Материал: Всесв_історія,Іст_України_ держ іспит

95.Тетчерізм - британський варіант неоконсервативної політики та ідеології.

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.тКонсерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно: зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни; знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку; докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки; «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,

обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

96.П’ята республіка в період президентства Шарля де Голя (1958 -1969).

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка. Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової си­стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промислової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни витікали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не перевищувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підняти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на ліквідацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських господарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність віднов­лення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Франції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студентів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народного господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже близько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задоволені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збільшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до столиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на провокаційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад. У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки. Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрунтоване підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

97.Німецьке „економічне диво”. Його причини та наслідки.

Реформи, що привели пізніше до “німецького дива”, проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд. дол.) за планом Маршалла; об’єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців; допомога у розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897-1977). Він розпочав проводити її у 1948 р. як директор управління господарства об’єднаних західних зон окупації. Потім у 1949-1963 рр. він був міністром економіки в уряді Аденауера (1949-1963), заступником федерального канцлера (з 1957р.), канцлером республіки (1963-1966). Реформи Л. Ерхарда спирались на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він ро­зпочав із грошової реформи, метою якої було позбавлення від знеці­нених грошей і створення твердої валюти. 21 червня 1948 р. рейхсма- рку було оголошено недійсною і замість неї вводилась нова валюта - дойчмарка. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойч- марки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачувались одразу, а решта 20 - через місяць. Пенсії і заробітна плата виплачува­лись у новій валюті у співвідношенні 1:1. Обмінний курс готівки і заощаджень установлювався 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимча­сово “заморожена” друга половина пізніше розблоковувалась: 1/5 су­ми можна було вилучити, 1/10 - вкласти у цінні папери, а решта 70 % виводились з обігу. Грошові зобов’язання підприємств перераховува­лись також у співвідношенні 1:10. Через три дні після грошової розпочалась реформа цін, спрямо­вана на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено “на волю” відповідно до закону від 24 червня, ліквідовува­вся адміністративний розподіл ресурсів, скасовувалися нормативні документи, які регулювали економічне життя. Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник “чорний ринок”. Мага­зини почали заповнюватися товарами. Інфляція майже не відчувалася. Ціни зросли на кілька відсотків приблизно в тій же пропорції, що і за­робітна плата. Вже через півроку ціни стабілізувались. Було прийнято закон проти безпідставного завищення цін, друкувались каталоги до­речних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Од­ночасно реформа не посягнула на систему відносин приватної власно­сті на засоби виробництва.У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні ва­желі управління економікою. Вважалось, що відповідає за економіку лише держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефе­ктивністю господарства і вимогами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловос­ті, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну і податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази та ін. Особлива роль відводилась дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років ХХ ст. у цьому секторі працювало більше половини зайнятого насе­лення. У всіх розвинутих країнах і до сьогодні дрібний і середній біз­нес є одним з основних роботодавців і головним середовищем, де на­роджуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був вдвічі вищий 1936 р. До середини 50-х років ХХ ст. ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. екс­порт перевищував обсяг імпорту, і Німеччина отримала позитивне са­льдо торговельного та платіжного балансу. А до кінця 60-х років вона стала передовою країною Західної Європи і зайняла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Серед галузей вперед вийшли хімічна і нафтохімічна, машинобудування, електротехніка, авіабудування, точна механіка і оптика. Крім того розвивались нові галузі – виробництво пластмас, синтетичного волокна, електроприладів. По завершенню стадії відбудови економіки, в Германії наступив підйом, що тривав до літа 1966р., а потім почались кризи перевиробництва (1966, 1974), помітне скорочення темпів виробництва і спад економіки.З приходом до влади у 1982р. Гельмута Колля розпочався новий етап стабілізації економіки, який по суті являв модель “економіки пропозиції”. Саме стимулювання інвестиційних процесів яскраво представлене відомим гаслом німецьких неоконсерваторів: “Прибутки – сьогодні, інвестиції – завтра, робочі місця – післязавтра”.

Розпочалась ера структурних зрушень та переведення економіки на інноваційний лад. Таким чином, Німеччина до 90-х рр. (період об’єднання ФРН і ГДР та глобального спаду світової економіки в 1990-1992 рр.), вкладаючи великі капітали у НДЕКР (науково-дослідницькі і експериментально - конструкторські розробки), на світовому ринку наукомістких товарів обігнала Японію і всі європейські країни. Головним пріоритетом сучасної економічної політики Німеччини являється бюджетне стимулювання пропозиції на інноваційній основі, тобто підтримка високотехнологічних виробництв і створення сприятливого інвестиційного клімату. Головною проблемою сучасної ФРН є безробіття та депресивний стан східнонімецьких земель. Германія знаходиться на третьому місці по рівню економічного розвитку серед усіх країн світу.

98.Історія і основні етапи Європейської інтеграції.

У 1948 р. Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Брюссельський пакт про створення Західного союзу — договору про співробітництво у військовій, економічній, політичній і культурній сферах. У травні 1949 р. була заснована найбільша загальноєвропейська організація на континенті — Європейська рада (або Рада Європи, РЄ). Важливими цілями створення РЄ є такі: захист прав людини та верховенства права; зміцнення та розширення демократії й співробітництва; створення єдиних стандартів суспільної та законотворчої практики держав-членів РЄ; підвищення європейської самосвідомості, що базується на загальноєвропейських цінностях різних культур.

ЕТАПИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Перший етап пов'язаний із галузевою інтеграцією і юридичним оформленням інтеграційних ініціатив.У травні 1950 р. міністр закордонних справ Франції Р. Шуман висунув ініціативу про об'єднання вугільної та сталеливарної промисловості Франції і ФРН. Пропозицію Шумана було реалізовано в 1951 р. До угоди долучилися ще чотири держави. Відповідно до Паризького договору шість європейських держав — Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург і Нідерланди — уклали Угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).Тоді провідною ідеєю була економічна інтеграція, успіх якої мав стати у віддаленій перспективі прологом до політичної інтеграції.

Другий етап розпочався з підписання у 1957 р. представниками цих самих шести європейських держав Римських договорів про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або «Спільний ринок») і Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ, або Євроатом). Його можна назвати етапом економічної інтеграції та становлення структури Європейських Співтовариств. Еволюція інституційної структури ЄС має поступовий характер.

Головними цілями ЄЕС були:вільний обмін товарами між державами-членами цієї організації;встановлення загального митного тарифу і проведення узгодженої торговельної політики щодо третіх країн;забезпечення вільного переміщення робочої сили, капіталів і послуг.

Не менш значущим кроком на шляху консолідації і посилення координації дій країн-членів було створення у 1974 р. Європейської Ради на рівні голів держав і урядів як органу політичного керівництва Співтовариств. Важливою є також еволюція Європарламенту, який набуває дедалі більшої політичної ваги.

Третій етап інтеграції пов'язаний із підписанням у 1986 р. Єдиного європейського акта (ЄЄА), який вніс істотні зміни в установчі договори та посилив інтеграцію європейських країн. До політичного лексикону міцно ввійшло нове поняття «Європейський дім». Найактивнішими поборниками поширення інтеграції на політичну сферу були ФРН і Франція, що висунули гасло «Вітчизна — Європа», тоді як Велика Британія, Нідерланди, французькі націоналісти виступали проти швидких темпів інтеграції і дотримувалися формули Ш. де Ґолля «Європа вітчизн».

Четвертий етап означав створення Європейського Союзу в його сучасному розумінні. У лютому 1992 р. у нідерландському м. Маастрихті був підписаний договір про створення Європейського Союзу (ЄС). Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р.

Відповідно до Маастрихтського договору в наступні роки після його підписання були утворені економічний, валютний і політичний союзи. Вводилось громадянство Євросоюзу додатково до традиційного національного громадянства країн-учасниць. Крім цього, Маастрихтський договір зобов'язував відкрити до 1997 р. Європейський банк, а до 2000 р. упровадити єдину валюту — євро, яка була введена як засіб безготівкового розрахунку в міжнародних фінансових операціях з 1 січня 1999 р. Країни ЄС зобов'язувалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, координувати напрямки внутрішньої економічної політики, розвивати демократичні інститути, погоджувати політику з питань охорони довкілля, юстиції, боротьби зі злочинністю та в інших сферах, здійснювати єдину грошово-кредитну політику. 29 жовтня 2004 р. глави 25 держав-членів ЄС у Римі своїми підписами затвердили текст Єдиної Конституції ЄС. Після цього Конституцію Євросоюзу повинні були схвалити всі 25 членів ЄС без винятку й затвердити національними парламентами або на загальнонаціональних референдумах. Однак на етапі затвердження Основного Закону ЄС деякі держави-члени Євросоюзу висловилися проти прийняття цього документа. Європейський Союз на початку XXI ст. став найбільшим за чисельністю населення єдиним ринком у світі. Європейський Союз на 2019 р. об'єднує 28 країн. Станом на 2018 рік є п'ять кандидатів на вступ до ЄС: Туреччина — заявка від 1987 р.; Македонія — заявка від 2004 р.; Чорногорія — заявка від 2008 р.; Албанія — заявка від 2009 р.; Сербія — заявка від 2009 р. У 2014 р. Європейський Союз підписав угоди про асоціацію з Україною, Грузією і Молдовою, що не є підставою для подачі заявки на вступ до ЄС, але означає можливість членства у перспективі. Потенційними кандидатами на вступ у ЄС вважаються Боснія і Герцеговина та Косово.