методом дієвого аналізу, доводить свою правоту в дії. Режисер – у вирішенні конфліктних фактів, подій існуючих у самій п’єсі. Тут, сьогодні, зараз.
Метод етюдний – один з допоміжних прийомів, що використовується при роботі методом дійового аналізу в системі Станіславського. Зміст методу визначається тим, що після попереднього розбору п’єсу аналізують шляхом пластичних етюдів, як безсловесних, так і з імпровізованим текстом.
Метод ілюстрації – образна обробка художнього матеріалу, при якій опис об’єкта збігається з його зображенням (напр., радісний настрій героя підкреслюється мажорною, бравурної музикою або після розповіді про творчість композитора звучить один із його творів). «Зерно» ілюстрування – художнє коментування тих чи інших фактов, подій, документів.
Метод фізичної дії (К. С. Станіславський) – процес психофізичного пізнання ролі етюдним способом, виключаючи застільний період або мінімально скоротивши його. Через рух, з текстом, без тексту, своїми словами,
близькими за змістом ролі, «розім’яти», «протоптати ногами» за дією ту чи іншу сцену. Тобто зрозуміти логіку персонажа через психофізику. Розвідка розумом і розвідка дією, відбір виразних засобів усім фізичним апаратом одночасно.
Мистецтво переживання – створення на сцені органічного життя людини. Напрямок сценічного мистецтва, який полягає у створенні «життя людського духу» ролі і в передачі цього життя на сцені в художній формі.
Наявність головного процесу – переживання, дозволяє вважати цей напрямок справжнім мистецтвом.
Мистецтво подання – представлення ролі, зовнішня форма прояву почуттів за допомогою привчених м’язів. Механічне відтворення ролі. Робота над роллю без витрат нервових і душевних сил. Тим не менш, уявлення ролі,
підказане процесом справжнього переживання, слід визнати творчістю,
мистецтвом.
Мистецтво театральне (франц. l’art théatral, arts de la scène; англ. performing arte, theatre art; нім. Theaterkunst, Bühnenkunste; ісп. Arte teatral,
artesde la escena) – мистецтво безпосереднього виконання (демонстрації, без попереднього запису) твору, призначеного для сприйняття глядачем. До різновидів театрального мистецтва в цьому сенсі належать драматичний театр,
музичний театр, театр танцю, театр міміки і жесту, балет, пантоміма та ін.
Мізансцена (франц. miseenscene – розташування на сцені) – розміщення акторів на сцені. Мізансцена – пластична мова режисерського мистецтва.
Мізансцена залежить від жанру, дії і завдань, поставлених перед акторами. Це пластичний малюнок тіла актора або групи акторів по відношенню один до одного і до глядача.
У розвитку сценічної дії, за своїм значенням, мізансцени поділяються на:
функціональні; психологічні; тематичні.
За своїм місцем у розвитку сюжету в театралізованих видовищах мізансцени поділяються на: експозиційні; дійові; кінцеві.
Основні види мізансцен: симетричні та асиметричні; фронтальні та діагональні; хаотичні та ритмічні.
Мім (грец. mimos, лат. mіmus – мім, мімічний актор, пантомімічний танцюрист, мімічна п’єса, пантоміма) – малий комічний жанр античної драми,
одна з форм народного театру, започатковувався як невеличка сценка комічного чи розважального ґатунку на тему повсякдення з характерною фігурою
(рибалка, ремісник та ін.). Першу літературну обробку здійснили сицилійський поет Софрон (V ст. до н. е.) та його син Ксенарх.
Міміка (грец. mimikos – удавання) – рухливі частини обличчя, рух м’язів,
що відображають переживання, почуття і настрої.
Мімодрама – вистава, в якій передача інформації відбувається без слів, за допомогою рухів і міміки.
Мініатюра (франц. miniature, лат. minium – кіновар або сурик, що ними в давнину оздоблювали рукописні книжки) – витвір мистецтва малих форм.
Невеликий сценічний твір, в якому бере участь мінімальна кількість акторів.
Мініатюрі властива яскрава, лаконічна форма вираження. При цьому зберігаються всі компоненти композиції, причому в загостреній естрадної
формі. Сюди відносяться розповідь, п’єса, водевіль, інтермедія, скетч. Як правило, мініатюри складають репертуар театрів мініатюр.
Міракль (франц. mіracle, mіraclіon від лат. mіraculum – диво; англ. Saіnt’s play, marvel; у середньовічній Англії міракль був синонімом до містерії) – один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «дива», здійснені Богородицею. Сюжети запозичувалися з житій,
апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в
ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в М.
згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов’язані з життям осіб, яким являлося диво. В українській літературі подібними до М. були деякі шкільні драми (XVІІ–XVIII стст.). Елементи поетики М. спостерігаються в драматургії символізму, що було типологічним проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.
Містерія (грец. mysterion – таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) – західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу М. різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у XIII ст., вона поширилася у XIV–
XV стст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ. М. інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (про запрошення апостолів,
вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю). М. успадкована Київським шкільним театром. Традиційними М. були анонімні «Слово про збурення пекла», «Действіє на Рождество Христово», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвечная», «Властотворний образ Человеколюбія Божія» та ін.
Міф (грец. mythos – слово, переказ) – розповідь про богів, духів, героїв,
надприродні сили та ін., які брали участь у створенні світу. М. – витвір наївної віри, який складає філософсько-естетичний комплекс давньої епохи, яка ґрунтується на заміні об’єктивності сприймання суб’єктивним апріорним
переконанням. У давні часи М. створював уявлення про світ, впливаючи на процес пізнання, був основою для інтерпретації природних і суспільних явищ,
ритуальних обрядодій. М. існував переважно у віршовій або розповідній формі,
часто правив за основу синкретичних форм творчості, зумовлював створення національного фольклору та літератури. Перебуває у тісних зв’язках з літературою, етнографією, психологією та філософією. Дослідженням М.
займалася українська символічна школа міфологів, розглядаючи міфологію в єдиному комплексі лінгвістичних досліджень: українські міфи та символи трактувалися як варіанти арійського (орійського) та слов’янського світобачення. О. Потебня вперше почав тлумачити це поняття не лише синхронно, а й діахронічно, реконструюючи історичний шлях розвитку людського мислення. Сучасна літературознавча та філософська думки тлумачать М. як узагальнено-цілісне сприймання дійсності, що характеризується нерозчленованістю реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. М. як спосіб мислення характеризується апріорністю,
існуючи у формі як індивідуального, так і колективного підсвідомого.
Міфологія – 1) сукупність функціональних міфів в обробці певної культури; 2) наука, що вивчає особливості міфів. Найбільш цілісно збереглася і набула найширшого літературного переосмислення антична М., зокрема давньогрецька. На поч. XIX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-
історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської, давньогерманської та античної М. Українська М. не зафіксована цілісно, елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглися у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях,
баладах), часто у поетично трансформованих формах.
Мнемотехніка (мнемоніка) – (грец. mnemonikon – пам’ять, techne –
мистецтво, майстерність) – цирковий та естрадний номер, заснований на мистецтві запам’ятовувати або відгадувати числа, предмети, дати, імена.
Відноситься до жанру ілюзіонізму. Виконують такий номер два артиста за допомогою спеціально розробленого коду. Глядач пошепки задає питання на
вухо першому виконавцю, який знаходиться в глядацькій залі. Той пропонує дати відповідь на запитання другому виконавцю, який знаходиться на сцені спиною до глядача. Надходить миттєва відповідь. Різноманітна система кодів закладена у формулюванні самих питань першим артистом, в інтонації голосу та ін. сигналах. Артисти таких номерів повинні бути обізнаними в науці,
літературі, музиці, історії, мистецтві та інших галузях. Принцип використання кодування у видовищах уперше було застосовано знаменитим фокусником ХVIII ст. Пінетті, який став засновником нового жанру мнемотехніки.
Мобілізація (франц. mobilisation, mobiliser – приводити до руху) –
ступінь концентрації уваги на об’єкті. Вона може бути тривалою і короткою.
Підвищений інтерес суб’єкта до об’єкта уваги. Для мобілізації необхідний час,
щоб виправдати увагу до об’єкта.
Мобільність (лат. mobiles – рухливий) – здатність до швидкого пересування, орієнтування в обстановці і прийняття потрібних рішень.
Мобільність дозволяє зберігати робочу обстановку і безперервно вирішувати творчі завдання з мінімальною втратою часу.
Модернізм (франц. moderne – сучасний, найновіший) – загальна літературно-мистецька тенденція неміметичного ґатунку на межі ХІХ–ХХ стст.,
що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема,
ірраціональними джерелами та «соціально-реалістичною критикою», яка виникла на підвалинах цієї філософії, схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. М. на місце позаестетичної утилітарно-
раціональної методології художнього чину вводив іманентну йому (чину)
творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну сутність буття тощо, власне,
спирався на засадничі аспекти «філософії життя». Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну