Скажімо, вдале екранне амплуа напрацював у ефірі тележурналіст Констянтин Грубич, який своєю природністю та безпосередністю поведінки в кадрі, щирою зацікавленістю темою, особистісним баченням екранного матеріалу додав оригінальності популярному проекту «Смачна країна» (телеканал «1+1», 2006).
Журналіст Остап Дроздов (телеканал ZIK «Прямим текстом»), випрацював свою візитівку - образ «опозиціонера до Галичини».
Професія тележурналіста вимагає не лише конкретних умінь, фахової майстерності, творчого хисту, а й досконалого знання технології аудіовізуальної комунікації.
У другому розділі «Явище не лише театральне» ми закцентували на тому, що театральність є невід’ємною частинкою культури поведінки кожної публічної особи, а не лише актора.
Експресивність міміки, жестів, голосу - це ознаки театральності, які людина використовує постійно, крім того, зважаючи на ситуацію ми слідуємо правилам поведінки, отже граємо певну роль, а окремі форми рольової ідентичної, такі як стать і національна приналежність людина отримує ще при народженні і дотримується впродовж всього життя.
Власне, кожна публічна особа дотримується образу, який найкраще задовольняє її прагнення бути сприйнятою. Таким образом є імідж - «маска, що проростає з обличчя» і важливо кожного дня працювати не лише над артизмом поведінки, а й мовлення, щоб удосконалювати свою театральність - обличчя на яке дивиться світ.
Ми опрацювали поняття «персоніфікація», «образ» та «імідж» і
проілюстрували їх прикладами із поведінки травесті-діви Кончіти Вурст, політика
Олега Ляшка, відомих журналістів Катерини Осадчої, Констянтина Грубича, Остапа
Ступки, Остапа Дроздова.
РОЗДІЛ 3. ФЕНОМЕН РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ
Серед складників театральності іспанський дослідник Оскар Корнаго виділяє феномен репрезентації - динаміку обману та лицедійства, які лежать в основі акторської гри: актор, що ховається за персонажем, або персонаж, роль якого виконує актор.
Виходячи з біблейського міфу про первородний гріх і покарання за бажання пізнання, божественне око кладе початок історії репрезентації. Людина відчуває себе оголеною перед Богом, стаючи об’єктом нагляду/спостереження у театрі світу цього, приреченою сприймати себе водночас і суб’єктом і об’єктом репрезентації.
Для досягнення динаміки репрезентації потрібно майстерно володіти своїм тілом - позами, рухами, жестами, мімікою. Ці дрібні невербальні «детальки» об’єднуються у великий комплекс поведінки, який дозволяє публічній особі досягти потрібного рівня театральності.
Невербальна поведінка вплетена у внутрішній світ особистості.
Її функція не зводиться до супроводу переживань. Невербальна поведінка - це
зовнішня форма існування і вияву психологічного світу особистості і невід’ємний
складник театральності у поведінці.
3.1 Міміка
Кожна дрібниця має своє значення, жодну з яких не можна розглядати окремо. Однозначно, що формуючи думку на основі аналізу виразу лиця будь-якої особистості, навіть якщо брати до уваги і рух очей, і положення губ, і мову, люди не застраховані від помилок. Міміка формується із комбінації деталей, які можна розглядати лише комплексно.
Позу, міміку, жестикуляцію людина помічає поступово, однак цей процес сприйняття видається як «одночасний», оскільки здійснюється миттєво. У той момент, коли людина починає говорити, до «одного» враження приєднується також і мелодія голосу, ритм мови, сила звуку, інтонація, діалектне забарвлення мови. На перший погляд, уважний спостерігач може помітити такі важливі деталі, як пляма на одязі чи погано виголене обличчя.
Отже, крім слів, які говорить людина, вона найперше промовляє своєю мімікою, жестами та зовнішнім виглядом загалом. Саме ці маленькі, непомітні неозброєним оком рефлекси відкривають додатковий канал відвертої інформації, позаяк мимохідь відображена на лиці людини міміка - безумовний рефлекс.
Слово «міміка» походить від грецького слова mimos, що означає наслідування або точну зміну зовнішності (mimicous - той, що наслідує). По суті, міміка віддзеркалює почуття і думки і є елементарною одиницею мови, що доповнює мовлення і може навіть його замінити і є зрозумілою усім спостережливим людям [20, 151].
Франц Кан у книзі «Людина» порівнює обличчя з ландшафтом, який «завдяки постійній зміні кольорів, тону, світла і тіней, глибини і поверхонь викликає у нас все нові й нові враження, до того ж, враження ці бувають настільки безпомилковими, що люди, котрі нас добре знають, уміють визначати наш душевний стан тільки поглянувши на наше обличчя [20,75]»
Міміка формується в процесі життя. Дитина народжується з природними реакціями на зовнішні і внутрішні подразники, а міміка лише їх виражає. Міміка ж дорослих втрачає свою невимушеність, вона є наслідком виховання, запозичення, наслідування. Отже, обличчя людини стає тільки ілюстрацією особистості, її зовнішнім і не завжди правдивим віддзеркаленням. Не завжди правдивим тому, що люди якомога відчайдушніше намагаються носити певні «маски».
Реальні або надумані вигоди від носіння такої «маски» примушують нас з великим небажанням відмовлятися від неї. За допомогою «маски» ми нав'язуємо людям відносини, в яких вони не зацікавлені. І причиною цього є страх бути знехтуваним як особистість.
Так звана «маска» є одним із методів, за допомогою яких комунікатор може захистити свою особистість. Обличчя, яке люди відкривають для світу, лише іноді є справжнім. Показувати обличчям те, що люди відчувають насправді, вважається ознакою дивної, майже ненормальної поведінки.
Найпопулярніший прийом маскування - усмішка. Залучивши м’язи лиця, людина постійно усміхаємося тому, що усмішка - це не лише знак гарного настрою чи задоволення, але й вибачення та наш захисний сигнал:
· Якщо в переповненому кафе ви сідаєте біля незнайомої людини, напівусмішка свідчить: «Я не хочу завдавати клопоту, але тут єдине вільне місце»
· Якщо ви ненароком зачепили незнайомця в ліфті, то усмішка означатиме: «Не хочу видатись агресивним. Вибачте, будь ласка [37, 79]».
Усмішку публічні особи використовують коли хочуть ухилитись від відповіді на незручне запитання, коли запитання їм здалось абсурдним, недоречним.
Загалом, у світі існує практика завжди усміхатися. Вважається, що усмішка сприяє формуванню позитивної думки про мовця і є виявом гарних манер.
З віком такі «маски» носити все важче. Деяким жінкам, які все життя покладалися на красу своїх облич, важче виглядати природно, а м'язи лиця у чоловіків з віком стають менш пружним. Їхні щоки опускаються, а зморшки не розгладжуються.
Кожний охочий може навчитися досить сильно впливати на мову свого тіла. Але ось керувати м'язами обличчя майже неможливо.
Маскування не здатне прикрити мимовільних процесів. Напружена ситуація примушує людей пітніти і немає жодних способів це приховати.
Щоб краще зрозуміти мову невербального спілкування, потрібно хоча б поверхнево знати фізіологію людського обличчя.
Лице можна розділити на три частини:
. Ділянка лоба (включно із бровами).
. Середня частина лиця, тобто очі, ніс і щоки (більшість авторів включають сюди також і верхню губу).
. Ділянка рота (або нижньої губи) і підборіддя [3, 24].
· Чоло. Припускають, що малюнок зморшок чола і брів дає відомості про процес мислення. Що ж до «науковості» таких інтерпретацій, то, звичайно, необхідно бути пильним, щоб трактувати емоцію правильно.
· Середня частина обличчя. Крім очей, носа і щік, більшість дослідників додають до цієї ділянки обличчя ще й верхню губу, тому що вона теж досить виразна і разом з іншими бере участь у загальному процесі спілкування. Часто ми говоримо лише губами або ротом. За допомогою очей ми не лише пізнаємо інформацію ззовні. Їх з повним правом можна назвати «вікном у душу», оскільки через них же ми отримуємо інформацію про внутрішній стан людини.
· Ділянка рота і підборіддя. Рот відіграє значну роль не тільки коли потрібно щось висловити, але і коли необхідно «впустити» інформацію з навколишнього світу. Ділянка підборіддя (із нижньою губою) характеризує емоційний стан, особливо підборіддя, що свідчить про здатність людини до самореалізації. У того, хто має намір здійснити щось рішуче, функцію мімічного сигналу виконує підборіддя висунуте вперед.
Цілісність і динамічність міміки є головними елементами експресивної поведінки особистості, тому зміна будь-якого компоненту мімічної структури зумовлює зміну всього психологічного сенсу.
Специфіка виступів публічних людей полягає у постійному контролі м’язів лиця та міміки, адже зазвичай на екрані ми часто бачимо обличчя мовця крупним планом. Цілісність і динамічність міміки є головними елементами експресивної поведінки особистості, тому зміна будь-якого компоненту мімічної структури зумовлює зміну всього психологічного сенсу. І хоч коли ми бачимо мовця здалеку, то не дуже звертаємо увагу на міміку, крупні плани наче під мікроскоп дозволяють розглянути обличчя.
Ми переглянули випуск телепередачі «Прямим текстом» на каналі «ZIK» за 1 травня 2014 року, де серед гостей була співачка та письменниця Ірена Карпа.
Ірена Карпа хоч і зажила собі слави людини, яка любить виходити поза рамки, в ефірі трималася доволі стримано.
Емоції гості змінюються відповідно до поставлених їй запитань та висловлених думок і це робить виступ цікавішим, адже глядач спостерігає за гармонійною картинкою, своєю мімікою Ірена показує, що розуміє про що говорить, і це зацікавлює глядача. Додає йому довіри до сказаного. На таких людей хочеться дивитися. Розмова про політику, як зазначила спочатку гостя, викликає у неї вкрай неприємні відчуття і її міміка це підтверджує.
Емоція гніву. М'язи чола зрушені всередину і вниз, надають очам загрозливий або насуплений вираз, очі блищать, примружені, губи щільно стиснуті [Додаток В].
Емоція роздуму. Погляд спрямований вгору, лице напружене.
Емоція недовіри. Брови опущені, очі примружені.
Незважаючи ні на що, почала і завершила свою розмову Ірена з усмішки, що свідчить про добрі манери та позитивний акорд, який вона намагалася додати до розмови про політику. Широка усмішка і утворення «гусячих лапок» біля зовнішніх кутиків очей свідчить про щирість емоції радості.
.2 Жест
Одним із різновидів «театральності» є «урочистість», до якої, за словами Бертольда Брехта «звертаються, намагаючись надати якійсь справі значення, якого вона начисто позбавлена [7, 431]». Жест, таким чином, несучи в собі одночасно обидві істотні ознаки театральності - дієвість і демонстративність - здійснюється заради того, щоб справити заздалегідь заплановане враження на спостерігача, глядача тощо.
Мова жестів є поняттям, подібним до жестовості. Це спосіб специфічного руху актора, або стилю гри. Мова жестів включає формалізацію жестів актора та їхню характеристику. Жестовість - це знакова система рухів.
Жест (лат. Gestus Єпозиція, рух тіла) - рух тіла здебільшого довільний. Його актор контролює і виконує більш-менш відповідно до значення тексту або просто самодостатньо. Жест вважається засобом вираження й екстер’єризації внутрішнього попереднього психічного змісту (емоція, реакція, значення), який актор передає тілом глядачеві. Точне визначення жесту належить Каюссаку [31, 161] «Жест є зовнішнім рухом відносно тіла й обличчя, одним з перших виражень почуттів, які людина має від природи… Якщо говорити про жест з погляду його доцільності в мистецтві, то слід розглядати його в різних площинах. Проте, хоч як би його тлумачити, потрібно вбачати в ньому процес вираження: в цьому полягає його первинна функція. Саме завдяки цій властивості жест прикрашає мистецтво, де він є усім». Отож жест є проміжним елементом між попереднім досвідом (свідомість) та екстерєризацією (фізичний стан) [31, 161].
«Якщо жести є зовнішніми й очевидними знаками стосовно нашого тіла, з допомогою яких пізнаються внутрішні прояви душі, то з цього напрошується висновок, що їх можна розглядати під подвійним кутом зору: передусім як видимі зміни: по-друге, як засоби, що вказують на внутрішні порухи душі [31, 161]».
Патріс Піві говорить про такі категорії жестів:
Вроджені жести, зв’язані з пластичною поведінкою чи рухами;
Естетичні жести, вироблені для творчих цілей (танець, пантоміма, театр, тощо);
Умовні жести, які виражають повідомлення, зрозуміле і творцеві, й адресатові.
Вроджений жест відкидає імітацію, повторення й дискурсну раціоналізацію. Отож жест виконує функцію ієрогліфа: «Акт душі», як вважає Гротовський, актор не повинен ілюструвати тілом, він повинен діяти тілом. (Grotowski, 1971 : 91). Йдеться про визначення ідеограм пластики (у Гротовського) або (а Арто) «нової фізичної мови на базі знаків, а не слів [31, 162]».
Характеристики жестового коду:
Напруженість/знімання напруженості;
Фізична й часткова концентрація низки жестів
Сприймання завершеної послідовності жестів та їхньої орієнтації
Естетичний процес стилізації жесту, його ампліфікація, очищення, дистанціювання,
Визначення зв’язку між жестом і словом (супровід, компліментарність, субституція) [31, 163].
Жестикуляція у поєднанні з інтонацією може формувати думку телеглядача, впливати на його свідомість. Говорячи про культуру поведінки публічної особи на телебаченні, можна зазначити, що надмірне жестикулювання створює негативне враження у телеглядача. Тому слід враховувати цей факт і вміло, доречно користуватися невербальними засобами мовлення, не занадто концентрувати свою увагу на мові жестів - інакше телепередача перетвориться на виставу.
Часто, характерний жест стає візитівкою публічної особи. Екс-президента України Віктора Ющенка знають за загинанням пальців - мовляв, я все порахував, у мене все по поличках, політик полюбляє прикладає руку до серця - це спонукає людей вірити, коронний жест - наче перевіряє, чи добре сидить на ньому новенький костюм. В Юлії Тимошенко жести всуціль позитивні - відкриті долоні, мовляв я нічого не приховую від вас, вказівний палець догори у своїх промовах частенько підносить нардеп Олег Ляшко, а це - жест самозвеличення, вказує на претензію на унікальність [Додаток А].
Канцлер Німеччини Ангела Меркель використовує так званий «дах» [Додаток Б]. Кінчики її пальців притиснуті один до одного, ніжно з'єднані на рівні центра тіла. Такий жест означає концентрацію, хоча співрозмовник і сприймає цей жест негативно, тому що витягнуті вперед пальці виглядають оборонно, ніби це стріла. Такі жести-кліше є вкрай небезпечними, адже наштовхують на думку, що вони є виробленими, придуманими під образ, а не природніми. Адже для того, щоб політику повірили, його імідж повинен бути ідеальним та продуманим до найменшої деталі - жесту.
За Л. Конюховою, можна виокремити такі популярні серед тележурналістів жести [23, 118]:
· “сплеснути руками” (радість, захоплення);
· “розвести руками” (незадоволення, розчарування);
· “покивати головою” (незадоволення, заперечення чогось);
· “рука стискається в кулак (варіант: два кулаки)” (жест інтенсивності);
· “чітко відмахнути кистю руки” (категоричність);
· “однотипні рухи кисті руки з одночасним горизонтальним плавним рухом самої руки” (розчленування);
· “пальці згинаються від мізинця або від великого пальця, долоня спрямована до себе” (жест рахунку, часто використовується, супроводжуючи однорідні парцеляти);