, спрямовані на створення єдиної Європи без Великобританії, почали здійснюватися на іншому підґрунті, зокрема відповідно до планів Р. Шумана та Плевена, про що йтиметься нижче. З часом Рада Європи знайшла свою "нішу" - сферу прав людини, в якій завдяки Суду з прав людини (часто плутають з Судом ЄС) вона стала оплотом захисту громадянських прав та свобод в усій Європі.

За умов зростання популярності ідеї об’єднання демократичних країн Європи і загрози комуністичної агресії в квітні 1949 р. було створено Північноатлантичний оборонний альянс (НАТО), до якого спочатку увійшли 12 держав: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Норвегія, Португалія, Ісландія. У наступні роки до цього військово-політичного союзу приєдналися Греція і Туреччина (1952), ФРН (1955), Іспанія (1982). Основною метою союзу було спільними зусиллями протистояти експансії СРСР. У країнах Західної Європи здійснювалось будівництво військових баз, на яких розміщувались американські війська, проводилися спільні оборонні акції. Військово-політичне об’єднання країн Західної Європи супроводжувалося створенням економічних союзів, ініціатором яких були уряди Франції та Бельгії [12].

Отже, економічна допомога США за планом Маршалла стала ключовим моментом у відбудові економіки країн Західної Європи. Його особливістю було те, що США надавали гроші європейцям, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за самими європейцями.

Розділ 3. Особливості функціонування інтеграційних об’єднань на теренах Європи з др. пол. 40-х до 60-х років ХХ ст.

3.1 Утворення та особливості діяльності Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі

Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Жаном Моне, по створенню галузевого об’єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об`єднання було створення європейського органу управління незалежного від урядів країн.

Показово виникнення під час і відразу після війни безлічі робіт і проектів майбутньої мирної і єдиної Європи, що свідчить про силу і загальності духовного повороту в Європі, який дав твердий ґрунт для появи Декларації Шумана 9 травня 1950 [13]. Хоча формальні і неформальні переговори між основними можливими учасниками майбутнього союзу (насамперед Францією Англією) велися ще задовго до перемоги над нацизмом, не всі політики погоджувалися з необхідністю участі своєї країни в процесі об’єднання.

Франції, як ініціатору ідеї, вдалося, при посередництві неформальних, дружніх зв’язків, домовитися з Німеччиною, що зробило можливим перетворити Декларацію Шумана з ідеї в реальний проект. Концепція, викладена в Декларації, лягла в основу всього подальшого розвитку європейської інтеграції. Її основні положення можуть бути визначені наступним чином. По-перше, Європа, розділена націоналістичними розбіжностями, соціальними потрясіннями і тоталітарними ідеологіями, повинна бути об’єднана в демократичний і процвітаючий союз.

Інший реальної альтернативи у європейських народів не може бути. Ініціаторами створення нової Європи повинні стати західноєвропейські держави, що керуються принципами демократії, економічного добробуту та соціального консенсусу, принципами миру і рівноправного співробітництва. По-друге, "Європа не буде створена відразу або за єдиним планом. Вона буде будується на основі конкретних досягнень, завдяки яким виникне спочатку фактична солідарність". Європейські країни будуть поступово поширювати цю солідарність на нові сфери спільної діяльності. За основу в будівництві єдиної Європи має бути прийняте економічне співробітництво [3]. Не будучи самоціллю, економічне взаємодія найбільшою мірою відповідає практичним потребам учасників, сприяє зростанню добробуту народів, і в той же час менше торкається таких чутливих - особливо в перший час - сфери державного суверенітету як національна безпека, оборона, зовнішня політика та т.п. Це означає, що рух до єдиної Європи буде поетапним - від початкових і обмежених форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабним.

У Декларації Шумана, виголошеній 9 травня 1950 р., містились наступні пропозиції:

передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво,

створення спільної економічної бази як передумови формування європейської федерації,

звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації,

скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

Шуман стверджував, що "Європу не буде зроблено відразу, або за єдиним планом. Вона буде побудована через конкретні досягнення, які спочатку створять солідарність де-факто" [45].

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала наметі забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого - ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений 18 квітня 1951 р., коли було реалізовано план Шумана і Моне. ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського Об'єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС, ЕCSC - Еurоpеаn Cоаl аnd Stееl Cоmmunіty), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля. Згідно ст.1 Договору ЄОВС грунтувалось на трьох ключових засадах: спільному ринку, спільних цілях і спільних інститутах [34].

В дію даний договір вступив з липня 1952 р. Договір підписаний терміном в 50 років [38]. Договір про ЄОВС заснував такі інституції, які стали прообразом відповідних структур Європейської Спільноти:

Вище правління - виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів наднаціональний орган, який мав повноваження прийняття рішень. Складався з восьми членів, призначених за спільною згодою держав-членів на шість років, а також дев’ятого, який керувався іншими вісьмома. Перший голова - Жан Моне (1952 - 1955);

Рада Міністрів представляла уряди для координації діяльності Вищого правління з економічною політикою окремих держав. Одноголосне схвалення Радою або більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих рішень, що обмежувало федеративний характер інституціональної системи ЄОВС;

Асамблея - дорадчий орган, який складався з представників парламентів держав-членів для здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не мала законодавчих і бюджетних можливостей, але могла висловлювати вотум недовіри і зміщувати Вище правління двома третинами голосів;

Суд складався з призначених урядами, але незалежних від них шістьох суддів, які отримали повноваження вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄОВС;

Консультативний комітет - дорадчий орган, який не мав можливостей прийняття рішень, представляв промисловців, робітників, комерсантів і споживачів.

Договір окреслив принципи співпраці між державами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

на застосовування обмежень щодо поділу ринків [37, c.128-149].

Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року. Діяльність ЄОВС та його економічні успіхи сприяли заохоченню держав-членів до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної.

Отож Об’єднання вугілля і сталі - це початок просування до "економічного співтовариства", "перший етап європейської федерації". Пізніше цей загальний принцип був конкретизований у вигляді такої схеми: від митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку зі вільним рухом товарів, послуг, капіталів та осіб - потім, до економічного і валютного союзу - і, нарешті, до політичного союзу.

3.2 Характерні риси діяльності товариств: ЄЕС, Євроатом та ЄАВТ

Наступний етап економічної інтеграції країн Західної Європи розпочався відразу після початку конференції в Мессині (Італія), яка відбулася в червні 1955 р. Учасниками конференції були міністри закордонних справ держав-членів ЄОВС. На конференції утворено групу експертів (на чолі з бельгійцем Паулем Генрі Спааком), яка мала підготувати доповідь про можливість розширення. Доповідь була представлена на черговій зустрічі "шістки" у 1956 р. у Венеції і стала основою для подальших розмов про інтеграцію. Після декількох зустрічей міністрів закордонних справ та голів урядів держав-членів ЄОВС, 25 березня 1957 р. у Римі ці країни підписали два договори: Договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) та Договір про створення Європейської Спільноти з питань Атомної Енергії (Євроатом). Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 р. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції [23]. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд.

В 1957 році дані 2 акти були покликаних зіграти найважливішу роль у розвитку процесів інтеграції й мали важливе значення для розвитку процесів інтеграції в Західній Європі. Євратом нагадував по своєму функціональному призначенню ЄОВС, тобто регулював порівняно вузьку, але дуже важливу (енергетичну) область міжнародного співробітництва. З самого початку формування ЄЕС був закріплений принцип субсидіарності, що дозволяє гармонізувати інтереси всіх учасників ЄЕС.

У Римському договорі було проголошено, що сфери діяльності органів ЄЕС будуть розширюватися за рахунок спільної політики у галузі сільського господарства, торгівлі, регулювання митних правил, соціальних питань науково-технічних досліджень і освіти, політики в галузі навколишнього середовища, співробітництва з третім світом. У всіх цих галузях і сферах макро-регулювання наднаціональними органами ЄЕС були розроблені програми розвитку міжнародної кооперації та співробітництва на базі досягнень науки, передових техніки і технологій, включаючи інформаційні. Можна впевнено стверджувати, що одна з головних, якщо не головна причина того, що Західна Європа у повоєнні десятиліття перетворилася на провідну економічну силу, один з трьох центрів концентрації економічної могутності Заходу, полягає в тому, що лідери Європи стали на шлях тісного економічного зближення в інтересах створення потужного інтегрованого ринку. Одночасно оголошувалося, що ЄЕС - це не замкнута організація, його двері відкриті для інших європейських держав, які поділяють цілі та завдання Спільноти і приголосних беззастережно виконувати всі прийняті установчі документи та угоди в рамках ЄЕС. Всі матеріали і документи органів ЄС переводять на 20 робочих мов: іспанська, датська, німецька, грецька, англійська, французька, італійська, голландська, португальська, фінська, шведська, чеська, естонська, латвійська, литовська, угорська, мальтійська, польська, словацька, словенська.