99. Передумови та основні етапи створення Російської централізованої держави.
У другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада володимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське. Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди. Умови формування централізованого Московської державви в 15-16 ст. Наявність сильних сусідів, постійна загроза експансії із боку заходу (католицтво) і сходу (іслам); постійні татарські та литовські набіги, що супроводжуються грабежами; 3. зубожіння князів (правителі було неможливо власним коштом утримувати дружину і роздавали держслужбовцям за службу землю); загальний занепад моральності (необхідність підлещуватися перед сильними ворогами вимагала постійної хитрості, яка призводила до брехні; серед народу зросла злочинність); втрата культурних цінностей (кращі ремісники, фахівці були в полоні у татар, а їхні навички були втрачені; згоріла бібліотека митрополитів, отже, втрачені знання, неписьменність); інфляція (купівельна спроможність російських монет щодо західних знизилася);
Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи:
- кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст.; - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.; - 1462-1533 рр.
ПЕРШИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ - кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике володимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються суперники, насамперед Московське князівство. Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди. Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі. Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати на володимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у Смоленського. Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москвиріки - важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславського уділу. Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський володимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.
1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному суперникові. Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра - до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації. Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.
У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367-1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з противниками всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які виступили союзниками Тверського князівства, що поновило в кінці 60-х років свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві. Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки Дону - р. Непрядви.Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменшила розміри данини і визнала право московських великих князів передавати велике Володимирське княжіння у спадщину.
ДРУГИЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства. Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському. Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).
Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II - Юрій і сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військово-службові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин. До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.
З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З, приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них. Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату. У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію. До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи. Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязівському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.
ТРЕТІЙ ЕТАП ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НАВКОЛО МОСКВИ (ЗАВЕРШАЛЬНИЙ), - їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462- 1505) і Василя III (1505-1533). За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Цей московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у центральні райони. 3 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності. Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву - столицею усього православного світу.Це знайшло відображення в концепцїї "Москва - третій Рим", сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі. Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.
За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна. Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка - керівника Казенного двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума - вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі. З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-землевласника. Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого". Чинність Судебника означала початок прикріплення Селян до землі. У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1610 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство. Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи.
100.Внутрішня та зовнішня політика Московської держави за часи Івана IV.
ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА IV. Після смерті Василя III царем був проголошений його трирічний син Іван IV (1533-1584). Регентшею стала його мати Олена Глинська. У 1538 р вона померла, і у влади виявилися, змінюючи один одного, різні феодальні угруповання.У 1547 р Іван IV вінчався на царство. Прийнявши титул царя, він посилив авторитет верховної влади, піднісся над боярством, став врівень з європейськими монархами.У перший період свого правління цар, спираючись на обрану раду - гурток своїх однодумців, провів ряд найважливіших реформ.
У 1549 р вперше був скликаний Земський собор, до складу якого входили представники боярства, дворянства, духовенства, верхівки городян. Він став вищим дорадчим станово-представницьким органом. Важливу роль в управлінні країни продовжувала відігравати Боярська дума. Виникли накази - органи, що відали окремими галузями державного управління.У 1550 р був прийнятий новий Судебник. Його норми посилювали центральну владу, вводили покарання за хабарництво, зберігали право селянського переходу в Юра зі збільшенням плати за "літнє". У 1551 р Собор російської церкви, що отримав назву Стоглавий, оскільки його рішення складалися зі ста глав, схвалив Судебник 1550 і проведені реформи, регламентував обрядовість, обмежив монастирське землеволодіння і поставив його під контроль царя. У 1556 р була ліквідована система годувань - збір податків на місцях окремими боярами. Правління на місцях перейшло до виборним представникам дворян і заможного населення. У 50-х рр. була проведена військова реформа, в результаті якої ядром армії стало дворянське ополчення, з'явилося постійне стрілецьке військо, на час бойових дій обмежувалося місництво - порядок заміщення посад у залежність від знатності. В результаті проведених реформ в Росії склалася станово-представницька монархія, при якій певну роль в управлінні країною грали виборні представники окремих станів.
У середині 60-х рр. Іван IV перейшов до політики терору, спрямованого насамперед проти боярства. Вона отримала назву опричнини (1565-1572). Так був названий державний доля, куди увійшли найбільш багаті землі. Бояри-вотчинники виселялися на інші землі, які не ввійшли в цей спадок і отримали назву земщини. Опричнина супроводжувалася фізичним знищенням родового боярства, жителів низки міст. Наприклад, в 1570 р погрому піддався Новгород. Від набігів опричного війська страждало сільське і торгове населення. Незабаром терор перейшов і на самих опричників. Від постійних кривавих оргій царське військо розкладалось. У 1571 р воно продемонструвало повну недієздатність перед зовнішнім ворогом. Кримський хан під час свого набігу дійшов до Москви. Це змусило царя ліквідувати опричнину. Однак терор не був припинений. У тій чи іншій формі він тривав до самої смерті Івана, що отримав прізвисько Грозного. Результати внутрішньої політики Івана IV виявилися вкрай негативними. Реформи першого періоду правління впорядковували і посилювали державний апарат, відкривали тенденції до трансформації країни в досить цивілізовану на ті часи монархію європейського типу. Однак опричнина перекреслила ці надії. Незважаючи на централізацію влади, державні органи виявилися ослабленими і перестали справлятися зі своїми завданнями. Населення було економічно розорене і морально придушене терором.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА IV. Зовнішня політика Івана IV мала три напрямки: східне, західне і південне. У результаті розпаду колись могутньої Золотої Орди на її території утворився ряд ханств. Казанське і Астраханське ханства володіли Волжським торговим шляхом і родючими землями. Крім того, з їх території здійснювалися набіги на прикордонні російські землі. Після низки невдалих спроб посадити в Казані свого ставленика московський уряд початок бойові дії проти неї. Поряд з іншими європейськими державами Росія приступила до реалізації своєї колоніальної політики. У жовтні 1552 Казань взята штурмом. У 1556 р до Росії були приєднані Астрахань, Чувашія, частина Башкирії. Залежність від Москви визнала Ногайська Орда. Завоювання Казані й Астрахані відкрило шлях російським до Сибіру. Багаті купці Строганова, заручившись підтримкою царя, на свої кошти організували військову експедицію загону козаків на чолі з Єрмаком в Сибірське ханство. На початку 1580-х рр. воно було приєднане до Росії.
Успішна колоніальна політика росіян на східному напрямку справила величезний вплив на подальшу долю країни. Різко розширилася її територія, впала щільність населення. Почався процес розтікання великоросійського етносу по безмежним просторам. Для його утримання у феодальних володіннях центру знадобилися суворі заходи, які вели до подальшого закріпачення селянства. З початку 80-х рр. стали вводитися "Заповідні року", під час яких хліборобам заборонявся вихід у Юріїв день. Тимчасова міра скоро стала постійною. Утримання під своєю владою величезних територій вимагало посилення могутності держави, насамперед військової. Значні територіальні простору зумовили екстенсивний і сповільнений шлях соціально-економічного розвитку країни.
На північному заході Іван IV прагнув до розширення своїх володінь і виходу в Балтійське море. З цією метою він почав Ливонську війну (1558- 1583). Спочатку вона була успішною для російських військ. Вони взяли Нарву, Юр'єв. До 1560 Лівонський орден був знищений. Це призвело до війни Росії з Польщею та Литвою, які боялися посилення Росії і також прагнули до захоплення Лівонії. У 1569 р вони об'єдналися в єдину державу Річ Посполиту. У війну проти Росії включилася і Швеція. У результаті Росія програла Ливонську війну. Вона втратила землі в Лівонії, Білорусії. До Швеції відійшла значна частина узбережжя Фінської затоки. Війна укупі з опричнина розорила країну.
На півдні російське уряд прагнув до освоєння Дикого поля (родючих земель південніше Тули). Тут воно стикалося з інтересами кримського хана. З метою зміцнення південних кордонів і запобігання набігів кримських татар у середині XVI ст. була побудована Тульська засічнихриса - оборонна лінія із завалів лісу, що закривала шлях татарської кінноти.Результати зовнішньої політики Івана IV значно змінили вектор історичного розвитку Росії. Різко зросло навантаження на великоруський етнос, який тримав на своїх плечах завойовані території. Війни підірвали економіку країни, негативно позначилися на її внутрішньому розвитку. Це значною мірою зумовило відставання Росії від Західної Європи, поставивши її в положення "вічно наздоганяючого".
101.Політика просвітницького абсолютизму Катерини II.
XVIII ст. – час панування просвітницької ідеології. Одним із шляхів досягнення свободи та рівності філософи бачили в діяльності освічених монархів – мудреців на троні, які користуючись своєю владою, допоможуть справі освічення суспільства і встановленню справедливості. В своїй політиці Катерина ІІ намагалася реалізувати ці теоретичні положення. Вона прагнула побудувати законну самодержавну монархію, обновити її з врахуванням нових історичних реалій, а не вводити конституційний демократичний устрій, як цього хотіли просвітники. Розуміння монархами рівності і свободи не йшло дальше закріплення прав і привілеїв кожного стану в рамках самодержавної монархії. Катерина II студіювала праці французьких просвітителів - Вольтера, Руссо, Монтеск'є, Дідро, Даламбера, захоплювалася деякими їхніми ідеями. Протягом двох років Катерина працювала над програмою свого царювання і запропонувала її в 1767 р. у формі "Наказу" скликаній Уложеній Комісії. У "Наказі" урочисто декларув. ідеї природного права і загального блага; оголош., що завдання держави та влади – «не віднімати природну вільність людей, а направити їхні дії для отримання найбільшого блага» . Разом з тим обґрунтовувалася необмежена влада: "Правитель є самодержавним, бо жодна інша, а тільки поєднана в його особі влада, не може справитися з територією настільки великої держави". Щоб запобігти виродженню монархії в деспотію, імператриця пропонувала затвердити в країні принцип суворої законності, встановити рівність усіх громадян перед законом. "Наказ" визначав також напрями економічної політики - Катерина II виступала проти збереження монополій, за свободу торгівлі і промисловості. Керуючись принципами французького Просвітництва, автор "Наказу" принципово висловлюється проти кріпосного права, оскільки воно суперечить "закону природному", але вимоги звільнення "рабів" не висувала. Програма Катерини II опинялася, таким чином, внутрішньо суперечливою: з одного боку, вона проголошувала передові істини просвітницької філософії, а з іншого - зберігала самодержавство, панування дворянства, кріпосне право.
Саме скликання Уложеної комісії 1767 р. стало яскравим проявом політики "освіченого абсолютизму". Комісія була задумана як станово - представницька нарада, в роботі якого повинні були взяти участь всі стани держави, крім поміщицьких селян. Але Комісія не вирішила свого головного завдання - не створила нового кодексу законів, що ґрунтується на "Наказі" імператриці. Принципи "освіченого абсолютизму", проголошені у "Наказі", знайшли своє втілення в законодавчій діяльності Катерини ІІ. Вже в 1762-1763 рр.. були видані укази, які завдали удару в системі монополій у сфері торгівлі та промисловості. Указ 17 квітня 1767 р. оголошував свободу міських промислів. Проте зберігалося кріпосне право. Внутрішні протиріччя "Наказу" відображали повну відповідність політиці Катерини II з приводу селянського питання. З одного боку, в 1766 р. вона анонімно поставила перед Вільним економічним товариством завдання про доцільність забезпечити поміщицьких селян правом на рухому і земельну власність. Але, з іншого боку, при Катерині II дворянство домагається майже безмежних повноважень щодо своїх кріпаків. У 1763 р. було встановлено, що кріпаки, які зважилися "на сваволю", повинні бути покараними, оплачувати всі витрати, пов'язані з висилання військових загонів на їх утихомирення. У 1765 р. – дозвол. поміщикам висилати за своїм бажанням кріпаків у Сибір на каторгу. В серпні 1767р. - указ, який оголошував державним злочином будь-яку скаргу селян на своїх поміщиків і наказував піддавати жорстокому покаранню тих, хто складав і подавав скарги. Таким чином, дворянин ставав повновладним суддею і його дії відносно селян не підлягали контролю з боку органів державної влади, суду і управління.