+Реформування місцевого управління в першу чергу вирішувало завдання посилення влади монарха. Катерина II власноручно написала проект «Установи про управління губерніями»,в основу якого були покладені ідеї Просвітництва XVIII ст.: виборність суду і відділення його від адміністрації, надання їй характеру станового "суду рівних". Поряд з трирівневою системою виборних судово - станових установ (повітовий суд в повіті і верхній земський суд в губернії - для дворян, городовий суд і губернський магістрат - для міщан, нижня і верхня розправи - для державних селян) в губерніях створювався совісний суд з представників трьох станів, який виконував функції примирної або третейського інстанції. Вплив ідей Просвітництва ще більше відчувається у створенні губернського Приказу громадського піклування, який теж складався з виборних представників від дворян, міщан і державних селян і зобов'язувався допомагати населенню у будівництві та утриманні шкіл, лікарень, богаділень, сирітських та робітних будинків.Прагнучи створити більш реальні гарантії "освіченої монархії", Катерина II почала працювати над жалуваними грамотами дворянства, містам і державним селянам. Грамоти дворянству і містам отримали силу закону в 1785 р.
102.Правління Петра I та його реформи.
У квітні 1682 року Петра звели на престол після смерті бездітного царя Федора Олексійовича в обхід його зведеного старшого брата Івана. Однак сестра Петра та Івана, царівна Софія, і родичі першої дружини Олексія Михайловича, Милославські, використали стрілецьке повстання в Москві для палацового перевороту. У травні 1682 року прихильники і родичі Наришкіних були вбиті або заслані, «старшим» царем був оголошений Іван, а Петро — «молодшим» царем при правительці — регентці Софії. За правительки Софії Петро жив у селі Преображенському під Москвою. Тут зі своїх ровесників Петро сформував «потішні полки» — майбутню імператорську гвардію. У ті ж роки царевич познайомився із сином придворного конюха Олександром Меншиковим, який надалі став «правою рукою» імператора. У другій половині 1680-х років почалися зіткнення між Петром і Софією Олексіївною, яка прагнула єдиновладдя. У серпні 1689, отримавши звістки про підготовку Софією палацового перевороту, Петро поспішно виїхав з Преображенського в Троїце-Сергієву Лавру, куди прибули вірні йому війська і його прихильники. Озброєні загони дворян, зібрані гінцями Петра Олексійовича, оточили Москву, Софія була відлучена від влади і поміщена в Новодівочий монастир, її наближені заслані або страчені. Після смерті Івана Олексійовича (1696 рік) став єдинодержавним царем.
У 1695 р Петро організував свій перший похід на Азов, турецьку фортецю у гирлі Дону. Через відсутність флоту, слабкої підготовки армії похід не приніс перемоги. Збудований за зиму флот (2 корабля, 23 галери, 4 брандера, +1300 стругів) разом з армією брав участь у літньому поході на Азов в 1696 р Фортеця була взята. Проте до виходу до Чорного моря було ще далеко. Для боротьби з Туреччиною Росія шукала союзників у Європі. З цією метою в 1697 р з Москви до Європи вирушило Велике посольство. Але країни Заходу не підтримали намірів Петра. Йому вдалося створити блок з Польщею, Данією та Саксонією проти Швеції. Тепер основним завданням зовнішньої політики Росії стала боротьба за вихід до Балтійського моря. У 1700 р Петро уклав з Туреччиною Константинопольський мирний договір, за яким Азов і частина території Причорномор'я відійшли до Росії. Забезпечивши договором з Туреччиною мир на півдні, в серпні 1700 Петро послав 35-тисячну армію на шведську фортецю Нарву. Почалася Північна війна. Російське військо загрузла в тривалої облоги Нарви, але взяти її не змогло і було розбите. Поразка під Нарвою стало для Петра сигналом до реформ. У короткий термін він мобілізував сили країни дтя створення регулярної армії і ретельно підготувався до війни. З 1702 р військова ініціатива перейшла до Росії. На узбережжі Фінської затоки російські війська оволоділи Нотебургом (старий російський місто Горішок), названим Петром Шліссельбургом. У 1703 в гирлі Неви Петро заклав Санкт-Петербург, що став столицею Росії. У 1704 р була взята Нарва. Але становище Росії у війні погіршився у зв'язку з перемогами Карла XII в Саксонії в 1706 р Тоді ж, сподіваючись на підтримку гетьмана Мазепи, Карл привів війська на Україну. У квітні 1709 Тридцятитисячний шведська армія підійшла до Полтаві. Два місяці тривала безуспішна для шведів облога міста. 27 червня почалася історична Полтавська битва. Вона завершилася повною перемогою російських військ. У 1710 р вони взяли Ригу, Ревель (Таллін), Дінабург (Двінська). Наприкінці 1710 Туреччина оголосила війну Росії. Вирішальна сутичка в районі р. Прут закінчилася поразкою російських військ. За договором 1711 Азов повертався Туреччині. Проте мир з Туреччиною дозволив Росії зосередити сили для завершення війни зі Швецією. Після великих перемог російського флоту біля мису Гангут (1714 р) і острова Гренгам (1720) Швеція змушена була в 1721 р в Ништадте підписати договір, за яким Росія отримувала прибалтійські землі по Фінській узбережжю - Ліфляндію і Естляндію, Інгерманландію, частина Карелії, міста Виборг і Кексгольм. Фінляндія за договором залишалася у Швеції.
Незважаючи на виснажливу Північну війну, Петро I зробив похід до берегів Каспійського моря. Військовий загін у 1716-1717 рр. був посланий в Хіву. У 1722-1723 рр. Росія вела війну з Іраном за Каспій. У Петербурзі був підписаний мир (1723), за яким Росія отримала міста Дербент, Баку та інші землі західної та південної частин Прикаспію. Головним підсумком зовнішньої політики Росії першої чверті XVIII в. стали її військові успіхи. Росія не тільки отримала землі в Прибалтиці і на Каспії, а й істотно розширила господарські та культурні зв'язки із Заходом і Сходом. Зріс її міжнародний авторитет. Країна перетворилася на найпотужніше у військовому відношенні держава в Європі. Північна війна стала каталізатором реформ першій чверті XVIII ст.
РЕФОРМИ ПЕТРА I. Найважливішим напрямком перетворень Петра I стала реформа державного апарату. У 1711 р замість Боярської думи був заснований Сенат - колегіальний орган, призначався царем. Спочатку він складався з 9 чоловік. Сенат став найвищим розпорядчим, судовим і законодавчим органом в країні. У 1722 на чолі Сенату був поставлений генерал-прокурор, який очолив його діяльність. У 1717-1721 рр. накази були замінені колегіями. Вони відрізнялися одноманітними штатами, чітким розмежуванням обов'язків, будувалися за галузевим принципом. Рішення в них приймалися колегіально. Спочатку було створено 12 колегій: Військова, Адміралтейська (відала флотом), Закордонних справ, Камер-, Штатс-контор-, Ревизионколлегии займалися фінансами, Берг-, Мануфактур-, Комерц-колегії - управляли промисловістю і торгівлею, Вотчина колегія - дворянськими землями, Юстиц-колегія - законодавством. Права колегії отримав і освічений в 1721 р Святійший Синод, що відав церковними справами. Патріаршество було скасовано. Церква стала частиною державного апарату. Таємна канцелярія, створена в 1718 р, займалося розслідуванням державних злочинів, мала потужний розшукової і репресивний апарат.
У 1708-1710 рр. була проведена реформа органів влади на місцях. Країну розділили на 8, пізніше на 11 губерній, які очолювалися губернаторами. У їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова, судова, поліцейська влада. У 1719 р губернії були розділені на 50 провінцій. У них владу здійснювали воєводи. Міськими справами відали магістрати. У 1721 Петро прийняв титул імператора. Наступного року вийшов Указ про престолонаслідування, довший право імператору самому призначати собі спадкоємця. У країні завершилося складання абсолютної, самодержавної монархії.
Військова реформа призвела до створення в Росії регулярної армії. Вона формувалася на основі рекрутської повинності, введеної 1705 р Певна кількість дворів поставляло одного рекрута. Він ставав професійним солдатом і ніс військову службу довічно, пізніше протягом 25 років. Були прийняті військовий і морський статути, визначили життя і діяльність армії і флоту. Вони отримали однакові штати, озброєння, обмундирування. Серйозні реформи були проведені в області культури і побуту. Петро 1 насаджував освіту. Він посилав дворян вчитися за кордон. У Росії створювалися початкові ("числових") школи. Кадри фахівців для армії і флоту готували Навігацкіх, Артилерійське, Інженерне, Морське училища. Для полег шення навчання були введені арабські цифри і "цивільний" шрифт. Бурхливо розвивалося книгодрукування, активно видавалася навчальна література. З січня 1703 стала виходити перша російська газета "Ведомости". За Петра 1 в Росії були створені Петербурзька Академія наук з університетом і гімназією, перший музей, який отримав назву "Кунсткамера", з'явилися державні бібліотеки, театр у Москві, аптеки. За Петра країна перейшла на європейський календар. Початком нового року стало 1 січня, а не 1 вересня, як раніше. Були введені європейський костюм, світські свята. Реформи Петра перетворили країну. Було створено сучасний державний апарат, регулярна армія і військово-морський флот, розвивалося просвітництво. Зміни відбулися в соціально-економічному житті та побуті. Петро I помер близько 6-ї ранку 8 лютого[10] 1725 року. За офіційною версією (наближені до нього камер'юнкер Бухгольц, Феофан Прокопович) — помер внаслідок запалення сечового міхура (цистіт), через що припинилося сечовипускання, яке породжувало сильний біль, тому перед смертю сильно кричав, можливо через розрив сечового міхура, якій міг відбутися при затримці сечі.
103.Основні напрями російського суспільно-політичного руху першої половини XIX ст.
У першій половині ХІХ ст. у Росії, як і в усьому світі, загострилася ідейна та суспільно-політична боротьба. Однак якщо в ряді країн вона закінчилася перемогою буржуазних революцій і національно-визвольних рухів, то в Росії правляча верхівка зуміла запобігти катастрофі існуючого економічного та соціально-політичного устрою. Російська громадська думка була тісно пов'язана із західноєвропейською і в той же час відрізнялася від неї. У Європі створювалися теорії, з економічних пріоритетів і морально-етичних позицій доводили історичну неминучість і прогресивність утвердженого капіталістичного ладу, велися пошуки шляхів його вдосконалення, розроблялися вчення, які ведуть його руйнації. У Росії її склалася зовсім інша ситуація. У ній все ще зберігалися самодержавство та кріпацтво. Їхня доля становила суть усіх суспільно-політичних розбіжностей. Консерватори виступали за збереження та зміцнення існуючих порядків, ліберали пропонували їх поступове реформування (еволюційний шлях розвитку країни), радикали наполягали на докорінному ламанні соціально-політичної системи (революційний шлях). Всі вони були переконані, що дбають про благо і процвітання країни, і всі вони запекло відстоювали свої програми та переконання. У найбільш передових країнах Західної Європи існували найбільш сприятливі умови для розвитку громадського руху: парламенти, політичні організації та партії, можливість відкрито висловлювати свої ідеї у періодичній пресі. У Росії її було виборних представницьких органів прокуратури та свободи друку, всяка партійність була під забороною. Тож у першій половині ХІХ ст. у Росії не склалися ще чіткі ідейно та організаційно оформлені суспільно-політичні напрями. Прибічники різних політичних концепцій часто діяли у межах однієї організації чи течії, у суперечках обстоюючи свій погляд у майбутнє государства. Основна причина підйому громадського руху — розуміння, що зростає, всім суспільством відставання Росії від більш передових західно-європейських країн. Не тільки прогресивно мисляча частина дворянства і інтелігенція, що формується з різночинців, а й представники вищої адміністрації (навіть імператори Олександр I та Микола I) відчували необхідність змін.
В первой половине XIX в. в России, как и во всем мире, обострилась идейная и общественно-политическая борьба. Однако если в ряде стран она закончилась победой буржуазных революций и национально-освободительных движений, то в России правящая верхушка сумела предотвратить крушение существовавшего экономического и социально-политического строя. Российская общественная мысль была тесно связана с западноевропейской и в то же время отличалась от нее. В Западной Европе создавались теории, с экономических и морально-этических позиций доказывавшие историческую неизбежность и прогрессивность утвердившегося капиталистического строя, велись поиски путей его совершенствования, разрабатывались учения, ведущие к его разрушению. В России сложилась совсем другая ситуация. В ней все еще сохранялись самодержавие и крепостничество. Их судьба составляла суть всех общественно-политических разногласий. Консерваторы выступали за сохранение и упрочение существовавших порядков, либералы предлагали их постепенное реформирование (эволюционный путь развития страны), радикалы настаивали на коренной ломке социально-политической системы (революционный путь). Все они были убеждены, что заботятся о благо и процветании страны, и все они яростно отстаивали свои программы и убеждения. В наиболее передовых странах Западной Европы существовали более благоприятные условия для развития общественного движения: парламенты, политические организации и партии, возможность открыто высказывать свои идеи в периодической печати. В России не было выборных представительных органов и свободы печати, всякая партийность была под запретом. Поэтому в первой половине XIX в. в России не сложились еще четкие идейно и организационно оформленные общественно-политические направления. Сторонники разных политических концепций частенько действовали в рамках одной организации либо течения, в спорах отстаивая свой взор на будущее страны. Більшість російських просвітителів вважали за необхідне реформувати самодержавне правління і скасувати кріпацтво. Однак вони становили лише невелику частину суспільства і, крім того, пам'ятаючи про жах якобінського терору, розраховували досягти своєї мети мирним шляхом, через просвітництво, моральне виховання та формування громадянської свідомості. Основна маса дворянства та чиновництва була налаштована консервативно. Погляди більшості знайшли свій відбиток у “Записку про давню і нову Росію” М. М. Карамзіна (1811). Визнаючи необхідність змін, Карамзін виступав проти плану конституційних реформ, оскільки Росії, де “государ є живий закон”, не конституція, а п'ятдесят “розумних і доброчесних губернаторів”.
Об'єктивні причини виникнення руху декабристів були викликані початком формування в надрах феодального суспільства капіталістичного устрою. З початку XIX в. слабо, але починають проявлятися стримуючі розвиток країни рамки кріпацтва і самодержавства. Однак головним чинником виникнення руху став суб'єктивний. Велику роль у формуванні ідеології декабристів зіграли Вітчизняна війна 1812 р і закордонні походи російської армії. Війна зблизила передове дворянське офіцерство з простим солдатом, з селянином-ополченцем, викликала співчуття до лих і потребам простого народу. Закордонні походи познайомили їх учасників з передовими європейськими течіями громадської думки, з життям людей на Заході. Порівняння рівня і способу життя населення в Європі та Росії, європейських і російських порядків було далеко не на користь останніх. Роздуми над причинами такого стану привели майбутніх учасників таємних організацій до висновків про те, що для поліпшення життя в Росії країні потрібно привнесення в неї західноєвропейського суспільного устрою. Вплив на настрій передової молоді надали і революції в Неаполі (1820-1821), П'ємонті (1821 г.), Іспанії (1820-1823). Головні цілі декабристів звелися до знищення кріпацтва і самодержавства. Перші таємні товариства в країні виникли в середовищі офіцерства. До них ставилися засновані в 1814 р "Священна артіль" на чолі з А. Н. Муравйовим, "Орден російських лицарів" на чолі з М. Ф. Орловим і ін. У них розглядалися плани перетворень в Росії. Першою організацією декабристів вважається створений в 1816 р "Союз порятунку", або "Товариство істинних і вірних синів Вітчизни". Чисельний склад організації становив 30 осіб. У ній розглядалися різні способи ліквідації кріпацтва і самодержавства, аж до царевбивства. Через два роки суспільство саморозпустилася і на його основі був створений "Союз благоденства" (1818-1820). Він налічував у своєму складі більше 200 осіб. Члени спілки ставили своїм завданням залучення на свою сторону громадської думки, яке, на їхню думку, і правило світом. Численний і строкатий склад учасників товариства не дозволяв його радикально налаштованим членам сподіватися на ефективність діяльності "Союзу благоденства". У результаті він був розпущений, і на його основі виникли Північне (Петербург) і Південне (Україна) таємні товариства. Обидві організації підготували проекти перебудови Росії. У Південному суспільстві його керівник Павло Пестель розробив "Руську Правду", у Північному Микита Муравйов - "Конституцію". Обидва документи передбачали ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права. По "Руській правді" Росія повинна була стати республікою з унітарним державним устроєм, в якій селяни наділені землею. Введення в дію "Руської правди" передбачалося революційним урядом, що володіє диктаторською владою. "Конституція" розглядала майбутню Росію як конституційну монархію з федеративним устроєм, передбачала збереження поміщицького землеволодіння, наділення селян невеликою ділянкою землі. Прийняття "Конституції" передбачалося Установчими зборами.
Революційний переворот планувався на літо 1826 г. Однак несподівана смерть Олександра I внесла корективи в їхні плани. Користуючись виниклим міжцарів'я, 14 грудня 1825 члени Північного товариства обманом вивели війська (близько 3-х тис. Осіб) на Сенатську площу Петербурга. Погана підготовка повстання, розбіжності серед керівників, зокрема, отсугствіе призначеного "диктатора" С. П. Трубецького, прирекли повстання на поразку. До вечора воно було придушене. Виступ у Петербурзі намагалися підтримати лідери Південного товариства. Вони підняли повстання Чернігівського полку, яка також закінчилося невдачею. Декабристи були арештовані і засуджені. П'ятеро з них страчені. Решта заслані на каторгу і на поселення до Сибіру. Головною причиною поразки руху декабристів була неготовність російського суспільства до серйозних ліберальним перетворенням. В історичній літературі існує безліч оцінок руху: від виступу зрадників, що зробили замах на священні підвалини російського державного ладу, до "первістків свободи", героїв, що поклали початок революційному визвольному руху в країні.