4.2.5. Сибірський глід. Глід криваво-червоний – C. sanguinea Pall. поширений від Волги до північного Китаю. Так як основна частина ареалу глоду кри- ваво-червоного та багатьох інших видів секції Sanguinea знаходиться в Сибіру,
вкультурі їх можна називати сибірським глодом. Цей поліморфний вид має плоди від жовтих, помаранчевих і бурих до темно-червоних, що сягають близько 1 см в діаметрі. Він є одним з найбільш широко й давно введених в культуру видів глоду (Коропачинский, Встовская, 2002). У місцях природного зростання видів секції Sanguinea місцеве населення споживає їхні плоди, хоча промислового значення вони не мають (Dzhangaliev et al., 2003). Глід криваво-червоний є офіцінальною рослиною (Заболотная, 1962; Сидора, 2007).
Згідно з Мічуріним (Мичурин, 1948) його сорт ‘Гранатная’ походить від схрещування Sorbus aucuparia × C. sanguinea. Тому, на підставі відомостей про батьківські види, для цього таксону було запропоновано назву ×Crataegosorbus miczurinii Pojark. (Пояркова, 1953). На нашу думку ‘Гранатная’ не може пох о- дити від цих батьків. За морфологічними ознаками вона ідентична іншому сорту ‘Титан’, який походить від сорту ‘Бурка’ (Курьянов, 1968). Останній є со р- баронією, тобто гібридом аронії з горобиною. Так само, сорбаронією є ‘Гранатная’ і, або І.В. Мічурин помилився в її родоводі, або він запилював пилком глоду не горобину звичайну, а сорбаронію, що утворила апоміктичне насіння.
Мічурін залучав до селекційної роботи й інші види глоду. Зокрема, весною 1913 р. з розсадника Д.Д. Кашкарова він отримав рослини невстановленого ботанічного виду під назвою "глід соковитий", що має смачні плоди, придатні для маринування та варення. Звідтіля було залучено також глід чорний (Мичурин, 1948). Інвентарізацією насаджень Основного розсадника Мічуріна встановлено наявність в них тільки двох видів Старого Світу – C. oxyacantha і C. sanguinea
(Яковлев, 1948).
УНовосибірському ботанічному саду встановили, що в умовах Сибіру найцікавішими для гібридизації та практичного використання є види секції Sanguinea (Васильева, 1980). У глоду Шредера (різновид глоду зеленом'якушний) дібрано форму ‘№ 14’ (Горбунов и др., 2005).
Незважаючи на середні за розмірами плоди, види секції Sanguinea запропоновано як плодові культури (Пояркова, 1939б; Рабинович, 1990). Як носії господарсько цінних ознак вони добре проявили себе в умовах Центрального Чорнозем'я Росії (Карпачева, 2005).
Бобореко (1974), характеризуючи численну колекцію видів роду Crataegus
вМінську, навів багато видів, які можуть мати харчове значення, в тому числі з секції Sanguinea, що мають середні за розмірами плоди. На його думку господарське значення глоду зростатиме після селекційних робіт зі створення сортів різного строку достигання з великими солодких та кисло-солодкими плодами.
155
У Національному ботанічному саду ім. М.М.Гришка НАН України для подальшого вивчення та використання рекомендовано C. almaatensis, який вирізняється найвищою врожайністю і C. altaica (Клименко и др., 1987; Кудренко, Мороз, 2003). В Уманському національному університеті садівництва Олександром Сержуком (2010) для подальшої селекції дібрано форми глоду алмаатинського 17, 44, 62, 9 та глоду зеленом'якушного 27, 36, 53, 85. Ці види залучено до схрещувань з декількома північноамериканськими та європейськими видами глоду.
На часі стоїть створення адаптованих сортів сибірського глоду, що вирізняються щорічним рясним цвітінням і плодоношенням, мають високій уміст біологічно активних речовин. Вони становитимуть цінність для фармакологічної та переробної промисловості. C. maximowiczii ‘Pendula’ варто використовувати в селекції на низькорослість (Меженський та ін., 2012).
4.2.6. Європейський глід. До цієї групи належать представники секції Crataegus, що трапляються головним чином в Європі. Європейці з давніх-давен споживають плоди аборигенних видів, але в культуру глід введений лише як декоративна рослина. Виявлення лікувальних властивостей видів глоду в разі серцево-судинних захворювань затвердило їх як важливу сировину для фармакологічної промисловості.
Клоков (1954) вважав, що серед українських видів селекційне значення мають C. ucrainica і C. pentagyna, котрі характеризуються доволі великими плодами. Паллас (1999) відмічав, що останній вид вирізняється малою кількістю колючок і його культивують у кримських садах. За Шредером (1893) він має доволі великі смачні плоди. Шредер відмічав здатність C. pentagyna до утворення міжвидових гібридів. Він знайшов серед масових посівів у розсаднику гібриди С. pentagyna ×C. monogyna та C. pentagyna × C. elliptica.Завдяки ряс-
ному плодоношенню для подальшого вивчення та використання рекомендовано C. monogyna (Клименко и др., 1987).
Ми дібрали С. meyeri ‘Всеволод’ та C. rhipidohylla ‘Лубенський’, що м а- жуть мати значення як плодові рослини. Кримський C. stankovii має доволі великі плоди, що дозволяє порівнювати його за цим показником з С. orientalis та C. ×tournefortii (Летухова, Потапенко, 2013), які мають найбільші плоди серед видів природної флори України. Згідно з Кристенсеном (Christensen, 1992) C. ucrainica і C. stankovii є синонімами С. meyeri. Як плодові рослини можуть мати значення добірні форми C. ambigua та спорідненого з ним C. songarica, який виходить за межі власне Європи, маючи центрально-азійський ареал.
Основним селекційним завданням є створення адаптованих, стійких до шкідників та збудників хвороб сортів з якісними плодами збільшених розмірів.
156
Вони повинні бути з незначною кількістю або зовсім без колючок. Аналітичною селекцією потрібно дібрати перспективні форми серед природних і штучних насаджень для подальшого порівняльного випробовування. Перспективним напрямком є гібридизація добірних форм C. meyeri s.l., C. monogyna s.l., C. rhipidophylla між собою та великоплодими видами глоду інших систематичних груп. Механізоване збирання урожаю потребуватиме створення відповідних сортів (Меженський та ін., 2012).
4.2.7. Мексиканський глід. Назву техокоте співвідносять з великоплодим мексиканським глодом, хоча в Мексиці її застосовують до будь-якого виду гло-
ду (Borys, Nieto-Ángel, 1993;Phipps, 1997). Вона походить від слів мови нау-
атль, якою говорили ацтеки, що означають власне "кислий плід з кісточками".
УГватемалі глід зветься мансанілья (Вульф, Малеева, 1969).
УЦентральній Америці глід культивують з доіспанських часів. Дотепер плоди місцевих видів глоду широко споживають свіжими або в переробленому вигляді. Вони мають важливе значення для верств населення, які не мають можливості вирощувати або купувати яблука та на корм для свійських тварин
(Borys, Herrera Guadarrama, 1990; Phipps, 1997; Núñez-Colin, 2009b; Núñez-Colín, Sánchez-Vidaña, 2010). Найважливішим як плодова культура є глід мексикансь-
кий – C. mexicana Moc. & Sessé ex DC. (C. pubescens auct., non (Н.B.K.) Steud.).
Його часто плутають з глодом граціозним – С. gracilior J.B. Phipps (C. pubescens
(Н.B.K.) Steud., non (K.Presl) K.Presl).Глід мексиканський належить до секції
Mexicanae, має жовті, нерідко з помаранчевим відтінком до червонопомаранчевих плоди 2–5 см у діаметрі, тоді як у глоду граціозного з секції Crus-galli плоди блідо-жовті, 1–2,5 см в діаметрі (Phipps, 1997). Як плодову рослину культивують тільки C. mexicana, але поряд часто трапляється С. gracilior, що призводить до плутанини через подібність зовнішнього вигляду плодів
(Borys, Vega-Cuen, 1984; Núñez-Colín, Sánchez-Vidaña, 2010). Потребують уточ-
нення генетичні зв'язки між мексиканськими видами глоду, що були описані під різними назвами (Núñez-Colín et al., 2011).
Укультурі глід мексиканський поширився в Центральній і Південній Америці, на південному заході США та півдні Африки (Вульф, Малеева, 1969; Borys, Herrera Guadarrama, 1990;Phipps, 1997; Núñez-Colín et al., 2008b; Karp, 2010). Окрім нього плоди ще 8 місцевих видів глоду збирають у природі та продають на місцевих ринках. Народною селекцією створено форми техокоте, що різняться за розмірами і кольором плодів, умістом м'якушу, транспорта-
бельністю тощо (Borys, Herrera Guadarrama, 1990).
З 1981 року колекцію генетичних ресурсів техокоте in vivo й ex situ, що складається з 91 зразка, зосередили в дослідному полі "Сан-Хуан" Автономного
157
університету Чапінго в штаті Мехіко (Nieto-Ángel, Borys,1992; Núñez-Colín, 2008a). Згодом склад генетичного банку розширили до 196 зразків (Nieto-Ángel et al., 2013). Окрім C. mexicana і С. gracilior банк генетичних ресурсів глоду налічує зразки інших представників секції Mexicanae – C. nelsonii Eggl., C. stipulosa (Kunth) Steud. Визначено три основних регіони найвищого біорізноманіття техокоте, що розташовані в штатах Мехіко, Пуебла і Ч'япас (Núñez-Colín et al., 2008a; Núñez-Colin, 2009a). Унаслідок сортовипробовування колекційних зразків зареєстровано п'ять сортів: C. mexicana ‘Chapeado’ ‘Calpan Gold’, C. nelsonii
‘Centenario’, C. stipulosa ‘Eli’, C. gracilior ‘Tempranero’. Найбільші плоди 4 см в діаметрі має ‘Chapeado’, в інших сортів розміри плодів коливаються в межах
2–3,5 см (Nieto-Ángel et al., 2013). C. nelsonii і C. stipulosa можуть бути викори-
стані в селекції C. mexicana, що вирізняється найкращими характеристиками як плодова культура (Núñez-Colín et al., 2011).
Виявлено значну мінливість колекційних зразків за морфологією листків, характеристикою насіння, якістю плодів тощо (Borys, Herrera Guadarrama, 1990; Núñez-Colín et al., 2008a; Nieto-Ángel et al., 2009). Встановлено кореляції деяких морфологічних ознак листків з масою плодів, що дає можливість добору великоплодих форм ще до вступу сіянців у генеративну стадію (Núñez-Colín et al, 2005a; 2009). З'ясовано, що колючки можуть модифікувати продуктивність дерев, впливаючи на формування генеративних пагонів. Урахування цієї залежності є важливим у доборі найпродуктивніших генотипів (Borys et al., 2004).
У штаті Пуебла дібрано найважливіший сорт глоду мексиканського‘Pecoso de Huejotzingo’, що вирізняється великими плодами та відсутністю колючок. Маса плодів ‘Calpan Gold’ і ‘Chapeado’ становить, відповідно 17,5 і 19,9 г. У глоду граціозного ‘Tempranero’ маса плодів сягає 7,5 г. (Núñez-Colín, Sánchez-Vidaña, 2010).
Мексиканські види глоду поширені в різних екокліматичних зонах – від субтропіків до умов помірного клімату, але мінімальна температура повітря навіть у зоні помірного клімату не набуває від'ємних значень (Pérez-Ortega et al., 2005; Núñez-Colín et al., 2008b). У зв'язку з кліматичними змінами в майбутньому є вірогідним розширення площ, придатних для культивування техокоте
(Núñez-Colín et al., 2012).
Наприкінці ХІХ сторіччя у Франції серед сіянців глоду мексиканського ви-
явили спонтанні гібриди C. ×lavallei Hèrincq ex Lavallée. (= C. ×carrieri Vauvel ex Carrière). Передбачувалося, що іншою батьківською формою був C. crus-galli
(Rehder, 1940; Bean, 1970; Krüssmann, 1976). Тепер приймається, що вірогідним запилювачем міг бути C. calpodendron (Ehrh.) Medik. (Phipps et al., 2003). Вод-
ночас у Франції було описано С. ×grignoniensis Mouill. ex Anonymous, батьківськими формами якого також вважався глід мексиканський та глід півниковий.
158
На думку Фіппса (Phipps et al., 2003) глід гріньонський походить унаслідок запилення квіток глоду мексиканського пилком глоду одноматочкового. Глід ґріньонський подібніший до глоду мексиканського, ніж глід Лавальє (Bean, 1970). Через плутанину між видами та назвами глоду з Мексики, які інтродукували в Європі, правильна ідентифікація спонтанних гібридів потребує застосування молекулярних методів.
В Україні мексиканський глід випробовували в Нікітському ботанічному саду, де він був інтродукований в 1934 році з Алжиру. У 1950-х роках дерево не підмерзало у звичайні зими і плодоносило (Анисимова, 1957).
Завдяки зимостійкішим C. ×lavallei і С. ×grignonensis стає можливим залучення геноплазми мексиканського глоду до процесу подальшого поліпшення сортименту глоду.
4.2.8. Мушмула, або чишка (чишкун). C. germanica трапляється на Кавка-
зі, півночі Ірану, в Малій Азії, Південно-Східній Європі. З давніх-давен мушмула введена в культуру в Середземномор'ї і поширилася далеко за межі природного ареалу. Її популярність сягнула вершини в Середньовіччі і збереглася до ХІХ сторіччя, але потім мушмула втратила колишнє значення. У Західній Європі культивують великоплоді та безнасіннєві сорти, зокрема ‘Apyrena’, ‘Bredase Reus’, ‘Holländische’ (‘Hollаnd’), ‘Dutch Giant’ (Симиренко, 1963; Baird, Thieret, 1989). У ‘Monstrueuse d’Evreinoff’ плоди сягають 8 см у діаметрі
(Evreinoff, 1954). Описано місцеві кавказькі сорти (Раджабли, 1951). Мушмула культивується по всій Україні, інколи дичавіє. Вирощування мушмули має перспективи в сусідній Молдові (Жунгиету, 1969).
Є відомості про культуру мушмули в Криму в XVII сторіччі (Книга…, 1999). В Україні подекуди вирощують сорти та форми західноєвропейського та кавказького походження, які через недостатню зимостійкість час від часу гинуть. Великоплоді форми культивують на заході України, наприклад, ‘Нижнє Солотвіно № 1’ (Олешко, 1994) та в Криму, зокрема, ‘Карадазьку’, або, якщо узгодити назву з чоловічим родом – глід німецький ‘Карадазький’ (Меженський, 2008). Інколи трапляється ‘Гойтховская’, ‘25-граммовая’, ‘Сладкая Драчева’, ‘Сочинская’, ‘Терзияновская’, ‘Хвамли’, ‘Holländische’ тощо.
‘Гойтховская’, ‘25-граммовая’, ‘Карадазька’, ‘Сладкая Драчева’, ‘Szentesi rózsa’ становлять інтерес для аматорського плодівництва. Вони зимостійкі і формують доволі великі плоди до 3 см у діаметрі, тоді як великоплодніші сорти виявилися малозимостійкими в умовах південного сходу України (Меженський, 2008).
Основним завданням селекційної роботи є створення зимостійких, придатних для вирощування на всій території країни сортів з плодами покращеної
159