Показовими є його яскраві виступи на трибуні для доповідача Верховної Ради України. Одного разу, Олег Ляшко, прийшов із мішком української землі, набрав її у пригорщі і нюхав просто на трибуні - «коли ви востаннє нюхали її як вона пахне (нюхає), коли ви востаннє пробували її і цілували (цілує) - ніколи», приносив для Миколи Азарова гарбуз від народу.
Ніла Зборовська пише: «Театралізація починається з маскування. Маска потрібна для того, щоб приховати живе обличчя…» [13, 398]. Саме тому уміння керувати своїм тілом, жестами, емоціями та мімікою є цінним знанням для публічних осіб. Явищем артистизму особливо люблять надуживати політичні діячі, аби прихилити довіру електорату.
В «енциклопедичному словнику» Брокгауза й Ефрона довіра розглядається як психічний стан, внаслідок якого люди покладаються на певну думку, котру вважають авторитетною, і тому відмовляються від самостійного вивчення питання, що може бути досліджене ними [5, 47]. У «Новому тлумачному словнику української мови» наведено дефініцію довіри як «ставлення до кого-небудь, що виникає на основі віри в чиюсь правоту, чесність, щирість й таке інше [29, 790].».
Звідси постає поняття шоу-влади (show power) [16, 55] - влади, котра спирається на систему видовищ, які влаштовуються або принаймні підтримуються владою.
На телебаченні використовують умовні прийоми і засоби, що уподібнюють програми до естрадних номерів чи театральних вистав.
Йдеться про генетичний зв'язок культур: телебачення увібрало в себе багато рис, притаманних іншим видам мистецтва, синтезувало досвід театру, кіно, потужні набутки видовищної культури. Варто згадати знамениту фразу Леся Курбаса: «Кожне з мистецтв містить в собі в усій повноті всі інші… Мистецтво - єдине і нерозривно органічне [1, 60]».
Телебачення здатне впливати на свідомість глядача видовищністю події. На цьому акцентують дослідники і радять журналістові грамотно використовувати візуально-вербальну специфіку, відповідально ставитись до відбору словесного, акустичного та візуального компонентів матеріалу, оскільки телевізійний сюжет як сегмент цілої програми мусить мати вигляд завершеного драматургічного твору [12, 90].
Як писав Лесь Курбас, «…артист мусить постійно розвивати свої средства, виховувати їх і вдосконалювати, щоб наблизити той час, коли його індивідуальність зможе вільно проявити себе без чужої помочі, коли він зуміє втілити те, що почуває, наскільки можливо без решти, і поспорити з автором і з режисером во ім’я своєї індивідуальності [1, 55]». Ця думка славетного українського актора, режисера й теоретика театру нині виокремлює проблему особистісного, індивідуального бачення творцем видовища власного образу. Робота над екранним образом журналіста повинна здійснюватися безпосередньо носієм образу - журналістом. Міркування про спільність мистецьких методів, зокрема особистісний, індивідуалістський концепт творення образу сценічного й образу екранного, має реальне підґрунтя.
На переконання М. Барманкулова, екранний твір виглядатиме повноцінно (вичерпно й ефектно), якщо дотримуватися кількох правил: «найперше - новизна факту, далі - акцент на образі людини, пошук несподіваних ракурсів і прийомів зображення; третє - оригінальна робота з текстом, підключення музики і шумів, четверте - збільшення частоти застосування синхронного інтерв’ю [2, 36]».
Саме акцент на образі людини у концепті «театральності» цікавить нас найбільше.
Формування екранного образу тележурналіста здійснюється під впливом зовнішніх факторів, стереотипності сприймання людини на екрані в тому чи іншому тематичному, жанрово-типологічному, форматному контекстах, коли професійне «я», знову ж таки, викликає довіру глядача.
Аналізуючи творчість журналіста в аудіовізуальній сфері мас-медій, не можна оминути увагою проблему створення екранного образу , актуальну для таких професій екранного типу, як ведучий телепрограм, репортер, кореспондент, коментатор, оглядач, інтерв’юер телебачення. Екранний образ тележурналіста є надважливою складовою у процесі досягнення театральності.
Екранна подія зринає в уявленні глядача крізь призму персоніфікованого образу. Отже, телевізійний журналіст, який фахово організовує телевізійну комунікацію, наповнюючи її конкретним змістом, постає на екрані телевізійним персонажем, персоніфікатором, особою, наділено певними тілесними, духовними рисами. Зважаючи на комунікативну природу телевізійного видовища, звуко-зоровий, діалогічний характер аудіовізуальної комунікації, персоніфікація розглядається як потужний ресурс екранної творчості, як унікальний творчий метод у майстерні журналіста електронних мас-медій нової доби.
Поняття «персоніфікація» (від лат. рersona - обличчя та facere - робити) можна витлумачити і як певна асоціація із предметом чи образом людини. З огляду на багатогранність трактування цього поняття та можливість вибіркового застосування методу персоніфікації в різних сферах діяльності, зокрема й на телебаченні, зауважимо, що персоніфікація розширила контекст аудіовізуальної комунікації, ставши певним функціональним стандартом. Отже, технологія впливу на глядацьку аудиторію враховує особливості сприймання комунікатора та його повідомлення у світлі у світлі персоніфікації. Так функціонують тележурналістика як система та аудиторія як середовище її існування [12, 256].
Поняття персоніфікації нині тісно пов’язане із психологічними, філософськими, соціальними, культурологічними аспектами сприймання екранної особистості. Саме з огляду на телевізійну природу та специфіку персоніфікація створює якісно нове тло для оцінювання продукту журналістської праці й самої творчості журналіста на телебаченні. Такі категорії, як індивідуальність, іміджевість, образність, контактність, комунікативність тощо, зосереджують увагу дослідників на ймовірності встановлення особистісних контактів між учасниками комунікативного обміну, що позначається на багатьох чинниках, зокрема продуктивності екранного видовища, якості сприймання побаченого в ефірі телеглядачем тощо.
Персоніфікація на телебаченні в сьогоднішньому розумінні - це творчий метод, який журналіст використовує у своїй професійній діяльності для досягнення мети. Аудіовізуальна специфіка телебачення по-своєму редагує це поняття: персоніфікований у створенні різножанрової програмної продукції виступає одним з основних критеріїв її якості й успішності.
Можна стверджувати, що телевізійна персоніфікація покладається на певні типологічні характеристики, що узгоджуються з поняттям типу програми, виду та формату мовлення та спираються на адресну, цільову аудиторію з певним соціально-демографічним статусом. Творці телевізійного продукту (авторський колектив телевізійної програми, телевізійні менеджери) вбачають у застосуванні комплексної персоніфікації запоруку максимальної дієвості та продуктивності аудіовізуальної комунікації.
Творчі зусилля телевізійного персонажа, спрямовані на оригінальну презентацію екранної події, знайдуть позитивний відгук у тому випадку, якщо автор ефективно застосує технологічні прийоми персоніфікації. Глядач сприймає екранне повідомлення невіддільно від особистості, яка його подає. Це пояснюється здатністю людської психіки ототожнювати інформацію з її носієм, усвідомлювати її на рівні розуміння особистості комунікатора [41, 40].
Хоча є й така інформація, яка сприймається аудиторією знеособлено. На цьому акцентували дослідники радянського телебачення, вважаючи, що інформація важлива сама собою, незалежно від її носія й поширювача. Така думка нині може розглядатися хіба що в певному контексті, скажімо, коли екранне повідомлення оформлене у вигляді титрів.
Якщо ж глядач має можливість бачити й чути екранну особистість, то підсвідомо коригуватиме зміст почутого (ймовірно, через власне ставлення до телеперсонажа) [12, 258]. Зовнішній вигляд, компетентність, інтелектуальний рівень, соціальний статус і суспільна оцінка - ось ті фактори, які позначаються на виробленні комплексного уявлення про екранного співрозмовника. Телевізійна персоніфікація формується на підставі різноманітних ідентифікаційних ознак, які телебачення залучає для створення екранного образу. І телевізійники докладають максимальних зусиль, аби «влучити в десятку», оскільки орієнтуються на певні соціокультурні стереотипи. Отже, успішним ведучим розважального телевізійного шоу, може стати не лише досвідчений журналіст-культуролог чи авторитетний музичний критик, а й людина із середовища шоу-бізнесу.
Такий підхід застосували, зокрема, менеджери проекту «Танці з зірками», який виходив у ефірі каналу «1+1» 2006-2007 рр. Ведучою була запрошена популярна співачка Тіна Кароль, яка в парі з досвідченим телеведучим Юрієм Горбуновим презентувала цей телевізійний проект. Її поява в кадрі викликала чимало суперечливих відгуків як телевізійних критиків, так і звичайних глядачів, які неоднозначно сприйняли естрадну «зірку» в такому амплуа.
Персоніфікацію як метод журналістської творчості в аудіовізуальній журналістиці слід розглядати в контексті психології сприймання телевізійного журналіста; психології сприймання продукту його творчої діяльності - телепрограми; психології сприймання телевізійного каналу як сфери творчо-виробничої та професійної реалізації журналіста екранних медій. Такий підхід указує на багатоступеневий рівень персоніфікації, де окремі елементи тісно пов’язані між собою.
Комплексний аналіз цієї проблеми дає змогу зробити висновки про відносну стабільність, упорядкованість, цілісність сприймання продукту журналістської творчості телеглядачем. Адже емоційне ставлення до носія інформації (телевізійного персонажа), а також комунікативного джерела (телевізійної програми) моделює ступінь довіри глядача, стимулює його до співучасті у процесі відкритого персоніфікованого спілкування.
Отже, на сучасному етапі масової інформації та комунікації (такі ефектні та ефективні, як екранні, аудіовізуальні) покликані організовувати, налагоджувати діалог на засадах поваги, тактовності, толерантності, демократії стосовно всіх його учасників.
Враховуючи теоретико-практичний досвід українських телевізійників, можемо стверджувати, що «процес формування телеіміджу особистості завжди пов’язаний із процесом його сприймання аудиторією [11, 11]». Говорячи ж про мас-медійну специфіку, погодимося, що імідж стандартизується відповідно до чинників комунікативного простору, який, у свою чергу, формується за певними закономірностями символічного ладу, отже, сам «імідж можна трактувати як комунікативну одиницю, яка ідеально відповідає вимогам комунікативного простору [33, 35]».
Цю проблему під різними кутами зору розглядають учені. Наприклад, різних аспектів іміджу людини на екрані торкалися у своїх працях Г. Беспамятнова, технологію моделювання іміджу телевізійного ведучого різних типів телемовлення та особливості його сприймання глядацькою аудиторією вивчали М. Бережна, Д. Братишев, П. Гуревич, В. Шепель та ін.
Існує чимало визначень цього поняття, і всі вони окреслюють особливості аудіовізуальної привабливості людини. У перекладі з англійської імідж - це образ, зображення (англомовні фахівці першими спробували обґрунтувати це поняття).
В. Шепель вважає, що імідж слід розуміти як певне візуальне враження про людину [43, 10-12]. Доречними в цьому контексті видаються міркування Л. Браун про те, що уявлення про людину формується протягом миттєвостей знайомства та розмови через зорове враження, оскільки зовнішність, голос і вміння комуні кувати - важливі складники образу [6, 9].
Образ відіграє дедалі важливішу роль, оскільки він став вираженням і поняттям, що протистоять текстуальному образові й поняттю фабули. За Фройдом, образ краще, ніж усвідомлена думка й мовлення передає несвідомі процеси.
Отже, імідж телевізійного журналіста, його екранний образ можна сприймати з огляду на зовнішність, особливості вимови, своєрідність мовного стилю. Вдалий телевізійний імідж спирається на методику гармонійного поєднання вихідних даних персонажа й очікування екранних рис: фактично йдеться про специфічне редагування і довершення образу, а значить, мінімальне втручання у сферу особистісного. Як зазначила Т. Чередниченко, «телеімідж - це ті маски, які «проростають з обличчя» (а не надягаються на нього), знаки таких типажів, яких раніше не було, у яких перетворюються поступово, від передачі до передачі реальні конкретні люди. Крізь імідж типаж увесь час просвічує нетипову конкретність, так що межа між телегероєм - емпіричним ім’ярек і телегероєм-іміджем хитка й рухлива [39, 102].». Така влучна характеристика дає змогу зрозуміти всю повноту змісту логічного ряду : екранний імідж - типажність, екранний типаж - конкретність, екранний персонаж - форматність.
На сучасному телебаченні існує чітка тенденція у створенні іміджу журналіста в контексті іміджу телевізійного каналу (наприклад, уніфікований комплексний імідж демонструють українські канали «1+1», «Інтер», ICTV, Перший національний, Новий канал, СТБ та ін.).
Але екранний образ журналіста аналізувати лише з позиції творення іміджу недостатньо, оскільки йдеться про творчу та професійну діяльність у межах екранного амплуа журналіста телебачення [12, 263]. Поняття образу потребує всебічного прочитання й комплексного аналізу. Екранний образ тележурналіста слід розуміти як образ-персонаж, своєрідне творче узагальнення конкретних рис телевізійної особистості в аудіовізуальній комунікації.
Тележурналіст, який періодично з’являється в кадрі, обов’язково повинен розробити і втілити власний екранний образ. Образ, сформований командою фахівців, журналістові потрібно «грати», тому в цій ситуації може йтися про те, що журналіст пристосовується під певне кліше, формат, «одягаючи» маску, яка найкраще годиться для цього формату мовлення, стилістики програми, жанру, у якому буде реалізовано телевізійний задум.
М. Чехов акцентував на великій різниці між так званим живим, природним входженням у сценічний образ і примусовим, штучним, коли актор змушує себе діяти в рамках визначеного режисером образу. Тому створення сценічного типажу й характеру завдяки методу перевтілення - це завжди висока творчість, яка не може бути стандартно виконана й стандартно оцінена.
Існує дві концепції створення екранного образу на телепередачах [12, 269]:
) Концепція творчого довершення образу телевізійного типажу, коли команда стилістів, гримерів, костюмерів з фахових позицій доповнює, підкреслює риси особистості, допомагає почуватися і виглядати природно.
) Концепція настановної інтерпретації образу виконавцем, коли телевізійний персонаж повинен набути конкретного вигляду, пристосовуючись до узгодженого з іміджмейкерами стилю.
Передача «Світське життя» (з березня 2007 р. виходила на Першому національному, з осені 2008 - на каналі «1+1») асоціюється з жінкою в екстравагантних капелюшках («капелюшницею», як жартома називали телевізійники) - телеведучою Катею Осадчею. Тематичний напрям цієї програми вплинув на формування телевізійного образу телепроекту та ведучої. Цей образ можна охарактеризувати як «глянцевий», або ж «гламурний».
Як зауважила в одному з інтерв’ю Катерина Осадча, її екранний образ створений зусиллями всієї команди: «Від того, що я буду говорити в кадрі, до кольору лаку на моїх нігтях - це спільно створений образ. Капелюшок - це та відмінність, яку ми вигадали для мене від самого початку. Це справді атрибут світського життя, чудовий аксесуар, який допомагає мені завершити образ [22]».
Свого часу перед командою було поставлено завдання: створити з ведучої образ епатажного фріка. Тобто, світського хронікера, вигляд якого дивував би, журналіста, якого було б видно здалеку в будь-якій точці світу, на будь-якій вечірці. Капелюшок - це продумана частина образу світської журналістки креативним продюсером. Катерина, як колишня модель, звикла до подібних експериментів. Тому в будь-якому образі почувається комфортно [21].