Материал: Меженська Л.О., Меженський В.М. Рід Глід (Crataegus L.) в Україні інтродукція, селекція, еколого-біологічні особливості

форма С. monogyna ‘Lutescens’ вирізняється жовтими листками, ‘Variegata’ (‘Argenteo-variegata’, ‘Elegans’) – білоабо жовтооблямованими, іноді з рожевим відтінком листками. Німецький C. sanguinea ‘Argenteo-variegata’ має пістряві листки.

Глибокорозсіченими листками вирізняється С. monogyna ‘Fissa’ (‘Laciniata’). У ‘Pteridifolia’ (‘Apiifolia’, ‘Dissecta’, ‘Filicifolia’, ‘Pectinata’, ‘Quercifolia’) листки віялоподібні, глибокорозсічені на хвилясто-покручені частки. Лі- нійно-видовжені листки має C. crus-galli ‘Salicifolia’ (‘Linearis’).

4.1.4. Декоративно-плоді сорти. Жовтоплоді форми червоноплодих видів мають декоративні переваги перед типовими рослинами. Це С. monogyna

‘Aurea’, С. laevigata ‘François Rigaud’, C. punctata ‘Aurea’ (‘Flava’). Яскравий жовтій колір мають плоди С. pojarkovae ‘Злат’, C. chlorocarpa ‘Мармеладний’.

С. meyeri ‘Всеволод’ має плоди оригінальної форми з великими рогоподібними виростами в основі.

4.2. Селекція глоду як плодової культури

4.2.1. Азароль. C. azarolus трапляється в Середземномор'ї, Закавказзі, Іраку, Ірані, Туркменістані, Узбекистані, на півдні Казахстану, Таджикистані та Киргизстані. Відомий під назвами азароль, алюч, боярка, дулона тощо. Слово азароль походить від арабської назви жовтоплодого глоду. В античні часи його називали азарольською вишнею, Неапольською мушмулою або імператорським яблуком. У Франції він отримав назву іспанського глоду, бо був присланий Людовіку XIV з Іспанії (Loudon, 1838).

У межах C. azarolus виділяють декілька різновидів (Christensen, 1992; Christensen, Zieliński, 2008) чи підвидів (Hammer, Perrino, 1985) або поділяють його на окремі види (Пояркова, 1939а).

Місцями в межах природного ареалу азароль введений в культуру завдяки великим і смачним плодам, що сягають 3 см в діаметрі. На півдні Франції та в Італії окремі дерева зазвичай зберігаються населенням на виноградниках, полях та межах. Плоди мають приємний смак і широко використовуються в їжу св і- жими та в переробленому вигляді (Пояркова, 1939а, Bignami, Kurzmann, 1998, 2000). Ця традиція збереглася до наших часів. На місцеві ринки середземноморських країн поступають плоди азароля, хоча спеціальних плодових насаджень не існує.

В Італії і Франції відомі декілька груп азароля, що різняться за розмірами, забарвленням та смаком плодів. Найбільше цінуються світло-жовті та білі пло-

145

ди (Barcinо, 2005; Bellini et al., 2005). Відомі стародавні італійські та іспанські сорти червоноплодого азароля ‘Azzeruolo rosso d'Italia’ (‘Rosso’, ‘Moscatello’), ‘Azzeruolo giallo del Canada’ ‘(Giallo’), ‘Julieta’ та жовтоплодого азароля ‘Azzeruolo bianco d'Italia’ (‘Bianko’), ‘Fruto Blanco’, ‘Monstruoso’, ‘Oriuhela’, ‘White Italian’ (Facciola, 1990; Bellini et al., 2005).

Удругій половині минулого сторіччя азароль потрапив до розряду зникаючих культур. Так, під час трирічних обстежень Апулії і Сицилії було знайдено лише декілька дерев (Hammer, Perrino, 1985). Серед генетичних ресурсів азароля в Італії дібрано перспективні форми, кращі з яких отримали назви за місцем походження ‘Acquaviva 3’, ‘Corato’, ‘Modugno 1’, ‘Modugno 2’, ‘Santeramo 1’, ‘Santeramo 2’, ‘Santeramo 3’. Їх розмножили вегетативно та з 1984 року досліджували в сільськогосподарській дослідній станції "P.Martucci" університету в Барі. Маса плодів цих доборів становить 6–12 г, діаметр – 18–27 мм (Giorgio et al., 2011).

У1996 році започатковано Європейську програму збереження і дослідження малопоширених плодових культур. У різних регіонах Італії дібрано низку цінних форм, зокрема ‘GHI4’, ‘GHI7’, що мають найбільші плоди та високоякісний м'якуш. Їхні плоди 23–24 мм в діаметрі важать 7–8 г (Bignami, Kurzmann, 1998, 2000; Bignami et al., 2003).

Дослідженнями видового і формового різноманіття глоду в Туреччині виявлено помологічно цінні зразки (Turkoğlu et al., 2003). Кращі зразки ‘В-3’, ‘В- 7’ мають плоди 31 мм у діаметрі та масою 14–15 г. Наявність великоплодих форм, що явно вирізняються поміж явно диких рослин, свідчить про наявність процесу доместикації (Serçe et al., 2011). Ці зразки є найбільшими з описаних серед видів серії Orientales. Автори дослідження відносять їх до C. aronia (L.) DC. var. dentata Browicz.

Вважають, що варіювання умісту вітаміну С та поліфенольних речовин дозволяє вести селекцію на біохемічний склад плодів азароля (Bahri-Sahloul et al., 2009).

Припускають (Hammer, Perrino, 1985), що глід понтійський є результатом штучного добору на великоплодість та відсутність колючок. У той же час є відомості, що аборигенне населення багатьох країн центральної Азії раніше мало упереджене ставлення до глоду понтійського, вважаючи, що його великі жовті плоди спричиняють запаморочення. Через це природні насадження глоду не використовувалися. Харчове застосування плодів глоду поширилося з появою переселенців з Європи, які не мали подібних забобонів (Зарипов, 2009).

Завдяки посухостійкості та невибагливості до умов зростання, глід понтійський може мати значення для розвитку плодівництва в посушливих регіонах (Сперанский, 1936; Пояркова, 1939а, Запрягаева, 1950, 1975; Калмыков, Мара-

146

кулин; 1959; Dzhangaliev et al., 2003). Встановлено різноманіття місцевих форм за господарсько цінними ознаками (Богушевский, 1932; Авдеев, 1988; Авдеев, Ерги, 1990). Ці дослідження мали за мету добір форм перспективних для селекції, але плодових сортів глоду понтійського поки що немає.

Коли в XIX сторіччі на теренах України зорганізували роботи з лісостепового лісорозведення, C. azarolus, завдяки посухостійкості та їстівним плодам, які могли становити цінність для харчування поселенців, включили до переліку цінних порід (Графф, 1858). У той час він був поширений в багатьох приватних садах, завдяки великим їстівним плодам (Муравьев, 1858), хоча через плутанину під цією назвою могли вирощуватися й інші види глоду (Kaleniczenko, 1874).

Калениченко (Kaleniczenko, 1874) інтродукував C. azarolus, але рослини французького, німецького та кримського походження були незимостійкими в умовах Слобожанщини. Натомість сіянці азароля вирізнялися більшою витривалістю, хоча й мали щорічне обмерзання однорічних пагонів.

Пізніше Микола Кащенко (1919) започаткував селекційну роботу з поліпшення C. azarolus як плодової рослини, але вона не була продовжена. Тепер в Україні глід понтійський як плодову культуру досліджують у Нікітському ботанічному саду (Комар-Темная, 2000), Артемівській дослідній станції розсадництва та Національному університеті біоресурсів і природокористування України. В умовах південного сходу України найбільші плоди глоду понтійського сягають 25 мм у діаметрі та 8 г маси.

Спорідненим до азароля є глід східний. Місцеве населення споживає його плоди у свіжому вигляді та використовує як домішок до борошна в процесі виготовленні солодкого хлібу. У Криму його здавна культивують у садах (Pallas, 1784), але вважають плодовою рослиною другорядного значення. Так як він поширений в природі, мешканці цього регіону здебільшого обмежуються збиранням плодів з дикорослих рослин. Завдяки великим їстівним плодам вартий селекційної роботи (Клоков, 1954; Косых, 1964б).

Виявлений спочатку в Криму глід Пояркової вирізняється від глоду східного меншою кількістю або відсутністю колючок. Він має великі смачні плоди і становить цінність для введення в культуру як плодова рослина (Косых, 1964б). Господарсько цінні ознаки глоду Пояркової наводили на думку про його мо ж- ливе культигенне походження (Цвелев, 2001). Так як глід Пояркової трапляється в дикорослому стані також у Закавказзі, припущення про його культигенне походження в Криму можна відкинути. Напроти, вірогіднішим є його походження внаслідок гібридизації глоду східного з жовтоплодим азаролем (Меженський, Меженська, 2012а). Вважається доцільним добір плюсових дерев глоду Пояркової, формування маточного розсадника, а також отримання якісного генетичного матеріалу (Лєтухова, 2010).

147

Унаслідок спонтанної гібридизації видів серії Orientales між собою та з представниками інших таксономічних груп виникло чимало нотовидів, зокрема

С. ×bornmuelleri, C. ×pseudoazarolus, С. ×sinaica, C. ×tournefortii, C. ×yosgatica,

що мають їстівні плоди (Касумова, 1985; Пояркова, 1939а; Christensen, 1992; Christensen, Zieliński, 2008). Глід Турнефора, або глід Шрадера здавна культивують в Європі, де його плоди вважаються одними з найкращих серед видів глоду (Plants…, 1998). В Україні глід несправжній азароль культивують з 1939 року (Анисимова, 1957). Зразок №1308, який ми отримали під назвою C. nikitinii, рясно плодоносить і має кислувато-солодкі плоди, що смачніші ніж у глоду Турнефора.

Наші спроби штучної гібридизації із залученням видів серій Orientales і ×Orientigynae не мали успіху. Основним селекційним завданням є створення адаптованих, зимостійких сортів з якісними смачними плодами різних термінів достигання. Вони повинні бути без колючок або з незначною кількістю колючок. Добір варто проводити серед сіянців від вільного запилення та штучних схрещувань видів серії Orientales між собою та представниками інших секцій, насамперед великоплодими видами серії Molles секції Coccinea та C. pіnnatifida var. major. Гібридогенні C. ×tournefortii та C. ×pseudoazarolus також цінні для подальших схрещувань (Меженський та ін., 2012).

4.2.2. Китайський глід. На теренах Китаю трапляється декілька видів ве-

ликоплодого глоду, зокрема, C. scabrifolia, C. shensiensis, C. hupehensis, C. cuneata, що мають плодове значення. Останній вид, окрім Китаю культивують т а- кож в Японії. Ці види є теплолюбними рослинами і через недостатню зимостійкість не придатні для вирощування в Україні у відкритому ґрунті.

На півночі Китаю культивують глід пірчастий – C. pinnatifida, відомий як "шань-цза" ("гірський глід"). У нього шляхом народної селекції дібрано великоплоді культурні форми, які виокремлюють у різновид C. pinnatifida var. major

– "шаньлі-хун", що значить "червоний глід" (Gu, Sponberg, 2003). У культурі він відомий також як глід Бретшнейдера (Полетико, 1954б; Циновскис, 1971; Бобореко, 1974). Остання назва є синонімом глоду пірчастого великого, але деякі автори (Jiang, Dong, 2009) вважають що за морфологічними ознаками зразки

C. bretschneideri можна відокремити від C. pinnatifida var. major. Молекулярні дані (Dai, 2007 ) свідчать, що глід Бретшнейдера є різновидом або підвидом

C.pinnatifida.

Усередині ХХ сторіччя на півночі Китаю великоплодий глід мав більше економічне значення, аніж яблуня чи груша (Русанов, 1965). Плоди культурного глоду вирізняються від дикорослого глоду збільшеними розмірами та біохемічним складом, нагромаджуючи більше цукрів і маючи більший цукро-

148

кислотний індекс (Liu et al., 2009). Їх використовують для приготування ласощів, желе, джему, безалкогольних та алкогольних напоїв (Dou et al., 2013).

УКитаї наприкінці 1980-х років зібрано генетичні ресурси глоду з метою добору плодових сортів для споживання свіжими та переробки. У Шеньяні в Національному сховищі генетичних ресурсів глоду зосереджено 240 зразків, у тому числі 28 найкращих сортів. Визначено, що ідеальний сорт повинен мати великі плоди з високим умістом поживних елементів. Дібрано кращі зразки для створення промислових плантацій (Guo, Jiao, 1995; Zhang, Xin, 1995; Li et al., 2000).

Генетичне різноманіття зібраних ресурсів глоду досліджено і класифіковано із з астосуванням біохемічних і молекулярних методів (Dai, 2007; Dai et al., 2008, 2009, 2012;Wu et al., 2008; Feng et al., 2009; Han et al., 2009). Доведено можливість індукування штучних поліплоїдів у культурі in vitro. Визначено, що поліплоїдія має важливе значення в подальшій селекції глоду (Dai, 2007; Liu, 2011; Dai et al., 2012). Встановлено, що ‘Yidouchangkou’ є тетраплоїдом, а ‘Baiyangmian’, ‘Hangyangmian’, ‘Jinxian’, ‘Zuofu 1’ та ‘Zuofu 2’ – триплоїдами (Xin, 1991). Подальші дослідження за допомогою молекулярних маркерів дозволять вияснити філетичну еволюцію, розібратися в різноманітті і поліморфізмі генетичних ресурсів. Це допоможе створити генетичну базу для застосування у подальшому методів генної інженерії.

Проведене в Кореї порівняльне вивчення китайських сортів ‘Maban’, ‘Changgu’, ‘Keumsung’, ‘Daekumsung’ і місцевих доборів ‘Chuncheon 1’, ‘Chuncheon 8’, ‘Chuncheon 15’, ‘Jungsun’, ‘Poechun ’ виявило, що сорти ма ють плоди 26–27 мм у діаметрі, масою 11–12 г. Аборигенні добори значно поступалися їм за розмірами, маючи 15–19 мм у діаметрі і масу 2–4 г (Park et al., 2010).

УКореї дібрано також неколючі зразки глоду пірчастого ‘SKK 1’,‘SKK 5’, ‘SKK 6’ (Kang et al., 2002) .

УРосії великоплодий китайський глід здавна культивують на Далекому Сході. У працях Мічуріна (Мичурин, 1948) він відомий під назвою Рязань. Зіставляння цієї назви з глодом м'якуватим, зроблене пізнішими авторами (Гудзенко, 1963; Вигоров, 1969), є помилковим.

На основі колекції видів глоду, що була створена в Ташкентському ботанічному саду, започаткували селекційну роботу в Новосибірському ботанічному саду. Тут дібрано форми глоду пірчастого № 7 і № 12 з масою плодів 1 –2 г, які перспективні для введення в культуру та селекції (Горбунов и др., 2005). Декілька форм гібридного походження, отримали назви, зокрема ‘Щадриха’. Аналогічна робота з використанням великоплодих китайських і мексиканських видів глоду планувалася безпосередньо в Ташкенті (Русанов, 1971), але результати її невідомі.

149