· “паралельно поставлені долоні рук рухаються вперед” (жест порції, як правило, накладається на парцелят, а не на паузу);
· “долоні розкриваються, “роз’їжджаються” в різні боки” (роз’єднання, розподібнення);
· “відмахнути кистю руки в бік співбесідника” (жест дозволу);
· “рука рухається від грудей до грудей” (взаємність);
· “рука рухається від грудей вбік” (відчуження, віддалення, неприйняття чогось);
· “руки ходять веретеном” (хаотичність, безлад, плутаниця);
· “колові рухи ледь зігнутою кистю однієї руки або рухи пальцями “врізнобій” (невизначеність).
Отже, в більшості жестів тележурналістів беруть участь руки.
З метою удосконалення журналістської майстерності телеведучий, очевидно, все ж повинен засвоїти деякі технічні прийоми. Хоча, як переконує практика, багато аспектів мови жестів неможливо підробити. Журналіст може застосувати правильний набір сигналів тільки в тому випадку, коли він справді відображає його реальні відчуття, думки, переконання.
Імітація (лат. imitatio відповідає старогрец. mimesis). Потреба в імітації викликана передовсім ідейними мотивами: дати глядачеві ілюзію реальності, відчуття правдивості : Досконалість вистави полягає в настільки точній імітації подій, що глядач, якого безперервно обдурюють, уявляє свою безпосередню участь у події [31, 179]».
Імітація базується на системі кодувань, які творять ілюзію [31, 180].
Про те, як важко імітувати жести, знає кожний журналіст-початківець. З нагальною потребою володінням своїм тілом, людина зіштовхується у публічних виступах, коли слова потрібно супроводжувати рухами, щоб тіло не залишалося непорушним. Саме у стенд-апі, коли журналіст говорить текст, виникає проблема, як правильно жестикулювати руками, а під час того, як журналіст рухається в кадрі і говорить текст, надзвичайно важко думати ще й про жести. Тому рекомендується постійно спостерігати за своєї жестикуляцію, навчитися використовувати влучні жести, акцентуючи жести, а від кумедних чи недоречних позбавитись.
Вдале жестикулювання, як правило, підтверджується відповідною інтонацією як фонетичним засобом вираження емоційності змісту тексту, який пропонується телеглядачеві.
3.3 Голос
Голос - це останній етап перед сприйманням тексту й сцени глядачем: йдеться про значення голосу у створенні сенсу й афекту, про труднощі його пошуку та оцінювання, про усвідомлення його впливу.
Перефразовуючи Барта, маємо підстави твердити, що голос як інтимний почерк актора - це передусім фізична складно аналізована функція поряд з такою функцією, якою є присутність мовця, а також вплив вистави на глядача. Висота, сила, тембр, забарвлення голосу є факторами суто матеріальними, а отже такими, які мовець майже не може контролювати. Вони дозволяють негайно ідентифікувати персонажа і водночас безпосередньо впливають (як це характерно для моментального емоційного сприймання) на почуттєвість глядача.
Голос є розширенням тіла в просторі. «Зерно голосу» міститься на стику тіла й артикульованої мови. Він посередник між чистою несистематизованою пластикою та невід’ємною від дискурсу текстуальністю, «проміжок між тілом і дискурсом». Голос перебуває в точці зустрічі або діалектичного напруження між тілом і текстом, або між поведінкою людини усномовної професії та мовними знаками. Мовець (завдяки голосу) є суто фізичною присутністю і носієм системи мовних знаків. У ньому реалізуються втілення слова і водночас система залучення тіла.
Інтонація регулює висоту голосу та акценти фрази. Голос мовця також передає повідомлення (адресована інформація), закладене в інтонації, акцентах, ритмі. З початком мовлення інтонація вказує (навіть ще до появи змісту) позицію мовця серед персонажів. Вона видозмінює одиниці висловлювання, надаючи їм делікатного забарвлення, що видно з відомого для акторів тексту, вимагаючи зіграти низку ситуацій та вимовляючи ті самі слова різним тоном. Інтонація позначає позицію мовця стосовно одиниць висловлювання, відображає їхню змінність, зокрема, емоції, вольовий акт, входження в одиниці висловлювання тощо. Воно виражає також (за Бахтіним) контакт з аудиторією, ставлення до іншої людини, оцінку ситуації, визначаючи її стратегічне місце. Висловлений з інтонацією дискурс стосується й одиниці висловлювання, і процесу висловлювання, і сенсу тексту, і сенсу творчості актора, і семантики, і прагматики.
«Театралізувати голос» означає уникнути ефектів природності, психологічності й експресивності та акцентувати або ритмізувати текст, призначений для вимовляння за автономною риторикою і власними законами, відношення яких до тексту є відношенням до звукового матеріалу з чітким вказуванням на місце слова у тілі та процесі висловлювання, як це властиво жестам, від яких тіло напружується. Слухачеві залишається уважно стежити за дійством для детальнішого ознайомлення із незвичною декламацією, що покаже прагнення актора і персонажа, роль якого актор виконує перед нами «музично».
Голос також характеризується певною «густиною»: в ньому відчувається пластика актора. Сенс ритму, просторовості дискурсу, поліфонії слів - усе це надає голосу оригінальності й театральності.
Голос публічної особи є її вербальний іміджем і він повинен відповідати тій поведінці, якої дотримується людина. Нечітка вимова, коливання звуку може дратувати слухача. Аби цього не допустити, потрібно постійно слідкувати не лише за лексичною красою свого мовлення. Та іноді, вади голосу знаменитості перетворюють на родзинки, як от показно-низький, серйозний і напружений голос Олега Ляшка чи дзвінка інтонація Ольги Фреймут.
.4 Погляд
Погляд (скерованість зору) є невичерпним джерелом інформації не тільки щодо психологічної характеристики, ставлення до інших людей, але й щодо структурування простору в процесі висловлювання тексту й створення сенсу.
Спрямування погляду та його рух дають цінну інформацію про взаємодію між двома персонажами, а обмін поглядами є раптовим і миттєвим. Погляд структурує зустріч двох осіб віч-на-віч і регулює хід розмови.
На театральній сцені поглядом ж з’єднують слово та ситуацію. Погляд акцентує дискурс на певних елементах декору, забезпечує систему естафет між словом і вербальною та жестовою взаємодією. Погляд вводить тривалість у простір завдяки своїй можливості «знімати», зв’язувати розкидані просторові елементи, переповідаючи історію звичайною траєкторією «зиркання». Погляд привертає увагу глядача (а також і його погляд) або фронтально та безпосередньо (так, немовби глядач ідентифікує й уподібнює себе з мовцем), або з боку та опосередковано, коли ми бачимо погляд, спрямований на іншого. Мовець заволодіває слухачами, так би мовити, «очима» і змушує, немов у кіно, побачити решту поведінки через призму його погляду. Так поглядами мовець зачаровує слухачів.
Погляд:
· спрямований угору, свідчить про роздуми;
· вниз - про великі ідеї, деталі та початок жесту;
· погляд уперед свідчить про виконання конкретної мети.
Така естетична система (і це дивовижно) дає такі ж результати, як і нейролінгвістика, де аналізують зорові рухи та спрямованість погляду з метою виявлення обмеженої повторюваної кількості ментальних оцінок.
Якщо очі - це «вікна душі», то погляд є опорою тіла, руху та успішного процесу сценічного висловлювання.
.5 Грим
До гриму можна ставитись по-різному. Політика «ZIK» не гримувати своїх гостей - публічних осіб, адже коли ті пітніють, грим не допомагає приховати недоліки, а навпаки, створює додаткові. На каналі «1+1» дуже багато уваги приділяється зовнішньому вигляду гостя. Працює штат гримерів, візажистів і стилістів, завданням яких є продумати образ людини від а до я, загримувати та зробити зачіску, яка б допомагала підкреслити індивідуальність людини.
Грим на телебаченні - розрізняють звичайний, коректувальний і
характерний. Призначення звичайного гриму - нічого не змінюючи у вигляді
актора, так розприділити світлотінь, щоб домогтися в зображенні потрібного
балансу тонів (забрати блиск з чола, темні плями свіжовиголеного підборіддя,
тіні навколо глибоко посаджених очей). Коректувальний грим допомагає сховати
недоліки обличчя, вигідно підкреслити його привабливі сторони. Характерний грим
використовується для того, щоб виявити специфічні риси образу, створити типаж.
Міняючи контури обличчя, його овал, зачіску, можна міняти актора до
невпізнання. Вибір гриму диктується не тільки художнім міркуванням, але
залежить і від суто технічних факторів: інтенсивності освітлення, світлового
балансу, напрямку світла, декорацій, співвідношення контрастності особи й тла,
регулювання відеосигналу, освітленості зображення на фотокатоді трубки,
коефіцієнта контрастності, спектральної характеристики трубки. [45, 160]
3.6 Простір
Важливим у журналістиці є таке поняття, як «фізика ведучого [35]» - це не тільки те, як журналіст ставить запитання, але й те, як він стоїть, як повернутий до співрозмовника, куди спрямований погляд, як журналіст мовчить. Постава ведучого відображає рівень його справжньої зацікавленості в розмові: якщо журналіст нахилений до співрозмовника й уважно дивиться в очі, йому цікаво. Щойно він утомлюється слухати, відразу відхиляється назад або відводить погляд.
Вивчаючи у 1950-х роках особистісний простір людини, антрополог Едвард Холл створив термін «проксеміка» для опису території і своїх спостережень щодо територіальних зон і того, як ми їх використовуємо.
Едвард Холл вважає, що те, як людина використовує простір, має велике значення для людських стосунків, найперше для вияснення ступені близькості між людьми. Професор дійшов до висновку, що у кожної людини є свої територіальні потреби.
Людина має власну повітряну оболонку, що оточує її тіло, і розміри такої оболонки залежать від щільності населення у місці проживання людини. Отже, розміри особистої просторової зони соціально і національно обумовлені. Якщо представники однієї нації, наприклад, японці, звичні до перенаселеності, інші надають перевагу широким відкритим просторам і люблять зберігати дистанцію.
Соціальний стан людини може також мати значення при описі відстані, на якій людина тримається стосовно інших.
Е. Холл класифікував ці потреби і назвав їх зонами. Їх можна розділити на 4 чіткі просторові зони [37, 36]:
. Інтимна;
. Особиста;
. Соціальна;
. Суспільна.
Відстань між людьми від однієї до іншої зони збільшується на стільки, на скільки збільшується степінь близькості між ними.
Як навколо актора є простір сцени, де відбувається його перформенс, так навколо публічної особи є простір, який потрібно розумно використовувати, аби почуватися комфортно та не завдавати проблем іншому.
Відстань інтимної зони може варіюватися він максимального зближення 15 сантиметрів до мінімального - 45 сантиметрів. Любовні стосунки, тісна дружба, прихильність дітей до своїх батьків чи один до одного - передбачають максимальну близькість.
За правилами європейської культури інтимна відстань між двома жінками у товаристві абсолютно прийнятна. В арабському ж світі така відстань допускається між двома чоловіками. В арабських та інших країнах Середземного моря чоловіки часто ходять вулицями під руки, що видається цілком аномальним в Європі чи США.
Всередині кожної країни є такий територіальний розподіл, як області, штати чи графства. Ці території поділяються на ще менші, так звані міста, усередині яких є райони, що складаються з вулиць, які є замкнутою територією для мешканців. Жителі кожної території об'єднані невидимим почуттям прихильності до своїх терен. Історії відомо чимало прикладів, коли починаються криваві війни і вбивства заради захисту своєї території.
Під територією розуміється також простір, який людина вважає своїм, начебто цей простір є продовженням його фізичного тіла. Кожна людина має свою власну особисту територію, простір, який оточує її власність, наприклад, її будинок, оточений забором, машину в дворі, власну спальню, особистий стілець і, як твердить професор Холл, людина має також чітко окреслений повітряний простір навколо свого тіла.
Люди почуваються некомфортно від випадкових доторків чи пильних і тривалих поглядів у переповненому громадському транспорті (одне із головних правил безсловесного зв’язку: «Якщо ти незнайомий з людиною, постарайся якнайскоріше відвести від неї погляд»).
Особиста зона (від 46 см до 130 см). Це відстань, що звичайно розділяє людей на коктейль - вечірках, офіційних прийомах, офіційних вечорах і дружніх вечірках.
На відстані 130 сантиметрів важче доторкнутися до свого співрозмовника, але все ж це не заважає дискутувати на особисті теми. Приблизно на такій відстані один від одного зупиняться знайомі на вулиці, щоб трішки побалакати. Під час вечірки гості часто починають бесіду саме з такої відстані, а потім потрохи зближуються і досягають максимального зближення.
Відстань у соціальній зоні може бути ближньою або дальньою. Ближній соціальний контакт - від 130 сантиметрів до 2 метрів. Саме на такій відстані проводяться ділові бесіди. На цій відстані приймають клієнтів, нових працівників.
Найдальша відстань при таких контактах - від 2 до 3,5 метрів. Такої довжини може бути стіл когось із керівників, що допомагає йому віддалитися від підлеглих, не гублячи при цьому свого авторитету: люди стоять перед ним в повний ріст.
На такій відстані не дозволяється обмежуватись швидким поглядом відводити очі в бік. А нездатність витримати погляд рівняється до уникання розмови.
Суспільна зона від 3,5 до 5 метрів. Така відстань найкраще пасуватиме для неформальних зустрічей, розмови вчителя зі студентами чи керівника з підлеглими. Таку відстань обирають політики для зустрічей з народом.
На далекій суспільній дистанції дуже важко розповісти мовою тіла правду і набагато легше обманути співрозмовника. Таку відстань зазвичай використовують актори у своїх виставах.
У третьому розділі «Феномен репрезентації» ми зазначили, що важливим аспектом репрезентації, її ядром, є динаміка лицедійства, яка виражається в експресивності міміки, жестів, мови, викликана прагненням привернути до себе увагу, завоювати довіру та справити враження (за потреби позитивне чи негативне) на оточення.
Публічна особа, яка прагне витворити свій унікальний і довершений імідж, повинна пам’ятати про міміку свого обличчя, не надуживати усмішкою, пам’ятати, що усмішка - це не маска, а прояв позитивних емоцій, радості. Розмову варто прикрашати жестами, але не розмахувати руками з нагодою і без, а за допомогою жестів рук, робити акцент на найважливіших словах. Міміка і жести повинні бути гармонійними, доповнювати сказане. Що ж до мовлення, потрібно слідкувати за своєю дикцією, інтонацією та тембром. Погляд допомагає налагодити контакт із глядачами, постава відображає справжній рівень зацікавленості в розмові, а відстань між співрозмовниками вказує на рівень їхніх стосунків.
Навіть такі найдрібніші деталі як погляд, інтонація, грим - це символи, що «перебувають у динамічному зв’язку з окремим об’єктом і сенсом або пам’яттю особи, для якої служить знаком».
РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ В ГАЛУЗІ
Робоче місце - це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу, де взаємодіють три головні елементи праці - предмет, засоби і суб’єкт праці. На одному робочому місці можуть працювати два або кілька працівників, які виконують спільне завдання. Наукова організація робочого місця передбачає створення працівникові всіх необхідних умов для високопродуктивної і високоякісної праці за можливо менших фізичних зусиль і мінімальному нервовому напруженні та передбачає: