Дипломная (вкр): Гендерні відмінності у сфері зайнятості очима молодих спеціалістів

Однією з причин відставання України за рівнем зайнятості жінок та темпами його зростання від високорозвинених європейських країн є значно нижча межа пенсійного віку. Донедавна в Україні пенсійний вік для жінок становив 55 років, тоді як сучасний європейський стандарт пенсійного віку - 65 років незалежно від статі. Ймовірно, розпочате у 2011 році поступове підвищення пенсійного віку в Україні дасть змогу в майбутньому скоротити відстань між рівнем зайнятості жінок в Україні та у розвинених країнах.

З одного боку, і «чоловіча» і «жіноча» зайнятість несуть в собі характеристики, властиві для структурної динаміки оцінюваного явища загалом, проте з певним зміщенням. Максимальний рівень зайнятості усього населення загалом характерний для вікової групи 35 - 39 років. Для жінок рівень зайнятості сягає свого максимуму (75,5%), у той же віковий відрізок часу. Максимально високим (85,1%) показник чоловічої зайнятості є у відносно молодшому віковому коридорі - 30-34 роки. Зіставлення власне «чоловічої» та «жіночої» структурно-вікових шкал зайнятості виявляє абсолютну, без винятків, тенденцію: рівень жіночої зайнятості для кожної вікової групи значно нижчий, ніж аналогічний показник для чоловіків [44, с. 72].

Рівень гендерної професійної сегрегації в Україні в останнє десятиріччя становив приблизно 39%. Це означає, що для того, щоби зрівноважити гендерне представництво у кожній професії, 39% жінок або чоловіків повинні змінити свою професію. Для порівняння можна вказати, що рівень професійної сегрегації найбільш високим був у Великобританії - 44%, а найменший, 32%, - у Швейцарії [39, C. 11].

Крім того, у сфері зайнятості України спостерігаються такі тенденції, як висока концентрація жінок серед зайнятих у галузях невиробничої сфери, у легкій, харчовій, медичній промисловості (від 57,4% в харчовій до 88,6% у сфері соціального забезпечення); велика частка жінок-робітниць на роботах, які не вимагають високої кваліфікації [44, с. 74].

Більше половини жінок зайняті у сфері сільськогосподарського виробництва, що означає переважно низько кваліфіковану важку фізичну працю. Торгівля і послуги - традиційно жіночі сфери - посідають друге місце. Бізнесом у промисловості займається 2% жінок. Найбільша група жінок-підприємців - передпенсійного та пенсійного віку. Для них бізнес, як правило, дрібний, кустарний є просто засобом виживання. Кваліфікованих, готових до сучасного ринку підприємниць, слід очікувати від молодшого покоління українок, таких серед жінок-підприємців лише біля 14%.

Жінки складають також значну частину працівників, зайнятих у маргінальній економічній діяльності - тієї, яка відбувається у своєрідних нішах, що виникли стихійно. Йдеться про неформальну зайнятість: торгівлю на стихійних ринках, «човникову» діяльність тощо. Тобто, виходить, що жінки несуть на собі основний тягар соціальних втрат ринкових реформ і змушені розробляти альтернативні економічні стратегії.

Аналіз вакансій в періодичних виданнях наочно доводить існування маргіналістичних тенденцій в пропозиціях посад для жінок, більшість з яких відносяться до сфери сервісний послуг. Секретарі, бухгалтери, офіс-менеджери, продавці-консультанти, менеджери, офіціантки, прибиральниці, домогосподарки та ін. складають більшість вакансій для жінок. Практично всі роботодавці як критерії відбору потенційних працівників-жінок визначають наступні: модельну зовнішність та вік 18 - 30 років, досвід роботи при цьому вимагається не завжди. Термін випробувального строку практично завжди знаходиться на граничній межі, передбаченій законодавством [24, с. 15].

Однією з характеристик сучасного ринку праці є рівень оплати праці. Чинники гендерної нерівності в оплаті праці - доволі різноманітні та мають різну природу: економічну, соціальну, психологічну, законодавчу. Безперечно виконання репродуктивних функцій, хатня робота, догляд за хворими та літніми членами родини за відсутності розвиненої соціальної інфраструктури значною мірою перешкоджає кар’єрі жінки. Згідно з громадською думкою, основними причинами того, що жінки частіше обіймають низькооплачувані посади є їхня схильність до роботи у таких сферах, як освіта та культура, рівень оплати яких є дуже низьким і відсутність достатнього часу через виконання сімейних обов’язків.

Загалом, виділяють такі основні причини нижчої оплати праці жінок у порівнянні з чоловіками:

Неконкурентоспроможність жінок перед чоловіками;

Схильність керівників-чоловіків підвищувати по службі передовсім чоловіків;

Виконання сімейних обов’язків;

Схильність жінок бути виконавцями, ніж керівниками;

Гуманітарні схильності жінок та інше [34, C. 36].

Згідно з даними української статистики, у 2010 році середній рівень оплати праці жінок становив 72,8% середньої заробітної плати чоловіків. Найбільший розрив у розмірі середньої заробітної плати зафіксований у сфері пошти та зв’язку. Жінки заробляють тут 59,4% від заробітної плати чоловіків. Цікаво, що кількість жінок працівників у цій сфері значно вища за кількість працюючих чоловіків (162 та 99,5 тис. працівників відповідно). У сфері освіти кількість жінок становить близько 70%, та все ж рівень їх заробітної плати становить 83,8% зарплати чоловіків. Попри відсутність будь-якої законодавчої гендерної дискримінації щодо оплати праці середня заробітна плата жінок в Україні стабільно становить 70% заробітної плати чоловіків [33, C. 395].

Згідно з індексом гендерної рівності американської громадської організації Social Watch, Україна посідає 34 місце серед 154 країн світу. При цьому безробітних жінок більше, ніж чоловіків, і працюють вони на 4 - 6 годин більше. Програми збалансованості сімейного і робочого життя відсутні. Також, за словами експертів цієї організації, в українських органах законодавчої влади працюють тільки 8,5% жінок. Частка жінок серед власників великого бізнесу - усього 2% [45].

За даними Доповіді Програми Розвитку ООН про людський розвиток у 2011 році, Україна посіла 57 сходинку у глобальному рейтингу 187-и країн за показником гендерної нерівності. Протягом всього періоду незалежності країни кількість жінок у складі депутатів Верховної Ради України не перевищувала 8 відсотків, занадто мало жінок мають вагомі повноваження у сфері прийняття рішень у державному та приватному секторі. Середня заробітна плата чоловіків перевищує середню заробітну плату жінок майже на 30%, хоча в окремі роки спостерігалося деяке скорочення цього розриву.

Доступ до ресурсів та заробітна плата також розглядається з позиції гендеру. На рівні законодавства в Україні всі проблеми вирішені - заборонено всі можливості дискримінації за статевою ознакою. Однак на практиці ситуація виглядає не так оптимістично. Українська гендерна дискримінація за доходами пов’язана не із законодавством, а із психологією, з тим, що громадська думка, хоча і припускає рівність чоловіка та жінки, все-таки вбачає основні жіночі чесноти в родині, передовсім у дітях. Не випадково ж понад 60,4% респондентів в опитуваннях Держкомстату України вважають, що жінка реалізує себе саме (і виключно) в дітях, а 35.5% - що кар’єра заважає жінці виконувати сімейні обов’язки [34, C. 38].

У дослідженні О. Лободинської, опитування роботодавців в Україні показаyо, що одна з основних стратегій економічного виживання пов'язується в їхньому уявленні з проведенням жорсткої кадрової політики. Роботодавці, а особливо власники приватних підприємств, діючи у жорсткому ринковому конкурентному середовищі, вважають, що з жінками пов'язані більш високі витрати через тимчасове звільнення у зв'язку із вагітністю або з хворобою дитини, право жінки на скорочений робочий день, тощо. Це означає відмову від використання жіночої праці на робочих місцях, де вона може бути замінена чоловічою [40, c. 187].

Опитування «Соціальна нерівність», яке було проведено Київським міжнародним інститутом соціології у 2009 році (N=2012) у рамках міжнародного проекту ISSP показало, що по ряду аналізованих параметрів є певні відмінності. Так, у сфері праці, жінки частіше програють у конкурентній боротьбі за «гарне» місце, що дозволяє економістам і соціологам говорити про існування гендерної сегрегації у сфері професійної зайнятості.

Під гендерною професійною сегрегацією за ознакою статі розуміється тенденція працевлаштування жінок за строго визначеними професіями, галузями зайнятості і посадовими категоріями. Розрізняють два види гендерної сегрегації у сфері зайнятості: горизонтальну й вертикальну.

В Україні найбільша концентрація жінок спостерігається в галузях, що за характером праці відносять до сфери обслуговування: у торгівлі працює 72% жінок, у системі освіти - 88%, у сфері охорони здоров’я - 80%, у громадському харчуванні - 84% (дані за 2011 р.) [14, с. 63].

Це відображено на рис. 2.2 та 2.3.

Рис. 1.23. Ґендерна сегрегація на ринку праці: професійні групи, в яких переважають жінки, Україна, 2011 р.

Рис. 1.24. Ґендерна сегрегація на ринку праці: професійні групи, в яких переважають чоловіки, Україна, 2011 р.

Приналежність до однакової професії і співмірна кваліфікація для жінок часто зовсім не означає рівний доступ до кар’єрного просування порівняно з чоловіками колегами. У межах однакових сфер зайнятості чоловіки й жінки мають зовсім різні перспективи просування, тобто статусні наслідки певних занять різні для чоловіків і жінок. Особливо це помітно у сфері управління - що вищий соціальний статус посади, тим менша імовірність, що її обійматиме жінка. За даним досліджень, у сфері приватного бізнесу підприємств, які працюють під керівництвом жінок, утричі менше, ніж підприємств, де головують чоловіки.

Варто назвати також чинники, що гальмують процес формування жінки-керівника. Серед об’єктивних чинників, які стримують процеси формування у жінок якостей гарного керівника на сучасному етапі провідне місце займають:

проблеми суміщення материнських обов’язків і ведення домашнього господарства з керівною роллю;

архетипи свідомості, традиційні думки населення, що жінка не може бути хорошим господарським керівником, лідером, політиком.

До групи суб’єктивних чинників входять:

недостатній рівень відповідних умінь та навичок управління колективом;

відсутність власної ініціативності робити кар’єру;

несформованість мотивації успіху.

Отже, можемо зробити висновок, про те, що можливості реалізації жінок в управлінні набагато менші ніж у чоловіків, тоді як саме соціальна сфера переважно вважається «жіночою». Наведені статистичні дані підтверджують, що жінки займають управлінські посади середньої ланки, не маючи доступу до сфер прийняття владних рішень у сфері зайнятості.

Отже, звідси постає питання реформування гендерної політики у сфері зайнятості з урахуванням жіночого питання на ринку праці, оскільки жінка цілком може виконувати управлінські функції на посаді керівника в державному і приватному секторах економіки, у владних структурах як регіонального рівня, так і загальнодержавного рівня, а також бути лідером громадських організацій.

Основні рекомендації та шляхи вирішення проблеми викладені в наступному пункті роботи.

.3 Шляхи подолання гендерної дискримінації у сфері зайнятості

У сучасних умовах в Україні зайнятість - одна із сфер, в якій віддзеркалюються гострі суперечності соціально-економічного становища країни. Стан кадрового потенціалу на багатьох підприємствах нині можна визначити як критичний. Суспільство, що перебуває в такій несприятливій обстановці, у якій є нині Україна, не може не відчувати потреби у примноженні внеску жінок у вирішення загальносуспільних проблем.

У законодавчому полі Україна намагається повністю усунути можливості для зловживань і утисків з боку роботодавців за гендерною ознакою. Україна є державою учасником Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та Конвенції з викорінення всіх форм дискримінації стосовно жінок [46, C. 15].

Впровадження гендерних стандартів останнім часом набуває особливого значення в суспільному розвитку нашої держави. Про це свідчить, зокрема, доповідь ООН «Цілі Розвитку Тисячоліття: Україна». У розділі «Забезпечення гендерної рівності», відзначається, що «недостатнє представництво жінок на вищих рівнях прийняття рішень не лише суперечить принципам паритетної демократії, а й знижує ефективність державного управління, спричинює недостатню увагу до проблем соціальної політики». Як відомо, в Україні європейська інтеграція визначена головним напрямом державної політики. Водночас, стратегічною метою України є досягнення європейських стандартів у всіх сферах життя: політичній, економічній, соціальній, і, в тому числі, у сфері гендерної рівності.

Державна влада просто вимушена сприяти ширшому залученню жінок до всіх форм громадської, соціальної та політичної активності і задля цього автор пропонує наступні заходи:

Домогтися полегшення побуту і поліпшення матеріального становища сімей (зменшення тягаря побутової завантаженості обох статей, але насамперед жінки, оскільки саме вона сьогодні несе на своїх плечах основний тягар сімейних проблем). Сюди входить, окрім іншого:

покращення системи охорони здоров’я,

вдосконалення соціальних форм виховання і догляду дітей у дитячих садках, освітнього та виховного процесу в школах.

Крок за кроком долати стереотипи патріархального суспільства щодо «нормального» розподілу сімейних та суспільних функцій, видів творчої та рутинної побутової роботи за статевою ознакою; сприяти утвердженню рівномірного розподілу сімейних обов’язків між подружжям як норми суспільного життя, розуміючи, що зміна культурних стереотипів є справою не одного десятиліття та що вона вимагає змін в усьому процесі соціалізації особи - починаючи від сім’ї і закінчуючи стосунками в професійному та громадському середовищі.

Усувати будь-які, як явні, так і приховані форми дискримінації жінок - на роботі, в житті, в політиці; використовувати правові та організаційно-політичні заходи для забезпечення рівного доступу жінок до процесу прийняття рішень. Адже в конституціях усіх демократичних держав йдеться про створення рівних можливостей для самореалізації (в усіх сферах, зокрема й у політиці) кожного індивіда, незалежно від віку, статі, етнічної, класової чи іншої групової приналежності. Ініціатива та основні зусилля мають виходити від самих громадян. Це стосується не лише жіночих, а й усіх громадських організацій, які, наштовхуючись на нерозуміння влади, мають не обурюватись, а боротись. Для цього у їхньому розпорядженні є такі канали впливу:

формування громадської думки через ЗМІ;

вплив на законодавчий процес через своїх представників у парламенті, через лобістські групи та через масові акції;

вплив на владні структури в цілому (не зайвою, наприклад, є спроба мати своїх людей у виконавчих структурах та в органах місцевого самоврядування).

поступове формування іншого ставлення до суспільної ролі жінки у школі та в процесі домашнього виховання.

Також важливо пам’ятати, що нерівність жінок і чоловіків - це проблема взаємовідносин, і її неможливо викорінити, якщо зосереджувати увагу лише на проблемах однієї статі. Необхідно застосувати такий підхід, який би сфокусувався на перегляді практик і структур, які укорінюють різні види нерівності. Особливо це стосується розподілу праці, доступу до ресурсів та контролю над ними, а також можливостей брати участь у прийнятті різноманітних рішень. Тому перегляд гендерних ролей і відносин можливий тільки за умови участі у цьому процесі обох статей. Адже практика довела: поліпшення умов життя однієї статі не вирішує загальних соціальних проблем, та й навіть призводить до дискримінаційного становища іншої.

Таким чином, принцип рівності повинен містити у собі і право на відмінність, враховувати відмінні риси, характерні для жінок і чоловіків. Адже життя жінок і чоловіків значно відрізняються через репродуктивну функцію жінок. Питання в тому, що ці відмінності не повинні негативно відбиватися на умовах життя жінок і чоловіків, вести до дискримінації. Навпаки, вони мають, відповідним чином, враховуватися, знаходити своє відображення у рівному розподілі економічних, соціальних і політичних можливостей.